Чи пам’ятає Орбан «Сина Саула»: дайджест пропаганди РФ за 22-24 липня

У Кремлі вирішили, що настає час для «мирних переговорів» і «бідкаються» з приводу трагічної історії українців. Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки зібрав головні фейки та наративи російської пропаганди за 22-24 липня.

1. Як Ердоган був «маріонеткою Заходу»
2. Навіщо Москві потрібні мирні переговори
3. За яку ціну на газ сторгувався угорський прем’єр
4. Що не так із «жалем» Лаврова з приводу української історії

Як Ердоган був «маріонеткою Заходу»

Хронологія останньої одеської російської «високоточної» військово-дипломатичної «перемоги» виглядає так.

У п’ятницю, 22 квітня, міністр оборони РФ Шойгу особисто зустрічався з турецьким колегою Хулусі Акаром. Були підписані так звані «зернові угоди». Генсек ООН Антоніу Гутерреш негайно назвав це «критичним прогресом».

У суботу, 23 квітня, Росія нанесла удар по зерносховищу Одеського порту. В той же день Акар заявив, що Москва його запевнила в тому, що це зробили не російські військові.

У неділю, 24 липня, офіційний представник МЗС РФ Захарова визнала, що стріляли все ж російські військові. Перед Акаром за брехню навіть не вибачилися публічно.  

НАСПРАВДІ, скріншоти цих двох повідомлень з розвитком сюжету від «настамнет» до «так, це ми, але високоточно» стали черговим пам’ятником російській пропаганді. До того ж у Шойгу стверджували, що знищили ракети Harpoon, а у Лаврова – військовий катер.

Після обстрілу порту всі негайно згадали Отто фон Бісмарка з приписуваною йому фразою про «папір, який коштує дорожче, ніж будь-які угоди з росіянами написані на ньому».

Багато хто намагався грати з росіянами чесно, але мало у кого виходило. Лише з 2014 року Росія порушила близько 400 міжнародних договорів з Україною. Українці звикли. Решта світу тільки звикає. Останнім постраждалим став турецький президент Реджеп Ердоган. Свого часу він також проходив кремлівське пропагандистське чистилище «вашингтонським обкомом».

Зараз наратив «зовнішнього управління» всіма «недружніми РФ країнами» (нещодавно їх список поповнили Багами) просувається переважно у західному напрямку. Але ще пара таких «плювків в обличчя Ердогану», як висловився речник МЗС України Олег Ніколенко, то хтозна, до чого це може довести Росію. Понад десяток війн з Туреччиною (і зовсім не «курортно-помідорних» як у 2015 році після збиття літака ВКС РФ) свідчить, що історія Росію нічому не вчить.

Навіщо Москві потрібні мирні переговори

Кремль так вперто вірить у свою велику дипломатичну перемогу в Стамбулі, що вустами голови МЗС Лаврова 24 липня заговорив про готовність до переговорів із Києвом «щодо ширшого кола питань».

За чотири дні до цього Путін, нагадаємо, переконував, що «умови для переговорів вже були створені, коли російські війська відійшли від столиці України… Київська влада відмовилася від виконання угод, хоча вони були практично досягнуті. Тож кінцевий результат залежить не від посередників, а від бажання сторін виконувати досягнуті домовленості. Ми бачимо сьогодні, що такого бажання київська влада не має».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Росію чекає епоха великих географічних відкриттів

Але збираючись вирушити назустріч новим домовленностям, Лавров за звичкою вистрілив собі в ногу, зазначивши, що «завдання денацифікації, демілітаризації у тому сенсі, щоб не було жодних загроз нашій безпеці, з території України залишається…». Таке ось «широке коло». 

НАСПРАВДІ, під лавровську пробну кулю щодо перемовин з Україною треба «підверстати» те, що вони були сказані саме у Єгипті і саме після удару по одеському порту.

І мали б так званому «третьому світу» (Лавров зараз у турне по Африці) засвідчити: а) «миролюбність» Москви, б)  «недоговороздібність» Києва, в) «підступність» США, які не дають Україні завершити війну, г) і, врешті: «хто в хаті господар».

На підтримку цієї версії говорять:

• нещодавня заява Лукашенка про те, що Києву час змиритись із втратою територій;
• авральна підготовка до 11 вересня – єдиного дня голосування в РФ, разом з яким мають відбутися псевдореферендуми щодо анексії окупованих українських територій з подальшим їх потраплянням під «ядерну оборонну доктрину РФ»;
• нестача сили в окупантів просунутись далі вглиб території України, намагання якось юридично зафіксувати існуюче становище;
• надзвичайна активність в останній час у західних медіа в просуванні наративу: «якщо Росія щось захоплює, то вже не віддає, тому треба змиритись»;
• Москва пробує реалізувати український варіант «операції з примусу Грузії до миру» зразка 2008 року. Удар по Одесі – це елемент примусу до переговорів.

З цього приводу треба розуміти декілька речей:

• фактично РФ вимагає капітуляції України на своїх умовах;
• Москва вважає, що зараз умови для «Стамбулу-1», більш сприятливі, ніж коли підписували «Мінськ-2»;
• на жодних кордонах таз званих «ЛДНР» Путін не зупиниться;
• наступним приводом для нападу може стати, що завгодно: навіть птах, заражений мавпячою віспою в ужгородській біолабораторії, який не лише долетів до середини Дніпра, а й пригніздився в «російському» Херсоні;
• і найважливіше: після того, як не вдалося бліцкригом повернути свого «легітимного» Януковича на посаду гауляйтера, головна ціль Путіна лише одна – знищення України;
• усі спроби «легітимації» окупованих територій на основі «мирних угод» – лише зализування ран і нарощування жиру на зиму загарбником перед відновленням наступу;
• західному суспільству (адже слова Лаврова були сказані хоч і в Африці, але адресовані також Заходу), варто пригадати аксіому про вартість угод і паперу;
• наступною ціллю Путіна після Польщі та країн Балтії може стати «денацифікація режиму Олафа Шольца», дідусю якого у Росії вже намагались приплести службу в СС. Бо тему дороговартісного «Північного потоку-2» ніхто не знімав з порядку денного. А далі, після Берліну настане черга й англосаксів. 

За яку ціну на газ сторгувався угорський прем’єр

Всі європейці чудово розуміють ці плани Путіна щодо «нового світопорядку». Здається, всі крім угорського прем’єр-міністра Орбана. 23 липня він провокаційно заявив, що «Україна ніколи не виграє війну з Росією».

У тому, що Росія напала на Україну, Орбан вбачає провину не Путіна, а західних союзників. До цього, нагадаємо, угорський прем’єр вперто вимагав доказів, що воєнні злочини у Бучі не були інсценовані Києвом. Крім того, Орбан у медведєвському стилі висловив розчарування нинішніми світовими політиками, зазначивши, що до війни в Україні не дійшло б, якби президентом США був Трамп, а канцлером ФРН – Меркель.

При цьому він не відкидає мирних перемовин з Москвою, але не Києва, а Вашингтону, тим самим повторюючи кремлівський наратив, що Україна – не суб’єктна.

До того ж, Орбан повернувся до своєї риторики про нібито неефективність санкцій ЄС проти РФ. Зазначимо, з такою категоричністю не дозволив собі виступити навіть жоден лідер з країн-союзників РФ по ОДКБ (включаючи Лукашенка), чи то з Нікарагуа, Еритреї, Китаю, Північної Кореї чи Ірану.

Слова Орбана «дивним» чином пролунали після нещодавнього візиту його головного дипломата Сійярто до Москви, де той «вибив» для своєї країни «особливі умови» постачання газу.

До цього, нагадаємо, були приголомшливі заяви цього Сійярто, що Угорщина не може постачати Україні зброю, бо інакше Росія завдасть ударів по Закарпаттю, де мешкають угорці. (На початку травня Закарпаття також було обстріляно, але Орбан із Сійярто чомусь не кинулися рятувати його мешканців. Навіть словом). 

Така регіональна «сегрегація» викликала обурення з боку голови угорської громади Києва Тібора Томпі: «За логікою Сійярто, виходить, що у мене, як українського угорця, який проживає не на Закарпатті а в Києві, і ще у 500 людей громади, стріляти можна».

НАСПРАВДІ, таке відчуття, що можна. І справа навіть не в тому, що як подейкують деякі експерти, Путін пообіцяв Закарпаття Угорщині. Річ у тім, що угорська влада так і не засвоїла урок двох світових війн, пов’язуючи себе з диктатором, який провокує третю світову.

У Першу світову Угорщина вступила не з власної волі, вона була частиною двоєдиної австро-угорської монархії, союзної кайзерівському райху. За свою лояльність ворогам Антанти угорці поплатилися двома третинами території королівства.

Але союз з Берліном під час Другої світової Угорщина уклала свідомо. І це призвело до участі у воєнних злочинах разом з гітлерівцями, трагічних втрат на фронтах, кривавого штурму Будапешту радянськими військами.

То звідки таке вперте прагнення знову зробити програшну ставку в назріваючому глобальному конфлікті? 

Невже європейська бюрократія більш ненависна угорцям, ніж країна, яка прямо зараз відроджує гірші сталінські практики? Яка у ХХІ столітті відновила фільтраційні та концентраційні табори для громадян окупованої країни. Яка грабує, депортує і страчує цивільних. Яка веде терористичні обстріли мирних міст ракетами. Яка риторично відмовляє європейській країні у праві на існування. Яка до того ж вшановує організаторів та учасників придушення Угорської революції 1956 року. 

За дарма газ у Європі ще в недалекому минулому був у гітлерівських газових камерах. Про що, до речі, саме в Угорщині зняли фільм «Син Саула» – одну з найвидатніших кінокартин останнього часу про злочини нацистів. Орбан напевно забув про це. Але Путін обов’язково нагадає. Якщо йому й надалі потурати таким чином.

Що не так із «жалем» Лаврова з приводу української історії

Того самого 24 липня Лавров в Африці висловив жаль з приводу того, що коїться з українською історією і пообіцяв, що російський і український народи житимуть разом.

НАСПРАВДІ, прикладів «братнього» тотального знищення окупантами всього українського за п’ять місяців назбирано і задокументовано вже багато. Але, якщо хтось думає, що це лише наслідки путінської нетерпимості, то помиляється. Корені російського ставлення до українців лежать глибоко у віках.

1620 р. – московський церковний Собор, всупереч християнським догматам, затвердив раніше поширену практику перехрещування «латинян», яка поширювалася також на православних українців, що потрапили з Речі Посполитої до Московії.

1627 р. – наказ царя Михайла з подачі Московського патріарха Філарета спалити всі екземпляри надрукованого в Україні «Учительського Євангелія» Кирила Ставровецького. 

1690 р. – анафема Собору РПЦ на «київські нові книги» Петра Могили, Кирила Ставровецького, Симеона Полоцького, Лазаря Барановича та інших. 

1720 р. – указ Петра I про заборону друкарства українською мовою та вилучення українських текстів із церковних книг. 

1764 р. – вказівка Катерини ІІ князю Олександру Вяземському: «…Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться конфірмованими їм привілеями […] Ці провінції, також Смоленську, слід найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли і перестали б дивитись, як вовк до лісу. […] коли ж у Малоросії гетьмана не буде, то мусимо намагатися, щоб навіки і ім’я гетьманів зникло, не то що б персона яка була удостоєна на цю посаду…». 

1784 р. – Синод наказав митрополиту Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів і звільняти вчителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови. Також в усіх церквах служби звеліли проводити «голосом, властивим російському наріччю».

1804 р. – Царським указом заборонено шкільне навчання українською мовою.

1863 р. – Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друк україномовної духовної та популярної освітньої літератури. 

1870 р. – роз’яснення міністра освіти Росії Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців беззаперечно має бути обрусіння».

1876 ​​р. – Емський указ Олександра ІІ про заборону друку та ввезення з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських вистав та друк нот народних пісень. 

1881 р. – заборона викладання в народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою. 

1888 р. – указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах та хрещення українськими іменами.

1895 р. – заборона Головного управління у справах друку видавати українські книжки для дітей.

1914 р. – заборона відзначати 100-річний ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи II про заборону української преси.

1919 р. – репресії проти української культури і мови з боку білогвардійського режиму Антона Денікіна.

1926 р. – лист Сталіна із санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».

1937 р. – розстріл першого соловецького етапу в урочищі Сандармох; серед страчених опинився цвіт української радянської інтелігенції, покоління, назване «Розстріляним відродженням».

1946 р. – постанова Ради Міністрів СРСР про затвердження українського правопису, який став наближеним до російського.

1958 р. – законодавче закріплення права батьків учнів відмовлятися від вивчення української мови в школах УРСР.

1972 р. – масові арешти опозиційної української інтелігенції. Затриманих залякували розстрілом, тортурами, психлікарнями і завданням шкоди рідним, багатьох запроторили у табори.

Ось така далеко не повна хроніка «братнього» ставлення росіян до українців. 

І те, що нині коїться на окупованих територіях, є просто повторенням давно пройденого шляху, коли українці не були захищені від «братніх обіймів» власною державою та армією. Тому для нас просто немає альтернативи тому, щоб боротись і визволяти свою землю.