"Судний день" РФ для НАТО: як Альянс готується захищатися від Кремля

"Для них всех там наступит Судный день, очень быстрый и тяжелый, укрыться будет очень сложно" – саме так днями заступник російського Радбезу Мєдвєдєв вчергове спробував налякати Україну і "страны НАТО", які "відмовляються" визнати окупований Крим російським, і цим створюють "прямую и явную угрозу" для Білокам`яної.

Кремль вже не раз лякав колективний Захід ядерним конфліктом, який цілком може перерости у Третю світову війну. Страх і шантаж – незмінні інструменти зовнішньої політики московського режиму, до яких західні держави, схоже, починають адаптуватися.

З часів завершення Другої світової війни провідну роль в архітектурі міжнародної безпеки стала відігравати Організація Північноатлантичного договору, НАТО. Саме її принцип колективної безпеки, відображений у 5 статті Вашингтонського договору, став наріжним каменем однієї з найуспішніших безпекових моделей сучасності.

І хоч зараз не бракує критики, частково справедливої, в бік Альянсу, варто пам'ятати: він ніколи не претендував на роль "всесвітнього поліцейського". Завжди фокусувався виключно на безпеці власної території від нападу ззовні – задачі, з якою він успішно справляється ось уже 73 роки поспіль.

Однак при цьому НАТО не стоїть осторонь повномасштабної війни РФ проти України. Керівництво Альянсу робить усе, щоб бути вагомою частиною ініціативи "Рамштайн". Також всіляко стимулює країни-члени індивідуально допомагати Києву зброєю, маючи при цьому надійну опору в системі спільної колективної безпеки.

Крім цього, НАТО, ще починаючи з 2014 року, здійснює системні трансформації власної системи оборони, щоб максимально відповідати найбільш актуальній загрозі євроатлантичній безпеці сучасності – загрозі з боку РФ.

Екзистенційна криза початку 1990-х

Розпад Радянського Союзу, поступова концентрація сили й впливу в руках Вашингтона, а також розвиток стратегічного партнерства з Росією – колишнім "головним супротивником", свого часу поставили перед НАТО серйозні, майже екзистенціальні виклики.

В умовах відсутності загрози масштабного континентального збройного зіткнення двох військово-політичних блоків, що могла призвести до обміну ядерними ударами, Європа усе більше уваги приділяла власному благополуччю й збільшенню прибутку.

Альянс намагався пристосуватися до нових реалій світового порядку, більше уваги приділяючи проблемам локальних конфліктів, нерозповсюдженню зброї масового ураження, боротьбі з тероризмом і кібербезпеці.

Після трагічних подій 11 вересня 2001 року організація отримала перший стимул до розвитку. По-перше, союзники одержали реальний шанс перевірити дію Вашингтонського договору на практиці. А саме – його наріжного каменя, 5 статті, що відбиває ключові принципи колективної безпеки. У рамках її реалізації (першої за увесь час існування Альянсу), європейські союзники надали США допомогу у "Глобальній війні з міжнародним тероризмом", зокрема й узявши на себе основну ношу в забезпеченні стабільності в Афганістані після завершення там операції Enduring Freedom.

Безвідносно до практичних результатів афганської місії НАТО, союзники отримали можливість на практиці перевірити наявні в той час тільки на папері механізми розгортання своїх сил у географічно віддалених районах, їхнього логістичного забезпечення й ротації. Все це можна сміливо долучити до колективного досвіду організації.

Російська гібридна агресія проти України початку 2014 року завершила період інституційної та ідейної кризи в НАТО. Незаконна анексія Криму й "гібридна" інтервенція на сході України вдихнули в Альянс нове життя й підштовхнули до еволюції й вдосконалення.

Гібридна агресія РФ 2014 року: нове життя Альянсу

Антиукраїнська кампанія Кремля 2014 року, спрямована спочатку на силове захоплення Криму, а згодом – на дестабілізацію і військову інтервенцію на Донбасі, поставили Альянс перед трьома ключовими викликами.

1. "Зелені чоловічки" проти 5 статті Вашингтонського договору. Механізми мобілізації ресурсів НАТО були виписані під реалії військових конфліктів двополюсного світу – з широким використанням традиційних озброєнь і очевидним фактом агресії однієї сторони проти іншої. Реалії "гібридної" війни, продемонстровані Росією, показали кардинально інший характер сучасних війн. Які починаються з диверсійно-підривних операцій із залученням спеціальних підрозділів, національна ідентифікація яких неможлива принаймні на перших етапах агресії. І потім трансформуються у так звані "проксі-війни" з використанням нерегулярних, напівкримінальних елементів для виконання суто військових задач. Тож Альянс опинився в ситуації, коли, у випадку "гібридного" нападу на котрусь із країн-членів, організація буде неспроможною вчасно задіяти 5 статтю Вашингтонського договору через неможливість оперативної національної ідентифікації агресора. З цією метою в рамках організації створили Сили швидкого реагування, основним завданням яких стала не стільки протидія "зеленим чоловічкам", скільки максимально швидке встановлення їхньої належності до збройних сил конкретної країни. І вже з цього етапу починав повноцінно діяти механізм колективного захисту. Також організація взялася модернізувати свою мобілізаційну політику – відтепер Верховний головнокомандувач силами НАТО Європі може мобілізувати підрозділи Сил швидкого реагування. Не чекати відповідного політичного рішення, яке в такому випадку стосуватиметься розгортання регулярних бойових частин країн-членів.

2. "Вова-2%" і дерев'яні кулемети Бундесверу. Після кримсько-донбаської авантюри російський керманич Путін став, з-поміж іншого, відомий як "Вова-2%" – за те, що зміг мобілізувати країни-члени НАТО дотримуватися необхідного рівня фінансування секторів оборони. Два десятиліття, що минули від часу завершення "холодної війни", пройшли для європейських союзників в умовах фактичної відсутності прямої загрози їхній безпеці. Тож видатки на оборону, ті самі обов'язкові 2% ВВП, стали для європейських урядів радше винятком, ніж правилом. Це призвело до сумних наслідків. Так, для прикладу, ще 2014 року комітет по обороні німецького Бундестагу з'ясував, що з 89 винищувачів ВПС країни до виконання бойових завдань готові лише 38. А під час спільних маневрів на початку 2015 року німецький Бундесвер намагався приховати відсутність важких кулеметів на БТРах дерев'яними ручками від мітел, пофарбованими у чорний. Така ситуація викликала справедливе обурення Вашингтона, який був змушений рятувати ситуацію прямими поставками власної зброї до Європи. Однак рік російської війни проти України привів до тями європейських політиків. Ті слідом за своїми східними і північними сусідами заходилися латати дірки в оборонних бюджетах.

3. Наздогнати Вашингтон. Поряд із хронічним недофінансуванням, національні збройні сили європейських союзників досі потерпають від технічного відставання порівняно з їхніми американськими колегами. І якщо раніше ця ситуація могла спричинити хіба певні незручності в рамках чергових спільних навчань, то тепер перед реальною військовою загрозою вона постає у зовсім іншому світлі. Для ліквідації такого відставання США почали реформувати свою політику щодо експорту озброєнь – як традиційних, так і ексклюзивних. Таких, як безпілотні літальні апарати Reaper, здатні нести ракети класу "повітря – земля" і знищувати наземні цілі. До речі, ініціатива "Рамштайн" відіграє тут вагому роль – завдяки їй армії європейських союзників Вашингтона можуть набагато швидше і ефективніше перейти на ще сучасніші зразки озброєнь. З іншого боку, постійне розгортання бойових підрозділів американської армії, військово-повітряних сил у Європі чи то з навчальною метою, чи то в рамках політики "постійної ротації", забезпечать доступність звичного американським військовим арсеналу. Як наслідок, підвищення загальної ефективності спільних підрозділів.

Повномасштабне вторгнення РФ в Україну і доля євроатлантичної безпеки

Російська агресія проти України, попри повний провал її стратегічних цілей, все ж залишається елементом амбітного плану Кремля з відновлення власної наддержавної могутності в стилі СРСР. Яка відійшла в небуття разом з холодною війною і самим "нерушимым Союзом".

Розрахунок робиться не лише на відновлення повного контролю над Україною, а й на недопущення дальшого поширення впливу "ворога №1" сучасної російської неоімперії – Вашингтона та його європейських союзників. Сполученим Штатам, виявляється, в Європі мало самого лише НАТО – їхні плани включають, за словами нинішнього головного розвідника РФ Наришкіна, "забрати в зону свого впливу весь континент".

Саме тому розширення НАТО за рахунок приєднання Фінляндії та Швеції у викривленій свідомості російського неоімперського режиму є додатковим аргументом на користь нинішнього "жорсткого" курсу на протистояння з колективним Заходом. Однак крім розширення території безпеки, НАТО продовжує започатковані раніше трансформації.

Брюссельський саміт НАТО 2018 року започаткував новий підхід до формування сил оборони Альянсу. Крім уже апробованої системи "постійних ротацій", коли бойові підрозділи збройних сил США розгортаються на східному напрямку не на основі постійного базування, а на принципі щомісячних ротацій, не порушуючи таким чином міжнародних домовленостей, НАТО запровадила формулу "30-30-30-30": 30 батальйонів + 30 ескадрилій винищувачів + 30 бойових кораблів, здатних розгорнутися за 30 днів для відсічі агресії.

На практиці почала втілюватися концепція Посиленого передового базування (Enhanced Forawrd Presence. – Gazeta.ua), головна ідея якої полягала в наступному: в умовах збройної агресії проти Східного флангу НАТО великі і потужні країни-члени, такі як США, Британія, Франція тощо, потребуватимуть часу для того, щоб мобілізувати і розгорнути достатню кількість військ для відсічі агресору. Отже, країни Східного флангу повинні виграти цей час, стримуючи атаки. Для цього їм потрібні додаткові сили і ресурси, які вже розташовані на цих територіях, допоможуть у їхньому захисті і полегшать мобілізацію основного воєнного ресурсу НАТО.

Цьогорічний саміт НАТО в Мадриді продовжив ці тенденції, зосередившись на таких пріоритетах:

• стратегічний розворот від партнерства з РФ до визначення її як "найбільш значної й прямої загрози" ("most significant and direct threat");

• чітка артикуляція Альянсом власних стратегічних ядерних сил як гарантії безпеки союзників;

• офіційний початок процесу розширення НАТО – процедури вступу Швеції й Фінляндії;

• затвердження нової архітектури оборони Східного флангу: EFP (Enhanced Forawrd Presence – Посилене передове базування) + Попереднє розгортання військового обладнання + Попередньо визначені підрозділи в країнах регіону = можливість стримування збройної агресії на Східному фланзі до моменту, коли повною мірою почне діяти 5 стаття Вашингтонського договору і великі країни НАТО розгорнуть усі визначені для оборони сили;

• трансформація і збільшення Сил швидкого реагування НАТО майже в сім разів – з 40 тис. до 300 тис.;

• збільшення військової присутності США на Східному фланзі: розгортання передового командування реактивованого 5-го корпусу Сухопутних військ США в Польщі, + дві ескадрильї новітніх F-35 в Британії, + два есмінці в Іспанії, посилення ротаційних підрозділів у Румунії і Балтійських країнах.

Війна РФ проти України повертає НАТО до суворої реальності затяжного й інтенсивного збройного протистояння з масштабним використанням традиційних збройних сил – діаметрально протилежної порівняно з десятиліттям "Глобальної війни з міжнародним тероризмом". Де цілковито домінували сили спеціальних операцій та обмежене використання конвенційних сил.

Тож це точно тільки початок трансформацій Альянсу, в яких у майбутньому одну з провідних ролей відіграватиме Україна.

Ну а "судний день", яким регулярно лякають Захід недалекі й примітивні російські посадовці, з набагато більшою ймовірністю стане Судним днем для самого кремлівського агресивного режиму.