Війна в Україні як масштабне реаліті-шоу: чим це нам загрожує

На картинці, знятій із висоти пташиного польоту, спершу важко щось розібрати; потім між сірими нерівностями рельєфу починає рухатись темний паралелепіпед. Якщо вірити анотації до відеоролика, це російський танк (хоча інший канал поширює ці кадри як «знищення БМП кадировців», а російські стверджують, що це український «град»). Зображення здригається, «танк» закриває хмара чорного диму. Це ще не кінець: глядач чекає на спалахи вогню на місці вибуху. Вони значать, що здетонував боєкомплект, і машина точно знищена…

Війна України проти російських загарбників — напевно, найбільш шоуїзована війна в історії людства. Смартфони, квадрокоптери та військові безпілотники, камери спостереження та відеореєстратори, ґоупро та нагрудні камери — все невпинно фіксує сцени бойових дій та їхні наслідки. Цей контент потрапляє в інтернет, генерує шалений трафік у соцмережах і впливає на сам перебіг бойових дій. Війна стає мозаїчним реаліті-шоу, яке розгортається одночасно на десятках платформ і тисячах каналів, яке кожна сторона конфлікту інтерпретує, фільтрує та використовує у власних інтересах.

На прохання DTF Magazine, медіакритик та головний редактор «Детектор медіа» Отар Довженко розмірковує про те, як війна перетворилась на реаліті-шоу і чим це може загрожувати

Що, власне, змінилося? І як було раніше?

Головна зміна — професійні медіа втратили монополію на висвітлення війни, як, в принципі, і на висвітлення всього іншого.

Із доісторичних часів існували спеціальні люди, які фіксували в колективній пам’яті бойові дії. Ватажок вікінгів брав із собою в походи скальда, який складав саги про його подвиги та перемоги. Священики-літописці пересувались із арміями та занотовували свідчення очевидців про великі середньовічні битви. У дев’ятнадцятому столітті цю функцію взяли на себе журналісти; європейські газети відрядили воєнкорів висвітлювати Кримську війну, а невдовзі навіть локальні збройні конфлікти не обходились без журналістів. Уряди схаменулись і зробили воєнну журналістику складовою своєї пропаганди; з’явились військові журналісти, фотографи, а потім і кінооператори. Якщо згадати кінохроніку Першої і Другої світової війни — людина, яка крутить ручку кіноапарата під кулями та снарядами, стала звичним атрибутом бойових дій.

Із поширенням телебачення контенту про бойові дії ставало все більше, й війну США проти Іраку на початку дев’яностих уже називали «війною в прямому ефірі». Сьогодні в будь-яку країну, де спалахує збройний конфлікт, приїжджають сотні знімальних груп, які прагнуть підібратись якомога ближче до бойових дій і показати глядачам ексклюзивні кадри. Приїхали вони і в Україну, й роблять величезну, важливу і якісну роботу; чимало з них гине чи отримує поранення. Те саме роблять воєнкори українських медіа і власне військові журналісти. Але посередництво телеканалів, газет чи сайтів для поширення контенту з війни не є обов’язковим, як колись.

Сучасні технічні засоби зробили реальністю те, що раніше було можливим лише в художніх фільмах і комп’ютерних іграх: глядач бачить справжні бойові дії на власні очі, часом зблизька.

Камера дрона-камікадзе Switchblade закарбовує останню секунду життя російських військових, які відпочивають на броні. На стоп-кадрі вебкамери — крилата ракета, яка за мить зруйнує Миколаївську облдержадміністрацію. На відео з безпілотника на «Азовсталь» падає вогняний дощ запалювальних снарядів. 

Так виробниками найважливішого медіапродукту цієї війни стали не медійники, а військові, а також очевидці та інші випадкові люди, наприклад, власники камер спостереження.

Як це впливає на бойові дії?

Офіційна інформація про перебіг бойових дій — це насамперед пропаганда, а часом — інструмент впливу на супротивника. Росіяни, звісно, тут «чемпіони» з історіями про кілька разів повністю знищену українську авіацію і протиповітряну оборону, але повідомлення з нашого боку теж, скажімо так, не завжди точні й вичерпні.

Тепер протистояння наративів доповнилось протистоянням видовищних кадрів.

Австрійський воєнний аналітик Том Купер, звіти якого перекладає українська волонтерська група, вважає правдивими лише ті повідомлення про знищену техніку або інші звитяги якоїсь із сторін конфлікту, які підтверджені відеозаписами. Нідерландський блог Oryx веде підрахунок знищеної і захопленої техніки обох сторін, обробляючи тисячі фото і відео в соцмережах.

Публіка вимагає пруфів, і військове керівництво підлаштовується під ці вимоги. Тому військовим тепер не досить підбити танк або збити гелікоптер — аби це «рахувалося», вони мають зняти знищену машину в особливий спосіб, аби її можна було ідентифікувати. Та ще й опублікувати ці кадри в соцмережах. Авжеж, люди, які ризикують життям на передовій, не завжди мають час і змогу таким займатися.

Хоча в армії загарбників є вояки, які приділяють відеозйомкам більше уваги, ніж бойовим діям. Це кадировці — військові з Чечні, яких жартома називають «тікток-військами». Вони знімають інсценування баталій на безпечній віддалі від ворога.

Побільшало роботи й у розвідки та контррозвідки. Аналіз інформації з відкритих джерел (open source intelligence або OSINT) і раніше був джерелом великої, якщо не більшої частини знань про противника. А зараз із Тіктока, Твітера та інших соцмереж можна дізнатись іще більше. Робиться це, звісно, не лише вручну, а й за допомогою програм, які аналізують відео, фото й тексти та співставляють із геотеґами та іншою інформацією про дописувачів.

Спроби українського військового командування і спецслужб переконати людей не публікувати в соцмережах відео прильотів ракет, пересування техніки та інших цікавих ворогові речей поки що не завжди дієві. Спокуса поділитись ексклюзивними кадрами й набрати переглядів для багатьох користувачів соцмереж непереборна.

Як це впливає на соцмережі?

Війна генерує величезний потік дописів, зображень, відеороликів, коментарів — те, що західні соцмережі називають conversation («спілкуванням»). Для адміністрації соцмереж це радше виклик і проблема, ніж привід для радості. Їй доводиться:

• посилювати модерацію, щоб оперативно видаляти величезну кількість порушень правил;
• вдосконалювати і вигадувати нові алгоритми, аби блокувати ботів і масове поширення проросійської пропаганди;
• коригувати правила — наприклад, Facebook тимчасово дозволив українцям бажати росіянам смерті;
• реагувати на безумні вимоги «роскомнагляду» та намагання росії заблокувати глобальні платформи через «фейки про російську армію»;
• забороняти монетизацію пов’язаного з війною контенту, а подекуди й рекламне просування, аби реклама не використовувалась для інформаційної війни і пропаганди.

На час воєнних дій Україна, росія і значна частина пострадянського простору фактично перестали бути для соціальних платформ ринками. Втрата не смертельна, але не така вже й мала — за оцінкою Forbes, через блокування в росії Meta втратить два мільярди доларів.

Можна прогнозувати, що під впливом цієї війни глобальні соціальні платформи — Фейсбук, Твіттер, Інстаграм і YouTube — будуть змушені докорінно змінити свої політики та інструменти модерування контенту. Уряди США і європейських держав не перший рік нав’язують техногігантам свої обмеження та вимоги, пов’язані з модерацією та протидією дезінформації. Потік конфліктного контенту, пов’язаного з війною — ще один привід закрутити гайки.

@_vlad89_ #моястрананеупадётнаколени #война #украина #путин ♬ оригинальный звук - Владислав Туривный

А поки класичні соцмережі борються з цими проблемами, хвилю хайпу осідлав TікТок. NewYorker назвав велику війну в Україні «першою тікток-війною», а Wired ще на початку березня припустив: «TiкToк був створений для війни». Китайська соцмережа ставиться до сцен насильства і бойових дій толерантніше за глобальні соцмережі. Тож можна сказати, що саме в тіктоку найінтенсивніше твориться візуальний таймлайн цієї війни.

Користувачі, які постять навіть не своє, а запозичене з інших соцмереж та YouTube відео, набирають мільйони переглядів і сотні тисяч підписників. Алгоритм рекомендацій дбає, аби людина, яка зацікавилась відео про війну, отримувала їх дедалі більше.

Як це впливає на медіа і суспільство?

Головна проблема — фейки та маніпуляції. Бачите, як палає будинок на відео? Вам сказали, що це база приватної військової компанії «Вагнер». російським користувачам «Вконтакте» скажуть, що це лікарня в Донецьку, в яку влучила українська ракета. А насправді це, можливо, кадри з комп’ютерної гри. Це не жарт: кадри з гри Apache Air Assault, які сім років тому видавали за атаку російських гелікоптерів у Сирії, знов використали як демонстрацію «сили російської зброї». А кадри, які росія поширила як «удар гіперзвуковою ракетою “Кинжал” по складах на Прикарпатті», виявились обстрілом сараїв закинутої ферми на Харківщині.

В Україні працює ціла армія фактчекерів — волонтерів, працівників громадських і державних організацій, журналістів і військових. Але за вдало запущеним у соцмережі фейком не вженешся. Особливо це стосується Телеграм, Viber та інших месенджерів, де інформація розлітається миттєво, модерації практично нема, а спростування мало кого цікавлять.

Росіяни, до речі, також опанували риторику «боротьби проти фейків» — щоправда, як це часто буває в Росії, «фейками» вони називають реальні факти, а «спростуванням» — брехню.

Можливість показати війну фактично в прямому ефірі в усіх подробицях забезпечила Україні тривалу увагу світової спільноти — і, як наслідок, порівняно велику підтримку, адже люди співчувають українцям і шукають способів їм допомогти.

Проте історія з коронавірусною пандемією показала, як набридають, вичерпуються і врешті повністю вщухають інформаційні тренди незалежно від їхньої суспільної ваги. Перенасичення інфопростору картинками війни в Україні може призвести до втоми й збайдужіння. Скільки місяців (років?) поспіль люди десь у Південній Африці, Аргентині чи Бангладеші хотітимуть дивитись на наші вибухи та руїни?

Невдалий жарт стендап-коміка Андрія Щегеля, що Інстаграм, мовляв, зіпсувався, бо люди, які раніше писали про свої сідниці, тепер пишуть про загиблих під Харковом, — неприємне нагадування, що рано чи пізно люди захочуть повернутись до перегляду сідниць. Це стосується й українців, які живуть у відносній безпеці в тилу та «втомлюються від війни».

Зрештою, залежність від візуальних стимуляторів виділення адреналіну на зразок підбитих літаків, танків із літерою Z на буксирі у трактора та допитів полонених росіян небезпечна ще й тим, що створює оманливе відчуття перебігу війни.

Багато «переможного» відео у стрічці — хороший день, перемагаємо; багато некрологів і зруйнованих будинків — усе пропало, програємо війну. Насправді ж процеси, які, власне, визначають долю війни в її теперішній затяжній фазі, неможливо зафільмувати з дрона. Тож тим, хто хоче дожити до перемоги й не втратити адекватність, варто потроху злізати з емоційних гойдалок.