Приречена бути зіркою. До ювілею Ади Роговцевої

16 липня – знаковий ювілей у Ади Миколаївни Роговцевої. Цього дня на сцені столичного Жовтневого палацу видатна українська актриса гратиме виставу «Схоже на Щастя». «Вистава відбудеться у день народження Ади Роговцевої з нагоди її 85-річчя», – зазначається в офіційному релізі.

Останнім часом на телеекрані та на світлинах у соцмережах часто бачу Аду Миколаївну в оточенні українських воїнів, бійців ЗСУ: акторка активна і невтомна у своїй волонтерській та гуманітарній діяльності, вона мандрує з виступами на Схід України або ж допомагає воїнам у себе вдома, у київській квартирі на Ярославовім Валу.

Завжди звертаю увагу на обличчя українських бійців і намагаюся зрозуміти, що ж вони відчувають при зустрічі з легендою українського театру і кіно? Дехто з бійців дивиться на актрису зачаровано, ніби на голлівудську кінозірку; у декого читається суто синівське сприйняття, не як титульного Героя України, а як рідної матері.

Я ж собі думаю, що покоління 20-30 річних захисників України аж нічого не бачило з того, що у свій час творило легенду Ади Роговцевої у другій половині ХХ століття. Ці діти-захисники хронологічно й історично вже не могли упіймати епоху її театральних тріумфів у центрі Києва у 70-ті, а потім і у 90-ті: «Варшавська мелодія», «Як важливо бути серйозним», «Священні чудовиська», «Дама без камелій»…

Ці ж діти, теперішні захисники України, звісно, розминулися і з тим часом, коли Ада Миколаївна Роговцева була визнана найкращою кіноактрисою 1970 року у фільмі «Салют, Маріє!» (за підсумками опитування журналу «Советский экран»). І, зрозуміло, що це покоління дітей-воїнів уже напевне не розуміє колишнього масового ажіотажу довкола серіалу «Вічний поклик» (там у Роговцевої дійсно блискуча вікова роль Анни Кафтанової), бо це покоління виросло на інших серіалах («Грі престолів», зокрема).

Отже, існує якийсь особливий секрет української актриси, слава та легенда якої живуть ніби понад часами і притягують до неї не тільки шанувальників із літ минулих, а й покоління теперішнє? Відповідь на це запитання я знайшов миттєво, коли пригадав давню розмову з одним літнім українським театральним критиком. Який говорив, що художню цінність справжнього актора визначає не театральна школа, не репертуарна задіяність, а те, що є насправді невловимим і театральній теоретизації не піддається.

«Запам'ятай цю формулу, – наголошував критик. – Це «магнетизм привабливості». От виходить на сцену Нонна Копержинська і чеше бузувірський текст комуніста Корнійчука, але очей від актриси відірвати неможливо. Бо драматургічну халтуру перемагає акторський магнетизм привабливості. І все. Або, наприклад, з'являється на сцені чи на екрані молода Ада у ролях гомінких комсомольських дівчат. І глядачі, як гусаки, відразу ж повертають свої шиї у бік чарівної Роговцевої. Це і є магнетизм привабливості. Або харизма, якщо хочеш. Це той випадок, коли актор чи актриса піднімають над собою певні ролі, ніби домкратом, внаслідок чого народжують легенди».

Як давній член фан-клубу Роговцевої (ще періоду віктюківських «Священних чудовиськ»), дай, думаю, напередодні ювілею видатної актриси пошукаю у мережі її найперші, ранні кінофільми, котрі ще у 1950-ті формували масову популярність Ади Миколаївни. Один з яких має поетичну назву «Коли співають солов'ї» (1957 рік). Банальне непоетичне радянське кіно за сценарієм майстрині колгоспного сценарного жанру Лідії Компанієць. Юна вродлива Ада грає Мар'яну Куделю, найкращу доярку колгоспу «Труд». Місцева активістка постійно критикує голову свого колгоспу за консерватизм, через що отримує від начальника покарання у вигляді найгірших корів. У фіналі все закінчиться добре. Надої виростуть. Утім, якщо чесно, колгоспний сюжет Лідії Компанієць у цій кінострічці подекуди не має аж ніякого значення. Коли на кіноекран виходять Олег Борисов, Ада Роговцева, Юрій Мажуга, Нонна Копержинська… Харизматичні актори українського кіно 1950-60 рр. перемагають ідіотичний колгоспний сюжет. Уся увага – їм, а не перипетіям соціалістичних змагань. Магнетизм привабливості, те, чим володіє Ада Миколаївна, і те, чим феноменально володіли Борисов, Мажуга і Копержинська, робить свою справу. Скептицизм щодо «Солов'їв» змінюється щирим співчуттям глядача до видатних акторів, які тоді не обирали ні теми, ні сценарії. Просто той час обирав саме їх.

Після перегляду двох інших ранніх кіношедеврів Ади Роговцевої, картин «Прапори на баштах» (1958) та «Кінець Чирви-Козиря» (1958), де актриса грає героїнь на ймення Оксана, експеримент на тему «зондування» ранньої кінотворчості Роговцевої довелося призупинити. І дійти суб'єктивного висновку, що талановитій, блискучій, різноплановій українській актрисі фатально не таланило на адекватні сценарії та гарних кінорежисерів на старті її зоряної кінокар'єри на Київській кіностудії імені Олександра Довженка.

Вона з’являлася на екрані численних українських радянських фільмів у 50-60-ті, ніби кульова блискавка. Її не можна було не запам' ятати і не виділити серед інших – магнетизм привабливості працював завжди, бо саме така акторка приречена бути зіркою. І вже сьогодні, коли актрисі 85, залишається лише пожалкувати, що у період її юного творчого високого лету доля так і не подарувала їй на кіностудії імені Довженка сюжети з української та світової класики або хоча би адекватні сучасні чесні кіноісторії про внутрішню драму людини. Вона завжди грає бездоганно, вмикаючи свій багатий та щедрий внутрішній світ у творення художнього образу.

Великий перелом у кінокар'єрі Ади Миколаївни, як відомо, трапився 1970-го, коли майстерний кінорежисер з «Ленфільму» Йосип Хейфіц довірив Роговцевій велику драматичну роль Марії Ткачової у стрічці про громадянську війну «Салют, Маріє!».

Нещодавно, перед написанням тексту, я переглядав цю стрічку Хейфіца. І скажу, як перед присяжними: ніякої плакатності та ідеологічного схематизму там немає. Ада щиро і натхненно грає історію нещасливої жінки, що опинилася у трагічних лещатах історії – Перша світова війна, громадянська війна… Після «Марії» небо іноді дарувало актрисі і класичні кіносюжети. 1971-го на «Укртелефільм» виходить вдала екранізація «Камінного господаря» Лесі Українки (режисер – Мирослав Джинджиристий). І хіба міг бути в Україні кращий дует для великої п'єси Лесі, ніж Ада Роговцева у ролі Донни Анни та Богдан Ступка у ролі Дон Жуана? Тому і зараз вважаю, що ту давню екранізацію Лесі Українки на «Укртелефільмі» нині у програмному (обов'язковому) порядку варто демонструвати студентам-акторам творчих вишів. Щоби розуміли, що таке справжнє акторське партнерство (на сцені чи на екрані), щоби відчували, як видатна актриса здатна переводити високий штиль Лесі Українки в акторські регістри майже інтимні, дуже особистісні.

Роговцева, напевне, першою з виконавиць ролі Донни Анни зрозуміла, що історія Лесиної героїні – то історія боротьби за владу: як над чоловіком, так і над світом. Цю тему вона і грає, нічого не педалюючи.

Колись, вже доволі давно, в одній із тисяч своїх газетних публікацій про Аду Роговцеву, я написав одну тезу, яка і сьогодні мені видається точною і навіть пророчою стосовно Ади Миколаївни.

Суть така: інстинкт материнства у цієї видатної української актриси подекуди сильніший за її рефлексії суто акторські, лицедійські. Першим, до речі, це зрозумів видатний український кінорежисер-романтик Микола Павлович Мащенко. Саме він 1980-го написав авторський кіносценарій «на Роговцеву» – «Осіння дорога до мами». Писав про свою рідну маму із села Мілуватка на Луганщині, а на екрані у цій ролі Микола Павлович бачив тільки одну українську майстриню, ідеальну актрису на роль матерів – Аду Миколаївну Роговцеву. Цей український фільм 1981 року у нас мало хто знає і мало хто пам'ятає. Але заради Ади і Миколи Павловича кінострічку варто пошукати у мережі. Там і магнетизм привабливості, й інстинкт материнства – усе, що вирізняє Аду Миколаївну.

І якщо розвивати тезу її інстинкту материнства, то знаю, що заради дітей, заради онуків вона готова зупиняти потяги на усій швидкості, здатна перевернути світ догори дриґом, якщо це реально знадобиться.

Тому інколи просто можна оскаженіти, якщо подекуди (рідко) у мережевих коментарях-дописах натрапиш на ідіотичні судження: мовляв, активна громадянська позиція Ади Миколаївни протягом восьми літ російсько-української війни передбачає якусь далекоглядну особистісну «політичну» мету.

Так от, суто від відчуттів: громадянська активність актриси, її численні мандрівки у зони ризику на Схід України – то є її інстинкт материнства, що перекриває усі «політичні», громадянські та інші мотиви. І тому з таким захватом і навіть з обожнюванням молоді українські солдатики, захисники України, нині і дивляться в очі знаменитої актриси, яку не бачили ані у кіно, ані у театрі, в епоху її тотальної масової популярності. Ці діти бачать у ній не Батьківщину-Матір, не Героя України і не кінозірку, а, насамперед, усеукраїнську щиру сердешну матір. Яка знає, що таке втрата рідної дитини не з мистецьких чи медійних сюжетів, а з власного трагічного досвіду.

Що побажати улюбленій актрисі з нагоди ювілею?

Звісно, Перемоги, у яку і вона, і всі ми віримо. Побажаємо щастя та здоров'я і їй, і її рідним, без яких вона не мислить себе. І щоби кожен український солдат, захисник, що горнувся до неї як до рідної матері і на Сході країни, і в її квартирі у центрі столиці, був незламним і повернувся до нас і до неї – живим...

Олег Вергеліс, для «Главкома»