Темний бік європейського пацифізму

Юрій Гуржи – український композитор, музикант, диджей і дослідник культури, який народився і виріс у Харкові, але вже двадцять сім років мешкає в Берліні. Він є засновником групи RotFront, автором низки музично-театральних проєктів, зокрема гіп-гоп опери “Bandera”. Він активно працює і в Україні: серед його проєктів останніх років альбом композицій на вірші українських поетів 1920–1930-х років “Фокстроти”, який він створив зі своїм давнім другом Сергієм Жаданом, а також альбом “Нова симфонія Донбасу”, у записі якого взяли участь діти з прифронтових міст Сходу України.

Окрім діяльності в музичній і театральній царині, Юрій також займається літературною творчістю, а цього року навіть видав книжку “Ріхард Вагнер і Клезмербенд”. З початком широкомасштабного вторгнення Росії в Україну він регулярно бере участь у зборах коштів, концертах і різних заходах для підтримки українського народу й допомоги вимушеним переселенцям. На шпальтах Der Tagesspiegel друкується цикл його дописів про події в Україні під назвою “Бойовий щоденник Юрія Гуржи”. Його колонка про фестиваль, оприлюднена 4 липня, теж є частиною цього циклу – її порядковий номер 46. Проте почалося все з допису “Прощавай, Fusion”, що його за кілька днів до того Юрій опублікував на своїй фейсбук-сторінці.

Тим, хто не дуже обізнаний із сучасною музикою, варто пояснити, що йдеться про поважний музичний фестиваль Fusion, заснований ще 1997 року в місті Лерц на Півночі Німеччини. Упродовж цих років Fusion став однією з помітних і важливих європейських подій, майданчиком альтернативної культури, адже в заходах фестивалю брали участь не лише музиканти, а й художники, скульптори, дизайнери та перформери.

Українською Fusion перекладається як “злиття”, отже, ідеться про символічне об’єднання музикою людей, які походять із різних країн. На гербі фестивалю це слово навіть подано в транскрипції кирилицею. Це відсилання до історії бо на цій території свого часу розміщувався радянський військовий аеродром. Хоча, можливо, зараз кирилиця в логотипі символізує єднання Заходу та Сходу. На сторінці фестивалю у вікіпедії зазначено: “Через музику йде пошук альтернативи системі, у якій люди змушені жити, щоб відчути інший спосіб спілкування й життя, коли вільне знайомство одне з одним, любов до музики та мистецтва поєднують різні сцени та погляди”.

Юрій Гуржи неодноразово в різні роки брав участь у Fusion. У своїй колонці в Der Tagesspiegel він згадує, як радів фестивалю й захоплювався його атмосферою, коли вперше виступав там у 2008-му. То що ж сталося нині? Чому Юрій заявляє, що надалі викреслює цей захід із календаря своїх майбутніх виступів і прощається з Fusion?

Юрій Гуржи випадково ознайомився з листом від оргкомітету фестивалю. У ньому повідомлялося, що цього року захід нарешті відбудеться. Проте Юрій згадує, що від перших же речень листа його знудило. “Уже два роки пандемія псує нам фестиваль і багато інших планів, і тепер, коли ми нарешті будемо цього літа проводити наш святковий захід без карантинних обмежень, Путін атакує Україну”, – ішлося в листі.

Але потім Юрій обурився, бо прочитав: “Кожне постачання зброї розпалює конфлікт, у якому, окрім збройової промисловості, не буде переможців. Яка альтернатива, можливо, рокам руйнівної війни? Переговори й дипломатія! Лише за столом переговорів можна покласти край цій війні та запобігти повному знищенню частини України”.

А далі ще більше: “Попри це все, чи хочемо ми знову святкувати Fusion? Ми говоримо – так! Це саме те, чого ми хочемо, бо після двох років пандемії, а особливо в такі часи антиутопії, як ніколи важливо, щоб ми зібралися разом, разом жили мріями й формулювали претензії на мирне і справедливе життя, культивували наші ідеали й утопії, збирали сили на боротьбу за краще життя або просто ще раз відсвяткували цю подію в нашій бульбашці зі млинцями Friede-Freude і танцями, наче завтра не наступить ніколи”.

Обурення і гнів Юрія Гуржи справедливі та зрозумілі. Його рідний Харків, як і багато інших міст України, щоденно обстрілюють росіяни, руйнуючи оселі, вбиваючи чоловіків, жінок і дітей. Багато друзів Юрія, що є представниками творчих професій, були змушені взяти до рук зброю, а їхні родини – залишити рідні оселі і втікати світ за очі.

Але все це залишилися поза увагою організаторів фестивалю. У листі, який відверто демонструє їхню позицію, немає ні натяку на співчуття жертвам агресії, ні слів на підтримку боротьби народу України. Ідеться про інше: війна заважає проводити фестиваль, але вони однаково будуть весело співати й танцювати. Хоч у центрі Європи йде кривава бійня – їм комфортно у своїй бульбашці. Вони вбрані “в біле пальто” чи сховалися в хатинці, як діти в грі, і їх не надто хвилюють події зовні. Для них, схоже, краще, аби Україна нарешті сіла за стіл переговорів з агресором, ба навіть погодилася на окупацію частини територій, щоб їх нарешті не турбували й вони мали змогу тішитися й далі.

У колонці Юрія у Der Tagesspiegel цитується лише частина тексту листа, але в заяві оргкомітету не бракує й інших “цікавих речень”: наприклад, буцім нині “пацифізм у Німеччині викидається на смітник історії”, Бундесвер збільшує військові витрати, усередині країни домінують мілітаристичні настрої, а до НАТО в Європі долучаються інші країни тощо.

Щодо пацифізму, справді, багато видатних митців, зокрема й музикантів, дотримувалися пацифістських позицій. Проте вони завжди були на боці пригноблених народів чи тих, хто зазнав нападу агресора. Справжній пацифізм – це не тільки бути проти війни, а й підтримувати тих, хто бореться за свободу. Так робить, наприклад, гурт Pink Floyd, один із засновників якого Девід Гілмор виступає проти війни, але на боці України. Музиканти навіть записали пісню з українським співаком Андрієм Хливнюком, який теж змушений був одягти військову форму. У творчості Pink Floyd багато антивоєнних пісень, навіть ціла платівка, що зветься “Стіна”. Але зараз пригадалася назва іншого видатного альбому гурту – “Темний бік Місяця”.

За асоціацією до цієї назви думки й ідеї, оприлюднені в листі організаторів Fusion, варто означити як “темний бік німецького пацифізму”. Хоча, мабуть, в інших країнах Європи чимало тих, хто сповідує ті самі погляди. Та й на наших теренах є представники творчої інтелігенції, які скиглять про надмірну мілітаризацію суспільства. Насправді це аж ніяк не пацифізм, а звичайнісінький інфантилізм, який навіть межує з цинізмом. Такі погляди – це цілковите неусвідомлення загрози, що постала не лише перед Україною, а й перед усім світом, зокрема й Німеччиною. Поза увагою таких пацифістів залишається й той факт, що саме Україна платить своєю кров’ю за їхній спокій та змогу співати й танцювати.

Лише в одному дійсно можна погодитися з організаторами Fusion: такому пацифізму, за яким вони сумують, місце на смітнику історії.