Невигадані історії. Він був у справжньому пеклі війни, а сьогодні здобув медаль Всесвітніх ігор

13 липня на Всесвітніх іграх-2022 в американському Бірмінгемі розпочав свій похід за медаллю 24-річний черкащанин Роман Щербатюк. В 1/4 фіналу український супертяж впевнено переміг венесуельця Оскара Хігуейру, однак в півфіналі в надзвичайно видовищному двобої поступився "брудному" азербайджанцю Бахраму Раджабзаде.

Тож сьогодні, 14 липня, Роман побореться за бронзову медаль з фіном Пірккою Суксі, а ще два місяці тому 24-річний боєць зі зброєю в руках боронив українську землю від російських загарбників на фронті, у запеклих боях на сході України. У самісінькому пеклі...

УП. Життя розповідає унікальну історію українського чемпіона світу, який пішов боронити українську землю від російської орди.

День, який змінив життя

Повномасштабну війну Роман зустрів в рідних Черкасах. Як і всі українці, він в деталях запам’ятав 24 лютого: 

“У мене вже була зібрана тривожна валіза, я приблизно знав, що буду робити, якщо це станеться. В новинах всі були в напрузі. Я почув вибухи і подзвонив батько зі словами “Рома, прокидайся, почалася війна”. Мене кинуло в холодний піт.

Роман узяв свою мисливську рушницю і пішов до територіальної оборони з батьком. 

"У перший день все було хаотично. Вже 24 лютого ми поїхали на новостворений блокпост “Черкаська дамба” на підсилення поліцейських . Потім почалися організаційні процеси, через три дні було вже дуже багато людей. За 3-4 дні тероборона була повністю укомлектована. Нам видали зброю" - згадує Роман.

У лютому в теріторіальній обороні було не багато досвідчених людей, але всі швидко вчилися і допомогали один одному. Черкащани приносили своїм захисникам все6 що мали – медикаменти, їжу, навіть ліжка. 

Романа відібрали до групи швидкого реагування, почалася бойова підготовка. Поруч служило чимало знайомих. 

“Там був мій старший товариш, який знає мене з дитинства, учасник АТО Сергій Вишневецький. Він також мій спортивний реабілітолог. Він для мене був справжнім прикладом, людиною, на яку я рівнявся в бойовій справі. Я хотів поруч з ним набиратися бойового досвіду. Він був сержантом роти і проводив навчання з тактичної медицини, вогневої підготовки. Ці знання реально рятують на сході”. 

Далі – перше таємне завдання. Близько місяця група Романа Щербатюка несла службу в Черкаському районі, охороняючи важливі стратегічні об’єкти. Жили простонеба, в реально польових умовах, на холоді і морозі. 

Посеред пекла війни або “Ласкаво просимо в Попасну”

У квітні їх зняли з блокпостів і почали готувати до відправки на фронт. Було кілька виїздів на полігон, де бригадою стріляли по мішенях. Навчалися метати гранати –  не бойові, щоправда, тренувалися на камінні. 

“Коли ми відправилися в Луганську область, – розповідає Роман, – зрозуміли, що “наркомани і алкоголіки” закінчилися. Проти нас воювала добре підготовлена армія –вагнерівці, кадирівці, російські військові. Розслаблятися не можна було. Треба було щомиті бути максимально зібраними”.

Можна було відмовитися їхати – командири давали таку можливість. Але поїхали всі. 

“Пам’ятаю, як : ми вночі під’їжджаємо - і розуміємо, що це Попасна. В той час – одна з найгарячіших точок в Луганській області. Там були зосереджені всі сили ворога”. 

“Їхали туди на БМП, – пригадує Роман. – Більшість підрозділу вперше бачила такий транспорт. Добре, що поруч були насправді матьорі механіки-водії: майже повністю чорні від диму і пилу, вони так спокійно все виконували, що буквально заряджали нас впевненістю”.

Ще момент по зброї: Романові запропонували стати гранатометником, хоч він ніколи не працював з такою зброєю. Лише дивився відео на ютубі та інструкцію на тубусі прочитав. Погодився. 

“Тоді я вперше їхав на броні. Навколо вибухи, вогонь, зарево. Розумів, що ми реально їдемо в пекло. Коли побачив розбиті будинки, виникло відчуття, ніби все це якийсь сюр - куди я потрапив і що це зараз відбувається насправді. Наче цього всього не може бути насправді, наче це картинка з відеогри. Як місія-прев’ю в комп’ютерних шутерах. Зруйновано все, палає, ніч”.

Тут стала в нагоді спортивна підготовка – насамперед, психологічно. Роман каже, порівнював усе з виходом на ринг, коли боїшся, але навіть самому собі в цьому не зізнаєшся. Психологічно кікбоксер вистояв, тримав себе в тонусі, а думки – тверезими. 

“Коли дісталися місця висадки, почалася паніка. Сержант Вишневецький навчив мене: “Якщо чуєш свист – лягай”. Під час кожного свисту я падав на землю. Я ще не розумів, далеко це чи близько. Я падав, вставав з важким рюкзаком і продовжував йти. І це теж було, наче уривки з фільма про війну. А я – персонаж.

Броня розвернулася і поїхала. Ворог стріляв по звуку БМП і в той район починала гатити артилерія.

"Нас зустріли хлопці, ми дійшли до місця дислокації. Потім наш командир каже нам фразу, яку я запам’ятав на все життя: “Ласкаво просимо в Попасну”.

“Будні” війни

Тоді в Попасній стрилянина не вщухала ні на мить. Артобстріли не припинялися більше, ніж на три години. По п’ятиповерхівках росіяни гатили з танків.

Навіть окопатися, за словами Роми, було дуже важко. Ворог посійно використовував дрони і різні засоби коригування вогню, за якими одразу прилітали снаряди. Під час артобстрілів дві людини залишалися на позиції, а всі інші перебували в укритті у підвалах. Коли вдавалося, спали на дошках, ящиках і кожухах. Їжа була, але за нею зайвий раз ніхто не ходив, щоб не дати ворогу шанс викрити підрозділ. 

“У нас була вулиця, яку ми захищали. Ми вирили великий окоп і там облаштувалися. А ворог намагався нас вибити. Тактика була така: робили розвідку боєм, визначали позиції – і туди починався потужний артобстріл. Гранатоментні системи. І так по колу: розвідка боєм-артобстріл. Вони так працювали до повного знищення позицій. На останній день перед виходом з Попасної у нас уже не було позицій. Все було зруйновано до підвалів”.

Вони вчилися воювати безпосередньо на війні. 

“Були миті паніки, задуха. Я розумів, що не можу звідси піти, немає шляху в жодному напрямку. Ми сахалися від кожного звуку. Але з кожним днем набирали бойового досвіду. Хлопці, які спершу боялися перезарядити автомат, вже за звуком визначали розмір снаряду, куди він летить і де впаде”.

Перші втрати

Перші втрати стали для бійців дуже важкими. 

“Першим у нас загинув відомий волонтер, черкащанин Павло Собко. Він тоді тримав гарячу позицію, яку ворог постійно намагався захопити. І його дістала куля снайпера. 

Потім у двір влучили з міномета, поранило декілька моїх побратимів. За щасливої долі, я був за цегляною стіною, тому вцілів. Пам’ятаю, як зараз: мій побратим з кров’ю на обличчі повзе, командир дає наказ запустити в гараж, ми його затягуємо і мені дають наказ надати першу медичну допомогу. Руки зводило судомами, але мені вдалося тоді діяти холоднокровно: взяв його аптечку, оглянув за протоколом, наклав джгут.

Роман пригадує, як  ще одного побратими забрали, в нього була поранена спина. Командир дав завдання Роману  надали допомогу, дочекатися медиків і під обстрілами евакуювали з міста. Зараз ці хлопці знову на позиціях, пройшли реабілітацію. 

Для мене це були найбільш стресові дні. Я декілька днів не міг їсти. Скільки болю і ненависті принесла нам ця ворожа армія...”.

Один з побратимів загинув буквально на руках у Романа.

“Прилетів снаряд і ударною хвилею контузило мого товариша. Він почав незв’язно говорити. Мене залишили з ним, хлопці пішли на позиції. Ми ж чекали медика. 

Я дивлюся, він все тихіше і тихіше починає бути. Думаю: “Ну, слава Богу, заспокоюється”. Потім перевожу на нього погляд, а він перестав дихати. Починаю робити штучне дихання. Намагався зробити все, що міг. Але не допомогло. Передав таку сумну звістку нашому командиру”.

Любов, підтримка близьких і молитви

Поговорити з батьками і коханою вдавалося лише зрідка: і часу на це не було, і зв’язок геть поганий. 

В особливо важкі дні, саме на Великдень, Романові вдалося поговорити з батьком.

“Я розказав йому все. Тато мене підбадьорував. Тоді його слова “Ми тебе любимо і ми тебе чекаємо” трохи “розхитали”. Це розчулює дуже. Я почав плакати. Та потім зібрався. 

Дівчину я переконував, що все добре. Під час однієї з наших розмов вона чула свист і вибухи. Каже: “Рооом...”. А я сказав, що все добре, передзвоню – і пішов в укриття. 

Краще спілкуватися смс”.

Вже пізніше він розкаже близьким про складні хвилини, які на війні розтягуються до нескінченності. Наприклад, про той день, коли по їхніх позіціях гатили максимально прицільно – ворожа аеророзвідка коригувала вогонь артилерії в режимі реального часу.  

“Я був один у підвалі, – розказує Рома, – а побратими в окопі. Думав, що кожний прильот стане моїм останнім. Я ще ніколи так багато не молився – не знаю, скільки разів прочитав “Отче наш”. 

У цей підвал якимось чином потрапила маленька кішечка. Контужена. Не могла по ковдрі видряпатися. Було дуже шкода її. 

Тим часом побратими кликали Романа, а він не чув і не відгукнувся. Вони подумали, що його нема живого під тими уламками. 

Коли виходив з підвалу, планував повернутися – по кошеня і по речі. Але не зміг – почалася пожежа. Там залишилися і телефони з фото”.

У зоні бойових дій черкаські тероборонівці провели місяць. Вони опинилися віч-на-віч з професіоналами-головорізами – і вистояли.

Після виходу з Попасної Роман Щербатюк зробив пропозицію своїй дівчині, відтак вони одружилися.

“Любов, підтримка і молитви дали мені змогу повернутися назад, – говорить Герой. – Цей місяць повністю змінив погляди на життя і систему цінностей – навчив цінувати те, що маєш, і не відкладати все на потім”.

Знову у спорті

А як же спорт? На початку березня Ольга Павленко, президент Федерації кікбоксингу ВАКО, пропонувала Роману їхати на збори в Польщу. Але він відмовився, в такий важкий час вирішив, що буде пробувати готуватися до змагань в Україні.

До 12 травня спорту в його житті не було. Тоді він навіть не знав, чи повернеться до змагань, чи поїде на Всесвітні ігри. Він, як і всі українці, не хотів ні з ким воювати, хотів битися тільки ринзі – але вимушений був зняти рукавички і взяти до рук автомат. 

“Коли ми вийшли і повернулися до Черкас, я почав лікувати вибухо-шумову травму. Були шуми, дзвін у вухах, головний біль”.

Але вже на шостий день Роман поїхав-таки на спортивні збори – завдяки клопотанням тренерів збірної Івана Зінченка та Віталія Лі. Каже, відправлявся з важким серцем, адже хотів повернутися у військо.

Але зумів переключитися і буквально через кілька тижнів після боїв у Попасній – переміг на Кубку світу! 

Підкорити світ - і знову в бій

Свій шлях у спорті Рома почав у 9 років з занять карате у тренера Сергія Азаренка. Розповідає, що цей вид бойових мистецтв навчив його дисципліні, дав духовний розвиток, заклав спортивні ціності, поняття спортивного колективу. 

У 14 почав займатися кудо – там бої ведуть уже в повний контакт. Там він почав виховувати дух воїна, який ніколи не здається, не знає втоми. 

“Пам’ятаю свої 16, тренування на пляжі. Тоді я ще й почав працювати на оптовій базі, тягав мішки і гіпсокартон. Після цієї роботи вимивав з обличчя цемент і їхав на тренування. Там на піску ми бігали по 3-4 км лише для розминки, а вже потім займалися. Я це робив доволі вперто і завдяки цьому мені все вдається сьогодні”.

До кікбоксингу були ще самбо і військово-спортивне єдиноборство (тренер – Сергій Тутик). Коли прийшов у кікбоксинг, то тренер – Юрій Іванович Зубов – напрацював для Романа і боксерську школу, направляв його, зробив усе для становлення спортсмена високої кваліфікації. При цьому завжди допомагав не тільки в спорті, але й у житті.  

На своїх перших міжнародних змаганнях – Кубку світу 2016 року – Щербатюк посів друге місце. А вже через рік він не тільки переміг на Кубку світу, але й став чемпіоном планети. На сьогодні він уже чотириразовий володар Кубку світу, переможець Кубку Європи, бронзовий призер чемпіонату континенту, віце-чемпіон і чемпіон світу.

До колекції не вистачає медалі Всесвітніх ігор. Всесвітні гри-2022 в Бірмінгемі дебютні для Романа  –  він битиметься у суперважкій вазі, хоча зазвичай виступає у легшій категорії.

Його конкуренти – найкращі кікбоксери світу. Усі вони будуть гризти зубами заради цієї медалі, розуміючи вагу і престиж цих змагань.

Але наш Роман до бою готовий. 

“Коли розберуся з суперниками в ринзі, – каже, – продовжу захищати Україну”.

Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють на сторінках champion.com.ua