Чому банди Нью-Йорка і Лондона кращі за бандитський Петербург

До роздумів і своєрідного продовження теми наштовхнула публікація Лєни Чиченіної про «хороших ворогів» у західних фільмах та серіалах. Для тих, хто не знайомий із текстом та лінується читати за посиланням, переповім коротко: Голлівуд практикує давати негідникам шанс виправитися через хороші вчинки, тим самим вільно чи мимоволі вводячи у виправний контекст «хороших росіян». Тобто, якщо за сценарієм голлівудського фільму нацист або расист виправився — частина росіян так само не безнадійна. Що підживлює улюблений кейс проросійської публіки в Україні і за її межами: «Не все так однозначно».

Проте існує або такий самий, або — що ймовірніше! — значно більший пласт масової культури й передусім кіно як найвпливовішого її сегменту, який показує «хороших бандитів», «хороших убивць», «хороших маніяків», загалом — хороших хлопців кримінального світу. Саме так — «Хороші хлопці» — називається один із фільмів Мартіна Скорсезе. Стрічка вийшла на екрани 1990 року, зібрала сузір’я акторів, здобула п’ять нагород британської незалежної асоціації BAFTA, мала п’ять номінацій на «Оскара», з яких виграла одну й нині вважається кінокласикою. Як, до речі, більшість фільмів Скорсезе. «Хороші хлопці» — екранізація біографії хлопця поганого, американського гангстера Генрі Гілла. Яку раніше описав у документальному романі «Розумник» Ніколас Пілледжі.

Втілені на великих та малих екранах історії реальних бандитів та вбивць популярні в Америці. Значна частина екранізацій так само, як «Хороші хлопці», стала кінокласикою, відзначена нагородами, має чисельних епігонів, вплив та стала символом. Зокрема, одним із символів Нового Голлівуду (припав на 1960–1980-ті, означав вихід режисера з-під продюсерського диктату) є стрічка Артура Пенна «Бонні і Клайд» — екранізована біографія парочки гангстерів із 1930-х, так само нагороджена двома «Оскарами».

Неодноразово ставали кіногероями тогочасні бандити Джон Ділліднджер, Лакі Лучано, Меєр Ланскі, а найчастіше — «людина зі шрамом» Альфонсо Капоне. Ролі виконували коштовні «зірки» — Джонні Депп, Роберт де Ніро, Том Гарді, Воррен Бітті, Фей Данавей. Як тут не згадати біографію мага-наркоторговця Пабло Екскобара, втілену і в однойменному фільмі з Гав’єром Бардемом та Пенелопою Круз та серіалі «Нарко» він Netflix.

Про затребуваність «хороших бандитів» свідчить і маловідомий у нас фільм Джона Маккензі «Рубі». Він вийшов на екрани 1992 року, значиться копродукцією США, Британії та Японії. І є біографією того самого власника стриптиз-клубів Джека Рубі, який 1963 року застрелив Лі Гарві Освальда — підозрюваного в убивстві Джоне Кеннеді. Як бачите, екранізований навіть життєпис нікчеми. А ось французький фільм Жана-Франсуа Роше «Ворог держави №1» в українському прокаті 2008 року був, проте пройшов непомітно. Тим не менше, це з цієї ж категорії: Венсан Кассель грає в ньому французького злочинця Жака Месріна.

Якщо дивиться ширше, то кіно- і телерозповіді про вигаданих бандитів не менш популярні, а деякі мають культовий статус і зробили революцію у своїй сфері. Тут найперше згадується американський серіал «Клан Сопрано» від НВО (суворі будні італо-американської мафії в Нью-Джерсі), британській «Гострі картузи» від ВВС (в центрі сюжету — кримінальна група в Бірмінгемі 1920-х, її лідери визначають себе «циганами»), польський «Ватага» (герої — контрабандисти на україно-польському кордоні). Нарешті, є фільм згаданого вже Скорсезе з промовистою назвою «Банди Нью-Йорка» і британський серіал із не менш промовистою назвою «Банди Лондона».

І що цікаво. Вище перераховано лиш малесенький пласт усього «бандитського» кіно, зробленого у США та Європі. Й навіть не згадані скандинавські та японські кримінальні драми (найвідоміші зразки — фільми Такеши Кітано). Та якщо розглядати означений контент загалом, то ані я, ані ви ніде ні від кого не почуєте про його загальну шкідливість і неприйнятність. Оцінюються якість історії, причому — на професійних майданчиках. Наприклад, «Декстер», серіал про «хорошого маніяка» Декстера Моргана із Флориди, висувався на здобуття «Еммі». Як і «Пуститися берега» — серіал про вчителя-наркоторговця з Нью-Мексико, і «Озарк» — серіал про кримінальну родину, яка успішно відмиває гроші для мексиканського картелю.

Натомість різко протилежні оцінки й рекомендації прозвучать — найперше від фанатів тих таки «Клану Сопрано» чи «Гострих картузів» — на адресу російських фільмів та серіалів аналогічного змісту. Буквально: «Брат», «Бригада», «Бумер» та «Бандитський Петербург» — абсолютне зло, зомбування й пропаганда насильства, жорстокості, емпатія до організованої злочинності, оспівування кримінальної романтики, теле- і кіноблатняк. А єдиний український фільм на згадану тему бодай за весь час Незалежності — цьогорічний «Носоріг» Олега Сенцова — часом порівнюють із культовим для багатьох в Україні «Братом» не на користь стрічки Балабанова. 

За особистими спостереженнями, аудиторія російського кримінального кіно й західного кримінального кіно в Україні практично не перетинаються. Причому глядачі «Бандитського Петербурга» здебільшого не знають про існування «Банд Лондона» і навряд дивилися «Банди Нью-Йорка». Але завжди є навпаки: прихильники західного гангстерського контенту не лише знають про існування російського бандитського аналогу, а й часом переглядають його. Аби потім заявити десь про відсутність задоволення від переглядів. Та категорично застерегти тих, хто має смак, самоповагу та клепку в голові не дивитися й не читати про російських бандитів. Проте фанати Сергія Безрукова й «Бригади» навряд поміняють його на Кілліана Мерфі й «Гострі картузи». При тому, що за великим рахунком це контент одного порядку.

Звідси виникає питання, яке, зважаючи на стан війни в Україні, точно не на часі, але яке ставилося до її початку і напевне зрине за деякий час після перемоги. Коли доведеться — а доведеться! — поступово відновлювати кінотелеіндустрію, розглядати і втілювати проєкти, формувати бюджети під цільову аудиторію. У кримінальних серіалів аудиторія є, й вона чисельна та вдячна. І отут пастка. Наразі здається, що будь-який український навіть україномовний «гангстерський» проєкт або виглядатиме «бандитським Петербургом», а не «бандами Лондона», або оціниться саме з такої позиції, або після втілення виглядатиме аналогом «Бригади», та аж ніяк не «Ватаги».

Так, можна сказати, що подібні історії далекі від українських культурних та кінематографічних традицій. Хоча оспіваний як народний месник та борець із польськими панами Олекса Довбуш — спершу рекетир, який обкладав даниною косівських крамарів, а вже потім Робін Гуд. Водночас справді, загалом історія українського кіно має небагато власне кримінальних драм та байопиків про так званих легендарних бандитів. Так, кінофабрика ВУФКУ в Одесі 1926 року випустила на екран повнометражну кримінальну драму «Мішка Япончік» — за іронією долі та збігом обставин ГубЧК потім підозрювала групу у відмиванні грошей на зйомках. Далі згадується кримінальна драма студії Довженка «Грачі» (1982). Смішно й сумно водночас, але далі — лише свіжоспечений «Носоріг». Якщо не брати до уваги кілька телесеріалів 2000-х, що знімалися в Україні на замовлення російського ринку.

Отже, тяглості традицій фільмувати історії про кримінальних антигероїв усіх часів українське кіно справді не має. Чи потрібен такий контент, якщо варто лиш наблизитися — і швидко виростатимуть питомо російські контексти? Водночас, чому HBO, Netflix, BBC, Сanal+ та іншим західним виробникам знімати «про бандитів», своїх та чужих — можна без боязні зайти на російську територію, а українським виробникам зась.

Тут можна й треба копати глибоко. Адже кримінальні драми справді популярні не менше, ніж любовні. Проте любовні в Україні створювати безпечно, на кримінальні ж негласне табу. Але саме любовні серіали, зроблені з метою бути проданими в Росію, й стали тією токсичною зброєю, яка десятиліттями розмивала мозок мільйонам українців. Бо «добре кіно» в російському контексті — таке ж небезпечне, як «кіно зле».

Російські любовні фільми пропагують нормальність покори. Російські кримінальні фільми пропагують нормальність насильства. У одному з ранніх сезонів «Ментів» є епізод, коли петербурзький міліціонер зловив викрадачів сусідського авто й під дулом пістолета змусив їх ґвалтувати одне одного. Це з захватом розказано й позитивно прийнято як покарання. Але в серіалах, знятих цивілізованими країнами, подібні речі в сюжетах подані порушенням прав людини.

Те, що в «Бандах Лондона» аномалія, в «Бандитському Петербурзі» норма. «Хороші хлопці» Скорсезе досліджують природу зла й попереджають. «Бумер» Буслова вустами рядових московських бандитів декларує: «Не ми такі — життя таке». Наглі смерті російських гангстерів у фіналі «Бригади» — не наслідок їхнього життєвого вибору, а лише істерична помста підлеглого, який в певний момент злетів із котушок. Тоді як класична сцена розстрілу Бонні й Клайда у фіналі однойменної стрічки — епічний фінал занехаяного життя, наслідок хибного вибору. А схожий фінал у «Обличчі зі шрамом» — Божа кара, що наздоганяє безпринципного бандюка.

Нарешті, насильство в російському «бандитському» кіно виправдане ще Достоєвським у «Злочині й карі». Тоді як американське, європейське та азійське «гангстерське» кіно навіть у своїх невдалих зразках завжди попереджає про занапащене життя в разі подібного вибору. У «Носорозі» це прочитується. Дуже хочеться, аби не «Носорогом» єдиним. Особливо після перемоги. Коли тема, як жити далі й чи багато пропозицій дає життя у зруйнованій розхристаній країні, стане такою ж актуальною, якою була в 1990-х. А українські 1990-ті, як уже не раз говорилося, досі не проговорені.