«Отримана від джерела інформація — лише початок роботи журналіста». Медіаексперти про використання й перевірку інформації від неназваних джерел

Полеміка, яку в українському суспільстві та медійному середовищі спровокував матеріал «Української правди» про Людмилу Денісову, зачепила зокрема й питання редакційних правил та стандартів. Чи може під час війни українське видання писати на конфліктну тему, посилаючись на анонімні джерела? Чи є важливість і дражливість теми виправданням для такого рішення редакції? «Детектор медіа» звернувся до медіаекспертів і досвідчених медійників із запитаннями про це. Розпочала дискусію журналістка й медіатренерка Ніна Кур’ята. 

Ми запитали експертів: 

— Що кажуть стандарти про використання журналістами інформації з анонімних джерел?

— Яка міжнародна практика щодо цього?Чи виправдане війною зростання в українських медіа кількості матеріалів, побудованих майже повністю на свідченнях анонімів?

— Яка частка анонімних джерел, на вашу думку, припустима в одному матеріалі? Чи це справедливо для всіх ситуацій, чи можливі винятки? Якщо можливі, то які саме?

— Як мав би бути організований процес перевірки анонімного джерела (дослідження його зв’язків, конфлікту інтересів тощо) перед публікацією з посиланням на нього? Чи має хтось іще, крім автора матеріалу, займатись перевіркою?

Відповідають Ігор Куляс, Оксана Романюк, Олексій Погорелов, Федір Сидорук і Олег Хоменок.

Ігор Куляс, медіатренер, медіаконсультант, кризовий медіаменеджер:

— Посилання на анонімні джерела є цілком припустимим з точки зору «класики» стандарту достовірності. Адже інколи це може бути єдиним способом для журналіста донести до аудиторії суспільно важливу інформацію. Зрозуміло, що це покладає на журналіста підвищену відповідальність: і за точність інформації, наданої на умовах анонімності, і за нерозголошення джерела. Зрозуміло також, що посилатись на анонімне джерело може лише журналіст / видання, яким аудиторія довіряє. А довіра заробляється довгою і ретельною роботою. З цієї точки зору якогось «ліміту» на кількість посилань на анонімні джерела нема. Але, звісно, добросовісні журналісти намагаються цим не зловживати. Адже завжди краще надавати аудиторії будь-яку інформацію, підтверджену названим компетентним джерелом. В цьому сенсі анонімне посилання в повсякденній роботі журналіста є радше великим винятком, аніж правилом. До нього вдаються лише тоді, коли іншого способу донести важливу інформацію нема.

Якщо ж журналіст вдається до анонімного посилання, це означає, що він має бути стовідсотково переконаний у компетентності і правдивості свого джерела. Бо в житті буває різне, а відповідальність за точність інформації в цьому разі журналіст бере на себе. Тут варто згадати, наприклад, історію з «відставкою Богдана з посади керівника Офісу президента», коли анонімне джерело (як пізніше з’ясувалося, це був заступник керівника ОП Тимошенко) свідомо ввело журналістів в оману. А журналісти з посиланням на це анонімне джерело несвідомо ввели в оману свою аудиторію.

Але в мирний час ціна таких помилок є набагато меншою, ніж це може бути зараз, в умовах війни. Бо в умовах війни ціною можуть бути людські життя.

Водночас, в умовах війни теж зростають загрози особистій безпеці джерел, які лише на умовах анонімності можуть надати важливу для суспільства інформацію. За рахунок цього в журналістській роботі значно зростає кількість ситуацій, у яких є важлива інформація, але їхнім джерелам загрожує смертельна небезпека в разі розголошення їхніх імен, а часто й будь-якої іншої інформації про них, яка може дати змогу ворогам ідентифікувати джерело. Критично важливою є безпека людей, які перебувають на окупованих територіях або в зоні бойових дій, і при цьому надають журналістам важливу інформацію про те, що там відбувається, що чинить ворог, як виживають люди тощо. Тут журналістам доводиться часто навіть не називати населений пункт, в якому перебуває джерело інформації. Безпека людей — понад усе.

Війна, як найгірший з усіх можливих форсмажорів, накладає інакші обмеження на журналістів, ніж у мирний час. І всі обмеження зсуваються в бік принципу «не нашкодь» (принципу, який насправді не є журналістським у мирний час). І навпаки, є певні послаблення. Так, мінімум посилань на анонімні джерела в мирний час диктує сам характер професії журналіста. А в воєнний час таких ситуацій стає на порядок більше, а, отже, «ліміту» на застосування анонімних посилань нема і не може бути. Питання лише в добросовісності журналістів і в довірі до них їхньої аудиторії. І є ще одне дуже істотне послаблення. В мирний час із посиланням на анонімні джерела можна подавати винятково факти. А у воєнний час є допустимою навіть анонімна подача суб’єктивних думок. Якщо в інший спосіб неможливо якісно поінформувати суспільство, наприклад, про те, що відбувається на окупованій території. 

І є ще один момент. Можливо, міжнародна практика щодо застосування анонімних джерел і могла б нам щось підказати. Але біда в тому, що великий цивілізований світ уже багато десятиліть навіть і близько не стикався з таким жахом війни, який нині спіткав Україну. З навалою такої кровожерної, печерної, нелюдської орди. Тому, гадаю, українська журналістика нині всього «вчиться на ходу» методом спроб та помилок. А після перемоги України по український досвід, у тому числі й журналістський, навпаки, звертатиметься весь цивілізований світ.

Оксана Романюк, виконавча директорка Інституту масової інформації:

— Анонімним джерело може бути лише у випадку, коли йдеться про суспільно важливу інформацію, і називання цього джерела може загрожувати життю чи здоров’ю джерела. Краще використовувати названі джерела всюди, де це тільки можливо, тому що джерела несуть відповідальність за інформацію, яку вони надають. Якщо редакція вдається до анонімного джерела, вона починає нести відповідальність за цю інформацію.

Не існує відповіді на запитання, скільки може бути використано в матеріалі анонімних джерел.  Може бути і 100%, це не має значення. Тут редакція має дати відповідь на питання, чи ставить вона свою репутацію на кін і чи готова брати відповідальність на себе за інформацію, яку передає з посиланням на анонімне джерело.

Варто також переконатися, що інформація отримана від джерела з прямим знанням ситуації. Треба оцінити статус джерела, і обов'язково — його можливі мотиви. Якщо під час підготовки матеріалу щось дисонує і звучить неправильно, треба не публікувати, а перевіряти інформацію далі. Також потрібно давати якомога більше контексту і деталей про джерело, які би не називали його, але підтверджували справжність інформації, яку воно надає.

Щодо верифікації інформації таких джерел: особисто я б додавала до матеріалу з анонімними джерелами ще прізвище редактора, який його вичитав і затвердив, а не лише прізвище журналіста. А загалом, основна рекомендація — керуватися здоровим глуздом і пам'ятати, що анонімні джерела — це все ж на крайній випадок.

Федір Сидорук, медійний експерт, журналіст-розслідувач: 

— Перше. Кожен журналіст знає, що людина – найменш надійне джерело інформації з усіх можливих, тому я не бачу принципової різниці між анонімними і не анонімними джерелами. Небажання або неможливість розкрити свою особу – це нормально. Найгучніші в історії розслідування часто починалися саме з анонімних джерел. Узяти хоча б Вотерґейт. Та як і в кожної людини, в анонімного джерела може бути власна мотивація для звернення до журналіста, і вона не завжди благородна. Тому в будь-якому разі отримана від анонімного джерела інформація — це лише початок журналістської роботи з її перевірки та підтвердження за допомогою інших людей та документів. Роботи, яку треба доводити до кінця, щоб у якості матеріалу не було сумнівів не лише в редакції, а й в аудиторії. 

Друге. Безперечно, матеріал, побудований на свідченнях анонімів, завжди слабший і менш переконливий, тому відсоток озвучення інформації з таких джерел треба мінімізувати. І він точно не повинен сягати ста відсотків. Це абсурд – особливо коли йдеться про О(дна)Б(абця)С(казала) на рівні «я попросив, а вона відмовила», «ми говорили, і він сказав», а інша сторона при цьому не представлена взагалі. До речі, відмову іншої сторони від коментарів теж треба пояснити, а не просто констатувати. Іноді вона об’єктивна і не залежить від бажання. Наприклад, проти людини ведеться слідство, є підписка про нерозголошення тощо. Інакше анонімне джерело одразу стає «білим», а фігурант – «чорним», хоча часто буває навпаки. 

У багатьох редакціях використання анонімних джерел директивно обмежують, і ці вимоги стають дедалі жорсткішими. Це світова тенденція. Парадоксально, але їй посприяла адміністрація експрезидента США Дональда Трампа, коли господар Білого дому у своїх уже легендарних суперечках із журналістами під час своїх брифінгів називав будь-яку інформацію з анонімних джерел «фейковими новинами» і вимагав називати конкретні імена. Це не лише розлютило наших американських колег, а й змусило їх ретельніше перевіряти свої джерела та отримані від них «наводки». Я думаю, це плюс. Ще одним чинником, який вплинув на обережніше ставлення до анонімних джерел, стали численні журналістські «вигадки» — сенсаційні матеріали, нібито базовані на інформації від анонімних джерел і озвучені та прикрашені журналістами без належної перевірки редакцією. Жертвами таких інформаційних псевдобомб стали, зокрема, й провідні світові медіа. Єдиний спосіб уникнути таких прикрих помилок або свідомих перекручувань —ретельно верифікувати інформацію разом із уважним редактором. І шукати додаткові джерела. Якщо треба, довго і нудно.

Олег Хоменок, старший радник з питань друкованих ЗМІ Internews Network, медіатренер:

— Спочатку треба визначити, що ми маємо на увазі під анонімними джерелами. Я буду говорити про джерела, які відомі журналісту, але які він не називає у своєму матеріалі. Бо існують інші анонімні джерела — які невідомі навіть самому журналісту. 

Американський Інститут Пойнтера з вивчення ЗМІ свого часу розробив ґайд для журналістів, які використовують анонімні джерела. Він, власне, складається з кількох  запитань, на які журналіст має відповісти. Ось деякі з них: наскільки важлива інформація, аби цитувати анонімне джерело? Чи підтверджується ця інформація іншим, більш надійним джерелом, на яке можна посилатися? Чи може пояснити журналіст користувачам інформації, чому він не називає джерело? Також слід розуміти, яка мета журналістського матеріалу, який не розкриває ці джерела. І, власне, два головні питання: чи є можливість отримати ту саму інформацію від інших джерел, на які можна послатися? І якщо в матеріалі буде анонімне джерело, чи залишиться цей матеріал таким само точним, завершеним, чесним та збалансованим. І останнє питання: чи стане матеріал кращим, якщо убрати з нього посилання на анонімне джерело. Від відповіді на всі ці запитання залежить, чи варто використовувати анонімне джерело.

Чимало професійних медіа інколи використовують анонімні джерела інформації, але це відбувається в крайніх випадках. Перш за все, у випадках, коли є безпосередня загроза перш за все джерелу інформації у разі його розкриття. 

Значна кількість матеріалів, які базуються на інформації, що була надана анонімним джерелом, — всесвітньо відомі витоки: Offshore Leaks, Panama Papers, Paradise Papers. Коли журналісти працювали над цими витоками, вони не називали джерело цих матеріалів, але переконалися, що документи, надані джерелом, є справжніми та достовірними. Якщо казати про Вотергейт, тобто розслідування Боба Вудворта та Карла Бернстайна, то в них також було джерело, яке вони приховували тридцять років, доки ця людина сама себе не назвала перед смертю. Це був Марк Фелт: коли він був інформатором журналістів, він був заступником керівника Федерального бюро розслідувань США. Але вони перевіряли всю інформацію, яку їм надавало джерело, і більшість випадків їхнього спілкування виглядала так: журналісти знаходили інформацію, а він підтверджував або спростовував те, що вони знайшли. 

Мені здається,  що навіть під час війни не може бути виправдано використання багатьох чи 100% анонімних джерел у матеріалі. Бо журналісти часто не знаходять часу або натхнення пошукати інші джерела, на які вони можуть послатися, отримуючи інформацію від джерел, які хочуть залишитися неназваними. Або потрібно документи, які підтвердять те, що каже анонімне джерело. 

Є випадки, коли  приховування імен людей у матеріалах є нормальним. Оскільки для журналістів на першому місці стоїть безпека їхніх джерел, які можуть знаходитися під більшою загрозою, ніж самі журналісти. Це стосується тих джерел, які перебувають на окупованих територіях. І це можуть бути як люди, які розповідають власні історії, як вони там живуть або виїжджають — і в такому випадку не називають справжні прізвища співрозмовників, аби захистити їх або їхніх близьких, що залишаються на окупованих територіях. В інших випадках, наприклад, коли анонімно цитуються люди  в слідчих органах чи політичних партіях, складно оцінити, чи надійним та достовірним є це джерело. І чи не використало це джерело журналіста, аби сформувати певний порядок денний. 

Не існує точної відповіді на запитання, скільки можна використати анонімних джерел у матеріалі. Мені здається, що цей відсоток має бути таким, аби забезпечити баланс між довірою до того, про що пише журналіст, і безпекою джерел, на які журналіст посилається. Цей баланс залежить від маси факторів, і перш за все від репутації журналіста та медіа, від того, наскільки журналісти перевірили цю інформацію в інших джерелах. 

В розслідувальних центрах, таких як OCCRP, є інститут фактчекерів; такий самий інститут є, наприклад, в програмі Uppdrag gransknin («Місія: розслідування») шведського громадського мовника SVT тощо. Ці фактчекери, коли матеріал готовий до публікації, перевіряють правдивість і підтвердженість усіх фактів, які викладені в матеріалі. І мені здається, що у верифікації анонімного джерела чи перевірці його мотивації вкрай зацікавлені і журналіст, і його редактор. Їм потрібна відповідь на запитання «чому ця людина прийшла до мене, чому вона хоче поділитися інформацією і не хоче бути названою». Бо якщо в матеріалі є посилання лише на анонімні джерела, а інформація виявиться недостовірною, саме редактор і журналіст стануть відповідачами в судовому процесі. 

Олексій Погорелов, голова правління ГО «Комісія журналістської етики», президент Української асоціації медіабізнесу:

— Кодекс етики українського журналіста визначає це так: «Журналіст не розкриває своїх джерел інформації, окрім випадків, передбачених законодавством України» (пункт 5 Кодексу). Ми не вигадували власний велосипед — так само і у світі. І це не тільки про захист джерел, тобто про надання джерелу інформації можливості залишатися неназваним. Це також і про можливість для журналістів не називати джерело інформації.

Звісно, є й антитеза, яка балансує цю можливість. Бо кожна можливість завжди має балансуватися належною відповідальністю. Так от, вже у наступній статті Кодекс визначає, що «повага до права громадськості на повну та об’єктивну інформацію про факти та події є найпершим обов’язком журналіста» (пункт 6 Кодексу). І це – ключовий момент, бо він покладає на всіх, відповідальних за вихід матеріалу у світ, обов’язок перевіряти інформацію з усіх джерел. Підкреслюю і наголошую на слові «усіх». Бо аж занадто багато у нас виходить матеріалів, які цитують чиїсь слова або навіть пресрелізи, інформація з яких взагалі не перевіряється. Напевно, ті, хто так робить, виправдовують свою бездіяльність тим, що відповідальність за достовірність поданої інформації несе джерело. Але це все ж таки бездіяльність. Бо, наприклад, за законом про засоби масової інформації відповідальність за поширення недостовірної інформації несе медіа, яке її поширило. Що логічно, адже рішення публікувати щось чи не публікувати приймає саме редактор, а не хто-небудь інший. Так само редактор має вирішувати, брати інформацію з певного джерела чи не брати. От ця відповідальність і є балансом для свободи не називати джерело інформації.

Висновок тут простий. Журналісти та редактори на мають права публікувати будь-яку неперевірену інформацію,  якщо вони дотримуються Кодексу етики та дбають про довіру аудиторії до своїх медіа. В Кодексі це записано так: «Журналісти і редактори повинні здійснювати кроки для перевірки автентичності усіх повідомлень, відео- та аудіо матеріалів, отриманих від представників загалу, фрілансерів, прес-служб та інших джерел».

На мою думку, абсолютно виправдане під час війни зростання кількості матеріалів, які базуються на інформації з анонімних джерел. Бо українські громадяни перебувають, у тому числі, на окупованих територіях і повідомляють звідти, що там відбувається. Називати такі джерела – це створювати для них ризики, аж до ризику потрапити у полон або бути закатованими. Але це означає, що журналісти та редактори мають відповідно збільшити кількість зусиль, які вони докладають до перевірки такої інформації.

Щодо кількості використаних анонімних джерел  відповідь коротка: це може бути навіть 100%. Матеріал може повністю базуватися на інформації, отриманої з джерела, яке журналіст не називатиме. Єдине «але» — це має бути правдива та перевірена інформація, і у журналіста мають бути 100% доказів, що це правда і джерело адекватне. Для цього є різноманітні способи, про них багато можуть розповісти журналісти-розслідувачі.

Замість відповіді на запитання, як повинні верифікувати інформацію від анонімних джерел, порекомендую дуже хороший «Посібник із верифікації». Українську версію видала Українська асоціація медіабізнесу — він є у вільному доступі тут. У ньому дуже детально подано, як само перевіряти різноманітну інформацію, включно з фото. Дуже рекомендую!

Щодо того, хто ще має перевіряти – і на додачу до того, що вже описав вище – скажу, що у великих медіакомпаніях є спеціальна посада, яка в оригіналі називається proof reader. Якщо перекласти зміст, то це людина, яка перевіряє докази. В обов’язки такого фахівця чи фахівчині входить перевірка в декількох джерелах достовірності фактичної інформації — назв, цифр тощо. А також перевірка по декількох джерелах ключових фактів, які покладені в основу логіки цілого матеріалу. Бо якщо матеріал буде побудований на неперевірених твердженнях чи інформації, то є ризик, що весь матеріал може виявитися не повним чи навіть не об’єктивним. А це вже порушення пункта 6 Кодексу та поширення неправдивої інформації. От саме тому і потрібна перевірка інформації з будь-яких джерел перед тим, як ухвалювати рішення про публікацію. Без цього немає довіри. А без довіри немає медіа.

Колаж: «Детектор медіа»