«Як я зустрів Спайдермена». Репортаж зі зйомок першого художнього фільму про події в Бучі

На четвертому місяці великої війни, на тлі економічної скрути й невизначеності, українські продюсери почали знімати повнометражний художній фільм. Це воєнна драма з елементами фантастики про події в Бучі. Робоча назва — «Як я зустрів Спайдермена». Звісно, «Детектор медіа» захотів побувати на зйомках і побачити це на власні очі.

Зйомки камерні — у маленькій двокімнатній квартирі на вулиці Лаврській. Неспішно, без метушні команда знімає сцену №91. У ній за сюжетом мати (Олеся Жураковська) спілкується зі своїми дітьми по відео з ґаджетів у перші дні великої війни. 

Перше, що помічаєш, — відсутність професійної техніки: ані камер, ані світла. На маленькому столику ноутбук, до нього прикріплений айфон.  Єлизавета Зайцева у зеленому худі грає головну роль дівчини Каті, яка хоче відволіктись від війни і поговорити з мамою, але натомість дратується від її закидів, мовляв, чому ви сидите в Києві, коли стріляють: «Мам, можна тільки не про новини!» Поряд режисерка Єва Стрєльнікова, навпроти оператор. Він стежить за відео на айфоні. Єва читає репліки Олександра Рудинського: «Мамо, я в броніку…» і уважно стежить за інтонацією акторок. Час від часу просить Олесю Жураковську додати м’якості, але не втрачати внутрішній стрижень. Олеся на іншій локації. Усі дії знімальна група координує по зуму. Відзняте відео сцени так само оперативно надсилається режисерці з різних локацій — вона має його схвалити.

Деталі сюжету та формату виробники поки тримають у секреті і просять акторів не розкривати інтригу. «Усі наші події відбуваються 9 березня. Наш фільм триває один кінодень. Це все, що я можу зараз сказати про сюжет і формат», — каже Єва Стрєльнікова.

Автор ідеї та співпродюсер фільму Антон Скрипець почав працювати над фільмом десь на другий-третій тиждень повномасштабної війни:

— Тоді стало очевидно, що виробництво зупиниться надовго. Але все одно хотілося запропонувати глядачам щось варте уваги. Треба ж було довести, що навіть у кризу можна зробити успішний проєкт. Тоді з’явилась ідея під досить недорогий формат, як для класичного кіно. Формат має свої особливості, але поки що не будемо заглиблюватися в деталі. Крім того, в ході роботи виникає багато цікавих експериментів. Закінчимо, тоді вже все розкажемо!

— Який бюджет проєкту? Хто дав на це гроші?

— Точну цифру сказати не можу — поки що це комерційна таємниця, але ми розкриємо її згодом. Лише скажу, що цей фільм дешевший за середньостатистичну кінотеатральну драму. Інвестує у проєкт AMO Pictures та Об'єднання українських продюсерів.

— За рахунок чого бюджет фільму такий економний?

— Там багато факторів. Один із них — невелика команда. Інший — обходимося без професійної техніки, звичної для зйомки кіно. Ми знімаємо на різні пристрої, які дозволяють отримати потрібні нам якість і жанр зображення.

—  Чи раніше в Україні знімали повний метр лише на ґаджети?

— Не впевнений. Я не пам’ятаю такого повноцінного проєкту. Можливо, деякі сцени знімались на пристрої. Хай там як, ми в цьому не конкуруємо за «першість». У нашому фільмі  є деякі рішення, які будуть новими і для України, і для світового кінематографу. Це не голосні заяви. Просто коли починаєш працювати у форматі, який ще не вивчений, ти зобов’язаний знаходити щось нове.

— Які особливості зйомки на ґаджети у порівнянні з професійною технікою?

— Зйомка на камеру дає художню картинку: можна створювати кіносвіт за рахунок глибини кольору, заміни оптики, руху камери і так далі. А коли використовуєш камеру ґаджета, вона дає іншу пластику. У чомусь вона обмежена. Але з іншого боку, дає нам те зображення, яке ми щодня бачимо у тіктоку, інстаграмі та ютубі. Зйомка на пристрої диктує напівдокументальний жанр. Це впливає не тільки на операторську роботу, а й на роботу з акторами.

— Як ви представляли проєкт і зацікавили продакшени?

— Після початку війни ми кілька разів спілкувалися з Аллою Липовецькою, бо ми в хороших стосунках. А згодом Алла розказала про їхнє об’єднання і запитала, чи є в мене ідеї документальних проєктів. Мені ближче художнє кіно, тому я запропонував ідею, в якій є частка документальності, можна так сказати. Вона зацікавилась. Я підключив Єву Стрєльнікову до написання сценарію. Я попередив, що є перспектива фінансування, але якщо його не буде, то ми підемо далі «своїм ходом». Тому зібралася група професіоналів, які були готові починати робити проєкт навіть на волонтерських засадах. Але коли з’явилися перші чернетки сценарію, перемовини про фінансування пішли значно «веселіше»: в Об’єднання українських продюсерів з’являлося більше віри у проєкт. А паралельно мені вдалося запітчити ідею AMO Pictures. Їх теж «купив» сценарій і формат. Тож мені здалося найбільш вдалим рішенням об’єднати всі зацікавленні сторони і зробити проєкт разом.

— Назва фільму — «Як я зустрів Спайдермена». Хто її обирав і чому вона саме така?

— Цю назву обирав чи я, чи ми з Євою, не пам’ятаю. Але вона поки що робоча. Продиктована драматургією, бо наш герой захоплюється персонажем з цього коміксу. Проте є певні юридичні нюанси, а ми дуже не хочемо виходити на широкий ринок і шукати «шпаринки», аби зберегти назву. Ми хочемо, щоб усе було легально та юридично правильно. Тому над назвою поки думаємо. Важливо, щоб вона була комерційною і драматургійно влучною одночасно. Придумаємо.

— Реліз фільму планується на осінь. Як ви плануєте дистрибуцію?

— Дистрибуцію ми обговорюємо, а щойно з’явиться матеріал, все почнеться. Від початку метою було створити продукт для широкої аудиторії. Це не має бути артхаусний фільм для вузького кола людей. Наша історія буде зрозумілою і для європейців, і для американців. Треба орієнтуватися на західний ринок. Але річ не в грошах, а у можливості заявити про Україну й показати, що ми можемо робити якісне кіно навіть зараз. А значить, могли й до війни. Зможемо й після.

Режисерка Єва Стрєльнікова розказує, що історію для фільму навіть не треба було шукати: «Вона емоційно відгукнулась. Коли ми сіли писати, то в нас був величезний щоденник різних доль та досвіду. Наші герої — це збірний образ людей та історій, які ми бачили та чули».

За її словами, повномасштабна війна вплинула на героїв по-різному, як, власне, й на всіх українців: «Хтось зміг емоційно витримати і пішов волонтерити або в тероборону, а хтось сховався у мушлю». Впоратись із війною не змогла головна героїня Катя, яку грає Єлизавета Зайцева:

— Її війна кинула у велику яму. Саме з цього починається наша історія. І поступово, після зустрічі з одним хлопчиком, дівчина змінюється і віднаходить у собі сили.

— Як обирали акторів?

— Акторів було складно знайти. Але знайти свого героя завжди складно. Ми з Антоном почали писати сценарій ще до виходу російських військ із Бучі. Я добре пам’ятаю день, коли ми побачили на фото всю трагедію Бучі. Хоча обрали це місце інтуїтивно. І коли ми почали шукати акторів, все це було ще настільки емоційно та боляче, що багато хто відмовлявся.

— Як проходили кастинги?

— В онлайні. Тут нема нічого нового, адже так відбувається ще з початку пандемії. Найскладніше було обрати хлопчика. В нього дуже драматична роль. Але ми вже його відзняли і задоволені результатом. Дуже важливо було натрапити на своїх героїв. Тому що одна справа, коли робиш проєкт на замовлення, і зовсім інша, коли це твій проєкт і він зачепив тебе глибоко і сильно.

— Чи писалась ця історія під конкретних акторів?

— Ні, я так не роблю. Це обмежує образи. Часто з’являється історія і під час її написання герой змінюється, стає глибшим.

— Війна – деструктивна. Багато хто в цей час не може знімати чи писати…

— Мені навпаки — хотілось писати. Адже ми всі різні і по-різному все сприймаємо. Дехто під час сильних стресових ситуацій замовкає, а дехто, навпаки, мобілізує всі ресурси. І наш фільм про це. Під час війни хтось іде вперед, а хтось — назад. Тому для когось війна деструктивна, а для когось стає такою, що людина не може не виплеснути свою творчість. Багато хто зараз творчо розкрився тільки тому, що їм є що сказати.

Олеся Жураковська та Єлизавета Зайцева грають своїх сучасниць. Хоча досвід війни в акторок та їхніх героїнь різний. «Однак загальнолюдські цінності в нас спільні», — каже Олеся. Початок повномасштабного наступу 24 лютого заскочив її в потязі. Акторка якраз поверталася з гастролей у Херсоні, Миколаєві та Одесі. А за десять днів до початку війни — 14 лютого — мала дві вистави в маріупольському театрі, який уже знищений:

— Тоді був шалений попит на квитки і люди хотіли прийти в театр. Тому ми в один день грали дві вистави. Можете уявити культурний рівень Маріуполя. А ці мерзотні паскуди навіть не мають уявлення, у яке місто вони зайшли і все знищили. У моїй пам’яті залишився цей день 14 лютого – День закоханих, сонце, лунає музика, люди гуляють… Страшно подумати, що цього міста вже немає. Але воно буде. Обов’язково буде.

— Під час наступу на Київ ви виїжджали?

— Ні. Ба більше, я була в селі на Житомирській трасі, в Макарівському районі. У нас не було окупації, але поруч села розбомблені. Півтора місяця ми просиділи в підвалі, і були дні, коли ми навіть не виходили. В інші дні вдавалося зготувати їжу собі та дітям. Потім стало трохи легше. Коло нас стояли наші хлопці. Ми прали їм, купували їжу. Забезпечення в них було, але їм важлива наша турбота та вдячність. Вони мене трохи соромились…

Було дуже страшно. І це нормально. Бо неможливо усвідомити жах, який зараз відбувається.

— Як цей досвід допомагає вам  зараз у роботі?

— Це живе переживання. Якщо раніше ми спостерігали за людьми, щось вигадували, брали інший досвід у свій акторський багаж, то зараз є свій досвід. І в тому числі й досвід втрат.

— Чи важче грати під час війни?

— Важче. Я по собі відчуваю, що не встигаю дати раду всім справам. Намагаюся збирати гроші на автівки. А нещодавно я мала гастролі, де мала грати в комедії. Це було по-справжньому складно. Мені здавалось, що нікому не потрібна зараз комедія. Але я побачила майже повну залу (а квитки продавалися з благодійною метою на потреби армії та постраждалих від війни), багато квітів, і після вистави мала багато подяк від людей за те, що вони могли на ці дві години вийти з війни і пережити інші емоції. Тому ми виїхали з короткими гастролями у Львів та Чернівці. Люди з різних областей підходили, розказували про себе і дарували квіти. І я зрозуміла, що це треба робити, хоч як це складно. Це те, що я вмію і що люблю. Можливо, я цим можу підтримати їх і подарувати надію.

Єлизавета Зайцева 24 лютого була в Києві. прокинулась від вибухів і з вікна своєї квартири бачила, як збили безпілотник. Після цього разом із чоловіком вони зібрали речі і  вже наступного дня виїхали з Києва спершу у Хмельницьку область, а далі на Івано-Франківщину. Наприкінці квітня дівчина повернулась до Києва, а у травні розпочала роботу над фільмом:

— Я ознайомилась зі сценарієм, пройшла п’ять етапів проб.

— Якою є ваша героїня?

— Війна її зламала. Декого війна не ламає, а її зламала. Вона занурилась у себе і дуже сильно змінилась, перестала вірити у все світле, що є в житті. У ній з’явилась жорсткість, нерозуміння життя, людей та жорстокості. Але згодом дещо в її житті змінюватиметься.

— У вас із героїнею, певно, різний досвід. Чим війна є для вас і для неї?

— У  Катюші, моєї героїні, війна забрала рідних людей. А це суцільний біль. Війна, дякувати богові, не забрала рідних людей у мене. Але я втратила свій рідний край, бо я з Херсонщини. Мої батьки півтора місяця були в окупації, потім покинули свій дім, який будували все життя. Ми їх вивезли. Але я дуже вірю в українську армію і в те, що Херсон повернеться, як і інші території. А ще війна, якщо можна так сказати, подарувала мені дитину. Я зараз на п’ятому місяці вагітності. Якби не війна, я б не була вагітна, а далі б знімалась і казала б чоловіку: «Ще один проєкт…» А коли почалась велика війна, я зрозуміла, що не хочу відкладати своє життя на завтра. І ми з чоловіком відразу одне одного зрозуміли. Під час війни в мене був жорсткий токсикоз — думаю, саме це мене відволікло від того, що коїлось. А потім я отримала головну роль саме в повному метрі. У моєму житті  це вперше.

Вечоріє, в кімнату заносять новий реквізит – новорічну ялинку. У квартиру на Лаврській під’їжджають інші актори. Готуються знімати сцену про Новий рік. Розвішують по квартирі гірлянди з ліхтариками. За вікном темніє, цю сцену зніматимуть уночі до ранкової комендантської години. На екрані телевізора привітання президента, на столику олів’є, салати, келихи, тарілки, свічки, страви та напої не поміщаються. Єва сама «робить красу»: жмакає серветки, недбало кладе виделки, адже за сценарієм актори вже якийсь час сидять за столом, проводжають старий рік і чекають на виступ президента. Фільм з елементами фантастики: можливо, цей Новий рік герої зустрічають уже після перемоги?

Реліз планують на осінь. «Детектор медіа» опитав усіх учасників знімальної групи, з якими вдалося поспілкуватись, про їхні очікування від цього фільму.

Антон Скрипець, продюсер:

— Для мене це унікальний досвід: команда, формат, обставини. Я до всього, що роблю, ставлюся з азартом і великим ентузіазмом, тому очікую вагомого позитивного впливу на західну аудиторію та на наш ринок. Нам зараз потрібно шукати креативні ідеї. Я взагалі вважаю, винахідливість – це ментальна риса українців. Креатив та сміливість ідей допоможуть нам голосно заявити про себе та здобути маленьку перемогу. А потім — велику.

Єва Стрєльнікова, режисерка:

— Я сподіваюсь, що він буде почутим і побаченим. І що більше його побачать в Україні і світі, то більше буде сприйнята наша війна. Адже зараз у світі втомлюються від цього і від наслідків санкцій. Але  цей інтерес не має вщухати. Бо коли він вщухає, Путін посилюється. Але ми цього дуже не хочемо. І що більше ми говоритимемо про війну та підсилюватимемо до неї інтерес, то більше нагадуватимемо про потребу боротьби та дій.

Олеся Жураковська, акторка:

— Війна триває. Але ми маємо про це говорити. Нам уже потрібна рефлексія, щоб ми скоріше вигребли з цього жаху. Я чекаю, що люди впізнають себе, і це дасть відчуття, що ми не самотні. Що ми чуємо людей і розуміємо, як їм складно. Сказати, що ми поряд, ми можемо через нашу творчість. Я очікую саме цієї теплоти і відчуття, що ми разом.

 Єлизавета Зайцева, акторка:

— Для мене це арт-фронт. Ми хочемо в художній спосіб розказати всьому світу, що насправді відбувається в Україні. Це буде конкретна історія, яку глядач переживатиме разом із героями. Сподіваюся, що під час перегляду вони відчують той біль, який ми переживаємо вже чотири місяці. 

Фото Максима Поліщука

Фото Антона Скрипця надане знімальною групою фільму