«Українські палаци. Золота доба» на «1+1»: «круто», «класно» й подекуди смішно

«Українські палаци. Золота доба» — восьмисерійний документальний фільм Акіма Галімова, який вийшов на онлайн-майданчиках «1+1». Перша серія опублікована 29 квітня; далі нові епізоди виходили щоп’ятниці. Прем’єра відбулася за рік після того, як проєкт визнали одним із переможців конкурсу соціально вагомого контенту Pitch UA 3 в категорії «Об’єднуючи Україну: єдність у різноманітності».

Кожна двадцятихвилинна серія присвячена історія одного старовинного українського палацу чи замку. Автор показує глядачам, що залишилося від будівлі (якщо щось узагалі залишилось), якою вона була до руйнування, розповідає про перших власників споруди та її історію.

Ще на етапі конкурсу Pitch UA 3 Акім Галімов розповідав, що ідея проєкту народилася в нього під час роботи над циклом історичних фільмів «Україна. Повернення своєї історії». Знімальна група подорожувала країною та звернула увагу, що стародавні українські палаци занепадають. Про деякі з них мало знають навіть місцеві мешканці. Тож Акім вирішив привернути увагу українців до дивовижних споруд і їхньої історії.

Цикл зняли ще до початку великої війни, тому ледь не від кожного кадру щемить серце. Деякі локації, які з’являються на екрані, залишились на території, загарбаній росіянами. Акім Галімов встиг зафільмувати ще мирні краєвиди, й через це проєкт увійде в історію.

Але якщо уявити, що надворі 2021 рік і ми ще не зазирнули у прірву, то стає сумно зовсім з іншого приводу. Майже всі згадані палаци та їхні прибудови перебувають у жахливому стані; від деяких залишилися лише стіни. Там, де колись були кімнати, ростуть кущі й дерева.

Звісно, домівки багатіїв постраждали ще за часів більшовицького перевороту та громадянської війни, хоча більшість із них пережили навіть Другу світову. За радянських часів їх використовували як санаторії, лікарні, навчальні заклади тощо, й до 1991 року споруди здебільшого дожили в більш-менш пристойному вигляді… Тож занепад відбувся за часів незалежної України. Але у фільмі немає жодної згадки, чому держава нічого не зробила для порятунку цих унікальних пам’яток.

«Якби люди знали, що в Жовкві, можливо, народився Богдан Хмельницький, може, вони не кидали б тут сміття?» — питає Акім Галімов. Може, й не кидали б, а може, й кидали б. А ось якби держава взяла пам’ятки під реальний захист, сміття б точно не було. Але про відповідальність влади — місцевої та центральної — за збереження палаців автори стрічки не говорять.

Ну, бо це неприємна тема. А стрічка підтримує бадьорий настрій попри те, що там відбувалось у минулому чи відбувається зараз із тими палацами. Історії споруд та їхніх володарів дослідник розповідає у дусі «цікавих фактів»: тут вам і юні коханки, і підземні ходи, і ручний лев, і взятий у полон російський цар Василь Шуйський, і таємнича масонська ложа та багато чого іншого.

Якщо слухати текст уважно, можна знайти дещо кумедне. Наприклад, свідомо чи ні, автор використовує прийом так званої парадоксальної логіки. Це коли в реченні, на перший погляд, є зв’язок між причиною й наслідком, але насправді друге зовсім не виходить із першого. Наприклад: «Юзеф Потоцький із дитинства любив коней, тому що величезний табун дістався йому ще від діда, який розводив арабських скакунів». Насправді любов до коней не обов’язково випливає з того, що дід залишив у спадок табун, а надто з породи коней, яких розводив дід. Ще про тварин: Акім Галімов розповідає, як Потоцький привіз в Україну левеня. Граф відвідував Судан і мало не став жертвою левиці, яку вчасно застрелила охорона. «Раптом він почув в кущах чиєсь нявкання. Дивиться, а там трирічне левеня. Потоцькому стало шкода левенятко», — розповідає автор. Що ж, саме у три роки леви досягають статевої зрілості, тому зустріч із таким «левенятком» у кущах може викликати які завгодно емоції, крім розчулення.

Приклади з біографії героїв, які сам автор вважає кумедним, зовсім такими не є. «Із будівництвом у Курісовому пов’язана одна цікава, навіть смішна історія. Для міцності в розчин додавали білок яєць. Треба було дуже багато білка, тому яйця почали вилучати в місцевих мешканців. Вони не дуже хотіли віддавати, але проти нового барона не попреш», — у якому місці тут треба сміятися, не зрозуміло.

У восьми епізодах проєкту можна назбирати цілу колекцію ляпів. Наприклад, у розповіді про власника Качанівської садиби Григорія Тарновського автор наголошує, що дворянин полюбляв капелюхи у стилі Шерлока Голмса. «Циліндри», — уточнює Акім Галімов. Але ж за каноном стиль детектива — капелюх мисливця за оленями (deerstalker), тобто кепка з двома козирками.

Ще розвеселила розповідь про ветеринара, який обслуговував звіринець того ж таки графа Потоцького. «До будинку ветеринара, де він сидів 24 години на добу та, як Айболить, приймав хворих, могли привести навіть верблюда, якщо у нього був нежить через сніг на вулиці», — каже Акім Галімов. Сумнівно, щоб лікар, який отримав від графа будинок і повний пансіон, узимку не йшов до стійла хворої тварини (як зазвичай роблять ветеринари в таких випадках), а чекав, поки верблюда приведуть кучугурами й заштовхають у його вітальню. Якщо свідчення про приведеного додому сопливого верблюда справді існують, їх варто було зацитувати.

Можливо, цього дещо дитячого стилю розповіді Акім Галімов дотримується через аудиторію, на яку розрахований цикл. Ще на етапі обговорення проєкту на конкурсі Pitch UA 3 автор розповів, що «Українські палаци. Золота доба» він планує зробити для ютуба, а не для лінійного телебачення, бо сподівається на молодь. Припустімо, це також пояснює лексику автора: «круто», «дуже круто» і «класно» — найпоширеніша у фільмі оцінка побаченого, уявленого й запропонованого. «Подивиться, як тут круто», «в цій кімнаті укладалися найкрутіші контракти», «дуже класний вигляд на цей палас», «гості мірялися, у кого більше роги, і це було дуже круто». Іноді трапляються також характеристики «пафосно» й навіть «гарно», одного разу — «естетично» (це був опис нічної вази). Чомусь горщик виявився не крутим, а саме естетичним.

Звісно, в такому проєкті важливіше не розповісти, а показати. З цим завданням команда впоралася найкраще. Крім кадрів натури ззовні, зсередини та з висоти пташиного польоту, а також фотографій з архівів, історії проілюстровані комп’ютерними моделями зруйнованих будинків із візуальними ефектами. Так можна, наприклад, побачити автора за одним столом із власниками чергового палацу, померлими півтораста років тому. Це справляє враження. Саме таким і має бути сучасний туристичний ґайд, який пропонує повне занурення. Якби ще розповідь вуха не різала, було б зовсім круто, класно й естетично.

І наостанок: якщо все ж продертися крізь верблюдів із нежитем і циліндри Голмса, можна почути те, заради чого цей проєкт був створений. «Приїжджайте подивитися на все це на власні очі. Адже наша історія того варта», — каже Акім Галімов. Хочеться сподіватися, що невдовзі всі ми матимемо змогу з’їздити у спокійну подорож до всіх замків і палаців із циклу «1+1» і не лише.