Харків, який говорив із Кейт Бланшетт англійською

У вільному доступі з’явилась уже друга велика документальна стрічка про життя українських мегаполісів під російськими обстрілами. Раніше був «Маріуполь. Місто нескорених» Артема Шевченка. Тепер — «Україна. Життя під ударом», перша з часів початку великої війни стрічка про події в Україні, створена за участю голлівудських зірок. Над фільмом працювала Кейт Бланшетт, яку для швидшої впізнаваності можна згадати за оскароносним «Володарем перснів» (Галадріель) та четвертою частиною циклу про Індіану Джонса, де вона зіграла злобну російську шпигунку. Уроджена австралійка Бланшетт виступила співрежисеркою та нараторкою — її голос коментує побачене за кадром.

Стрічку виклали без перекладу, та хай це не лякає й не стримує від перегляду. Знання англійської до побаченого нічого не додасть. Акторка коментує відео мінімально, картинка красномовніша за будь-які слова. Якщо фільм Артема Шевченка відповідає локалізованій назві, тобто показує Маріуполь під російським вогнем та Україна в назві стрічки від Бланшетт насправді уособлена Харковом. Конкретніше — практично знищеною російськими обстрілами Салтівкою, станцією метро «Героїв праці», базою рятувальників державної служби з питань ліквідації надзвичайних ситуацій та місцем дислокації парамедиків.

Це дозволяє глядачам зосередитись на історіях конкретних людей: рятувальника Романа, бездомного внаслідок російських атак Сергія, фельдшерів Тетяни та Ірини. Окремий персонаж, теж своєрідний наратор — колоритний мешканець станції метро «Героїв праці», старший чоловік із білою бородою, в шапці-вушанці, кожушку й білій краватці з величезним вузлом. Він співає дивні російські пісні, розважаючи товаришів по нещастю, й на тлі російських обстрілів сприймається міським божевільним. Проте виявляється драматичним актором, який у фіналі таки виконує українську пісню.

Поява такого персонажа, який мимоволі — або ж за авторським задумом, — є на позір представником та ретранслятором усього типово російського, насправді стає своєрідним вододілом. Якби не пояснення, хто він такий, глядач побачив би класичного колоритного ватника з російської глибинки. Свого роду протиставленням цьому герою стає рятувальник Роман, який вільно дає інтерв’ю англійською, як і дехто з парамедиків. Якби не знання, що це мешканці Харкова та громадяни України, з американцями чи добровольцями з Європи, де англійська поширена, цих людей сплутати досить легко.

Навряд чи камера спеціально зафіксувала інше цікаве спостереження. Дівчинка шкільного віку, Романова донька, вчить уроки в батьків на роботі. І капризно заявляє, що не любить англійську. Переміщаємося в підземку метро — і її ровесниця те саме говорить своїй мамі про українську. Це може дратувати патріотичну спільноту, але насправді свідчить дещо про інше. Люди, які рятують, вільно користуються англійською — а люди, яких рятують, знають лише російську й від інших мов відгороджуються. Що категорично заперечує російську пропагандистську тезу про військове вторгнення як єдиний спосіб «захистити російськомовне населення» від чортзна-кого й -чого.

Ще одне спостереження. Для українського глядача подібні стрічки стають застарілими вже в перший день зйомок. Бо війна не прогнозована ніким ніколи й ніде. Зафіксовані камерою документаліста вулиці та люди за тиждень можуть виглядати інакше і — на жаль, нема на те ради, — навіть уже не бути серед живих. Об’єктивно ми в Україні звикли сприймати все довкола в режимі новин, сьогодні на сьогодні. Приклад фільму про Маріуполь підтверджує це: на момент прем’єри картинка вже втратила актуальність, а спротив міста став героїчною і трагічною історією. Проте більшість глядачів саме як історію, недалеке, але минуле кадри війни сприймати поки що не готова. Адже об’єктивне осмислення та рефлексії приходять уже по завершенню, після перемоги. Саме тому цілісно від 2014 року сприймається лише історія оборони Донецького аеропорту та «кіборгів». Решта знятого, включно з художнім кіно, зафіксоване, але не завершене.

Натомість глядач західний, для якого найперше працювала і група британського телеканалу Channel 4 News, — творці «Життя під ударом», — і далі працює група голлівудської зірки Шона Пенна, сприймає побачене зовсім інакше. Саме заради такого вау-ефекту всіх високих західних гостей, включно з президентами, везуть у Бучу та Ірпінь.

Попервах мене це бісило. Теж мені, знайшли екскурсійний маршрут чи парк розваг. Але я змінив думку. Колективний Захід, як його в нас часом називають, повинен не лише побачити на власні очі, а й помацати та понюхати все, що залишають після себе носії великої російської культури.

Не має бути ані гарантій, ані ілюзій щодо їхньої долі та долі їхніх міст та країн, якщо туди долетить російська ракета і ступить російський військовий. Мова жертви не має значення для окупанта. Ви можете взагалі мовчати: вас усе одно нищитимуть.

Західні знімальні групи все ж таки не переслідують суто альтруїстичну та благодійницьку мету, вирушаючи в Україну як одну велику гарячу точку. Проте подібні фільми все ж таки відтворюють людські трагедії й закликають бодай до проявів емпатії.

Тому дуже добре, що в кадрі дорослі й активні українці говорять англійською звичніше, ніж українською. Так, хочеться української мови в повсякденні. Але непогано, що наші західні гості не розуміють російської. Адже російська мова в цьому випадку не маркує набридлих уже «хороших русских». І переносить Харків, як і загалом Україну, в інше, вигідніше нам інформаційне поле.