Олена Зенченко, UA First Aid: «Цікавість до тактичної медицини — це інстинкт самозбереження»

Стіл-конвеєр, купа підсумків і коробок, прапор України, усміхнені люди — так виглядає кімната, в якій за три місяці великої війни 12 людей зібрали власноруч і відправили на фронт 5400 індивідуальних аптечок першої допомоги за зразком НАТО — тобто IFAK, individual first aid kit.

Порятунок життя залежить від секунд і хвилин, тому більшість складників аптечки мають мету зупинити критичну кровотечу та закрити рану. Проте важливо пам’ятати: майже всі з них боєць використає на одне поранення, а отже запаси постійно потрібно поповнювати. Цим і займаються волонтери благодійної організації UA First Aid.

Ініціативу заснували Лесь Якимчук і Олена Зенченко, пара випускників Могилянки, режисер-документаліст і дизайнерка. Вони проміняли магістерську програму в США, щоб захищати захисників України. Олена Зенченко розповіла «Детектору медіа», як зустріла війну в Штатах і повернулася до Києва, яку роль у волонтерстві відіграла студентська спільнота й чому пожертви на тактичну медицину не менш важливі, ніж на «байрактари».

— Олено, що ви робили в Штатах і як сприйняли звістку про початок війни?

— Ми з Лесем поїхали на навчання. На момент, коли прийшла ця пропозиція, ми її не чекали. Я працювала у видавництві «Основи», а Лесь керував своєю компанією Linza agency, яка виробляє промо для інноваційних продуктів. Але в мене було розуміння, що треба закінчити магістратуру, і бажання зробити буст кар’єри. Поїздка була спонтанним, але досить логічним рішенням.

Оскільки в багатьох американських програмах був дефіцит міжнародних студентів через ковідні заборони, в червні 2021 року з’явилась можливість податись. Нас знайшли через наш університет: через Києво-Могилянську академію партнери запропонували податися на міждисциплінарну програму «Візуальні комунікації і медіавиробництво». Це про візуальні комунікації всіх медіа: анімація, інфографіка, графічний дизайн: поєднання різних способів подачі інформації для винаходу нових ідей, на яке була націлена програма. Ми пройшли кілька відбіркових тестів і проблем із візами, але нам вдалося поїхати. Там ми були із середини серпня минулого року, тобто навчалися один семестр, по суті.

Олена Зенченко і Лесь Якимчук

На початку наступного семестру почалося напруження обстановки. Байден почав робити заяви про ускладнення ситуації, дати повномасштабного вторгнення. Ми обговорювали це між собою, й обоє зрозуміли: якщо почнеться реальне повномасштабне вторгнення, то треба повертатися додому.

«Я слабо собі уявляла, чи можемо ми бути корисними звідти, ходити на пари і просто жити своє життя, коли у твоїх батьків і друзів — війна»

Тому ми здебільшого дискутували про це так: не визнаючи, що це можливо, ми говорили, що якщо щось станеться, то поїдемо додому.

— Що відбувалося з вами 24 лютого? Ви писали, що закупили найважливіше і з цим прилетіли в Україну. Як ви знали, що потрібно робити?

— У нас був вечір, десь 20:30, коли з’явилися перші новини про вибухи в Києві. Атмосфера до новин була напруженою. Вірили ми у вторгнення чи ні, але велика кількість військ на кордонах не стимулює до спокою. Побачила новини в телефоні й почала дзвонити батькам — вони могли спати. Я підбігла до Леся з криками: «Київ бомблять». Він сказав, що я панікую: «Нічого не бомблять, чого ти починаєш, це наше ППО». Нічого не було зрозуміло, і ми ту ніч взагалі не спали: дивилися новини, зв’язалися зі своїми — це, мабуть, був обід в Україні, десь 12-та година. Пару годин поспали. Після цього написали всім українцям, яких знали і не знали в містечку, про те, що необхідно достукатися до сенаторів із проханням закрити небо. Це відбулося в перший або другий день. Всі наші дії ми направили на те, щоби кричати про допомогу Україні.

У перший день ми з’їздили на богослужіння в Клівленд — там велика спільнота українців. На вечір призначили молебень за Україну. Туди їхати чотири години, був дощ і вітер — нічого приємного. Ми взяли з собою блогерку Ніну-Україну (показує американцям українську музику. — «ДМ»). Після служіння люди щось обговорювали, робили фото з прапорами. Мене це взагалі не надихало.

«Мій емоційний стан був близький до панічної атаки: було відчуття, що відправлятиму бронежилети в Україну»

Одна жіночка сказала, що треба терміново щось робити, але після цього місцева діаспора почала розходитися. Ми почали говорити з тими, хто залишився, щоби зробити рух активнішим. Треба було діяти. Місцеві вагалися щодо активних дій, і мене це дуже засмутило. Подумала, що не буду чекати від когось дій, особливо від Росії. Ще більше переконалася, що в Америці нам нема чого робити.

Ми повернулись додому, пару годин поспали і знову пішли на акції, знову говорили про важливість закриття неба. Цього вечора ми купили квитки. Ми дуже хаотично збирали речі й побували на кількох тренінгах за три години — зустріли чоловіка, армійця, який запропонував пройти тренінг із тактичної медицини й постріляти. Цілий день приходили люди, які хотіли з нами попрощатися. Одна дівчина скупила магазин для допомоги, хтось надсилав товари з аптек. Ми приймали все, і вийшло півтори валізи.

В аеропорту ми мали доплатити на місці за додаткову валізу. Ми показали, що в ній лише медицина, і нам дозволили провезти її безкоштовно.

«Три рази питали, чи ми точно летимо в Україну і навіщо ми це робимо. У них був вираз обличчя на кшталт: “Ви бачили новини? Куди ви летите?”»

Літак до Парижа був не дуже забитий, а от у літаку Париж — Варшава було чимало українців: здебільшого чоловіки, які поверталися додому.

Я сиділа з чоловіком, який був морпіхом. На початок вторгнення він був на узбережжі Чилі чи Перу, медиком на круїзному лайнері. Компанія дала можливість розірвати контракт і повернутися воювати, й він одразу повернувся. Це був його останній крок із Варшави до Києва.

Ми розраховували, що через кордон нас перевезе брат Леся Тарас, який має машину і теж повертався в Україну з Польщі. Без нього слабо уявляю, як би ми проходили на інший бік. Більшість речей Тарас не дав нам узяти з собою — виклали половину, щоб узяти гуманітарку. Наші речі з Америки приїхали в кінці квітня; до цього часу ходила в одежі подруг.

— Ви повернулися до Києва, який було не впізнати. Як ви зібрали команду?

— Ми приїхали в Київ із розумінням, що потрібно щось робити й вивезти родину звідси. В одну ніч біля нашого будинку збили ракету. Ми змогли переконати поїхати батьків Леся, але не моїх. Десь 3 березня ми поїхали до Львова за гуманітаркою. Замість 7 годин ми їхали до Львова пару днів через блокпости. Переночували, завантажили машину всім можливим і просто поїхали назад. У Київ тоді майже ніхто не їхав.

Після повернення в Київ нам треба було подумати, що робити далі. За кілька днів нам запропонували дати приміщення для складу. На той момент ми зв’язалися з нашими друзями з Чернівецької області, які могли нам щось передавати.

Ми почали шукати контакти людей, які лишалися в Штатах. Адже, умовно, підписка на Amazon Prime у мене лишилася, а американська адреса — ні :) Знайшли вихід на нашу подругу в Америці Олесю. Вона долучилася до благодійної організації, яка збирала гроші для допомоги Україні. Потім вони знайшли у Нью-Йорку магазин з аптечками. Вони назбирали грошей на доставку аптечок, а ми — на самі аптечки, адже в Україні та Європі цього вже майже не було. Частину давали безкоштовно. Наші друзі зі США кілька разів прилітали до Варшави з купами валіз, а звідти Тарас направляв допомогу до Києва. На той момент кількість людей, які допомагають Україні, була на максималках. Один журналіст після інтерв’ю поділився, що ніколи не переймався так сильно будь-якою подією поза США.

У США збирають допомогу українцям

Спочатку ми замовляли все і всім на світі: включно з раціями й купою техніки. Але ми знайшли надійний магазин із тактичної медицини, й до нас почали часто звертатися. Здебільшого працювало сарафанне радіо — так про нас дізнавалися.

— Чому ви зупинилися на тактичній медицині? Яка її актуальність зараз?

— Аптечка є розхідним матеріалом: її завдання — врятувати життя бійцю, і після кожного поранення складники потрібно оновлювати. При нашій інтенсивності боїв, на жаль, усе це буде потрібно весь час. Для мене очевидним є те, що потрібно не зупинятися. Ми поступово перейшли на Схід і Південь, хоча раніше фокусувалися на запитах по Київській і Чернігівській областях. Стало менше хаотичних запитів по одній аптечці, ніж у перші два місяці наступу, бо в Україну почали завозити більше і вони з’явилися в продажу.

Зараз ми працюємо над тим, щоб не тільки забезпечити кількістю, а щоб наша ефективність була максимальною.

«Хочу бути впевненою, що люди, які отримують наші аптечки, вміють ними користуватися»

Так ми почали робити акцент на організації тренінгів — навчань для бійців за стандартами НАТО. Ми зрозуміли, що багатьох мобілізованих не навчають тактичної медицини. Вони максимум знають стандартні речі, як користуватися перев’язувальним набором. Навіть накладання турнікету треба багато разів практикувати, щоби зробити це правильно в екстреній ситуації, допомогти собі чи побратиму. Ми побачили, що навчанням ніхто централізовано не займається. Я не про кадровиків, які воювали в АТО й ООС: ці люди якраз знають, як усім цим користуватися. Маю на увазі мобілізованих, які приходять на ротації. Вони всі цього не знають і всі потребують. Я б навіть сказала, що навички з тактичної медицини часто не сприймають так серйозно, як відпрацювання з тактики, наприклад.

Боєць накладає побратиму ізраїльський бандаж під час тренінгу

Ми вирішили, що ефективніше нам не просто роздавати аптечки (які дуже недешеві й ми не забезпечимо ними всі війська на світі), а паралельно допомагати навчати бійців. Тож зараз ми шукаємо партнерів, щоби втілити навчальний проєкт для бійців і підтримати досвідчених тренерів, які з початку наступу здебільшого працюють як волонтери.

— Вам належить термін UFAK — Ukrainian first aid kit, тобто та ж натівська аптечка, у якій ви замінили українськими виробами важливі складники, які важко й дорого діставати з-за кордону. Як прийшли до цього й налагоджували співпрацю?

— Це логічний крок у моменті розуміння, що тобі не обов’язково везти з-за океану те, що можеш взяти в Україні. Здебільшого це про чекання на кордоні. Якщо можна зробити щось, щоб не чекати — давайте не чекати. Підтримка економіки — теж важливий нюанс, але банально ти можеш швидше отримати те, що ти хочеш.

Індивідуальна аптечка першої допомоги українського бійця (UFAK)

Перші дні війни й зараз наша головна прерогатива — швидкість. Це те, чим ми дорожимо й пишаємося.

«Ми доставляємо речі, які потрібні на “вчора”. Тому швидкість весь час грала найбільшу роль»

Поступово зростає база виробників, але спочатку ми дізналися, що в Україні існують турнікети SICH, кровоспинні бинти «Кровоспас» та ізраїльські бандажі від 3D Tech. Український продукт не гірший за американський чи європейський, але коштує в рази дешевше. Я б хотіла, щоб ці українські складники продавалися по світові, замість того щоб бути нам потрібними. Українські компанії тільки встали на ноги — і багато почали виробляти з нуля.

— Тактична медицина — сфера, серед якої є багато міфів. Які головні міфи ти згадаєш, які можна розвіяти?

— Раніше я взагалі мало знала про тактичну медицину: мої знання обмежувалися тим, що я була одного разу на тренінгу про першу допомогу при ДТП. Є навіть не міфи — є безграмотність. Іноді це призводить до фатальних наслідків.

«Моя цікавість до тактичної медицини наразі — інстинкт самозбереження: я усвідомлювала, наскільки небезпечною є моя безграмотність»

Найпоширеніший міф про те, що можна просто купити аптечку й не розуміти, як вона працює. Ще мені не подобається низька якісність цих аптечок: не зрозуміло, чому деякі товари сертифікують, якщо вони не несуть ніяких гарантій. Нам багато разів передавали китайські турнікети, наприклад. Мені б не хотілося, щоб нашій країні доводилося економити на турнікетах і чомусь подібному — і взагалі на чомусь економити для нашої армії.

— Порадиш джерела для вивчення тактичної медицини та перевірки якості?

— Я довіряю відгукам людей із передової — тим, хто цим користується. Ніякий Генштаб чи центр не дасть настільки точної інформації, як задіяні парамедики. Важливо прислухатися не до порталів, а до реальних парамедиків. Ми живемо в унікальний період часу, коли немає проблем із доступом до будь-кого.

— Який досвід — громадський чи творчий — допоміг запустити волонтерську ініціативу в умовах війни?

— Ми познайомилися в студентській ГО «Спудейське братство» і керували нею по черзі. Звідти є досвід організації будь-чого. Ця потужна спільнота Могилянки організовувала чимало фестивалів і благодійних подій, але була абсолютно волонтерською. Ти мав правдами-неправдами змусити людей системно працювати :) Попри те, що вони — студенти без грошей і хочуть двіжняка. Мені здається, це найбільша навичка, яка допомагає у волонтерстві нині.

«Ми знаходили волонтерів через друзів і друзів друзів зі “Спудейського братства”. Це бульбашка, яка закріпилася в нашому житті»

Волонтери ініціативи UA First Aid

Коли ми поїхали, це теж створило величезний емоційний бустер для людей, які там залишилися, — не тільки дотичних до України. Наші друзі і подруги, зокрема Меган Вестерфельд і Анастасія Кулікалова, створили організацію Bobcats for Ukraine і почали збирати кошти на місці; провели благодійні ярмарки, фестивалі й аукціони, речі на які ми надіслали їм з України. Bobcat — рись, символ університету Огайо, де ми навчалися, тобто наше нове студентське братство об’єдналося, щоб допомогти нашій країні.

— Ще вам допомагають музиканти зі США, чи не так?

— Це теж наші знайомі з Афін, Бенжамін Стюарт і Брет Хілл. Один із музикантів допоміг нам знайти житло і розповів базові речі про Афіни, щоб ми там не померли в перші кілька днів :) Цей гурт грає фолк-музику і дуже цікавиться Україною. Гурт має назву Slavalachia, тобто «слов’яни» + «Апалачі». Вони досліджували слов’янську музику та кантрі-музику гір того регіону, де ми були. Після початку повномасштабної війни почали збирати кошти благодійними концертами для України. У червні вони виступили в Польщі, Словаччині, Німеччині, назбирали десь 30 тисяч доларів, закупили аптечки, виступили у Львові та для поранених бійців у госпіталі. Ще запланували виступ в Україні в жовтні, а зараз продовжують збирати гроші у США.

Виступ гурту Slavalachia у Львові

— Якою ти бачиш взаємодію людей із великими фондами і новоствореними благодійними ініціативами? Іншими словами, як розібратися, кому і скільки жертвувати?

— У кожного фонду своя специфіка: для великих фондів аптечки не є фокусом, вони займаються великими закупівлями. Наш секрет, мені здається, в тому, що ми вузькоспеціалізовані. У нас немає потужності, як у фонду Притули, займатися всім — від машин до БПЛА. Мені здається, люди мають донатити всім потроху і розуміти, кому і на що жертвуєш. Люди мають розуміти: якщо у нас будуть «байрактари», то це не вирішить нестачу аптечок. Люди мають розуміти, що аптечки потрібні постійно: вони горять, вони зникають, вони використовуються. Це постійний процес, поки ми не переможемо.

Фото, інфографіка: UA First Aid, Lena Zenchenko / Facebook, Instagram