Битва за Херсон

Битва за Херсон

У своїх попередніх дописах, тут і тут, я обстоював думку, що перебіг війни з росією змінився на користь України. Це пов’язано з труднощами росії із заміною втраченої техніки та мобілізацією більшої кількості живої сили для відправлення на фронт, оскільки Україна користується надходженням сучасної західної зброї.

Міністр оборони України Олексій Резніков похвалив своїх артилеристів за «дуже точне використання реактивних систем залпового вогню HIMARS — вони працюють, як хірург зі скальпелем». Упродовж останніх тижнів ці артилеристи успішно атакували понад сотню «важливих» цілей, включаючи, за словами офіційного представника Пентагону, російські командні пункти, склади боєприпасів, об’єкти протиповітряної оборони, радіолокаційні вузли та вузли зв’язку, а також позиції далекобійної артилерії. У відповідь російським військовим було повідомлено, що ліквідація HIMARS та інших далекобійних артилерійських систем є пріоритетним завданням. У цих зусиллях, попри періодичні заяви Москви про протилежне, вони поки що не досягли успіху. Їм завадила, принаймні наразі, здатність цих систем до виконання місій «shoot and scoot» (залишати свої вогневі позиції за лічені хвилини).

Цей же офіційний представник Пентагону також зазначив, що росія направила майже 85% своїх збройних сил в Україну, а це означає, що її збройні сили поступово втрачатимуть можливість виконувати інші завдання щодо захисту своїх кордонів і підтримки цілей російської зовнішньої політики у світі. росія використала багато своїх «розумних боєприпасів» і тому покладається на «тупіші» можливості. Тому вони можуть завдавати менше точних ударів, навіть якщо у них є дані розвідки, які визначають цілі обстрілів. Хоча оцінка масштабу російських утрат усе ще базується на великій кількості припущень, вони, безсумнівно, були важкими, включаючи офіцерів усіх рівнів, унаслідок чого потерпає командна структура російської армії.

Інтенсивність російських операцій знизилася. Артилерія є робочою конячкою російської кампанії, але обстріли, які досягали 20 000 пострілів на день у розпал битви за Сєвєродонецьк у Луганській області, зараз значно зменшені. Командир батальйону розповів журналістам, що після атаки на склад боєприпасів в Ізюмі під Харковом обстрілів стало «у 10 разів менше», ніж раніше. Проблема, з якою зараз стикається росія, полягає не в нестачі артилерійських систем чи запасів боєприпасів, а в лініях постачання, які ослаблені через те, що передові склади боєприпасів або знищуються, або стають очевидно вразливими. Коли більш точні українські системи прибувають на фронт, російським артилеристам доводиться хвилюватися, що вони не здатні стріляти, і тікати.

У цих нових умовах відбулося відповідне скорочення обсягів українських утрат. Якщо раніше Зеленський повідомляв, що в розпал битви на Донбасі Україна втрачала 100–200 солдатів за добу, тепер він зазначає, що ця цифра знизилася до 30 за день — але це все ще значна кількість. Це означає, що Україна втрачає за тиждень більше військ, ніж Велика Британія за шість років в Іраку, а за два тижні — більше, ніж за 20 років в Афганістані.

Битва за Херсон

Зараз створено умови для повноцінного контрнаступу, щоб повернути Херсонську область (принаймні, її правобережну частину. — Прим. ред.), яка протягом тривалого часу вважалася пріоритетом для України. Ця територія має життєво важливе значення для української економіки через її електростанції та порти, але вона була захоплена в перші дні війни за обставин, які багато українців вважають підозрілими. Попри те, що туди надходило підкріплення, вона не так добре захищена, як території з більш усталеним російським окупаційним контролем, і має, з точки зору москви, додатковий недолік — а саме активний рух опору, який завдає втрат російським військам та місцевим колаборантам.

Як завжди, є причини бути обережними. Спостерігачі, такі як Джек Уотлінг із RUSI, стурбовані тим, що найкращі війська України зазнали певних утрат під час недавніх боїв, тому їм потрібен час для поповнення та відновлення, тоді як українські резерви ще не мають належної підготовки. Україна залежить від продовження постачання боєприпасів, які витрачаються тривожними темпами, від своїх партнерів. Їй потрібно більше безпілотних літальних апаратів (БПЛА або дронів) для локалізації цілей і засобів придушення російських засобів радіоелектронної боротьби, щоб БПЛА не можна було заглушити.

Друга причина для обережності полягає в тому, що Україна має стежити за росіянами там, де вони визначили свої пріоритети — а саме окупацію решти Донецької області задля встановлення повного контролю над Донбасом. Можливо, швидкість російського наступу знизилася, і українці щодня стверджують, що вони відбили розвідки боєм, але було б ризиковано перестаратися з Херсонською областю, якщо це означає втрату решти Донецької. Російські війська досягли деяких незначних територіальних здобутків на сході України, включаючи Вуглегірську електростанцію на північній околиці Новолуганського. Цю територію вони намагалися зайняти протягом двох місяців, і її захоплення не допомагає їм продовжити подальші наступальні дії, тому прогрес на цьому фронті все ще виглядає незначним. Коли вони вирішать, що робити далі, росіяни повинні зробити такі ж самі розрахунки, що й українці, за винятком того, що вони стосуватимуться іншого напрямку – чи дозволити українцям досягти успіхів у Херсонській області, поки росіяни захоплюють Донецьку.

Це одна з причин, чому українці хочуть рухатися далі. Після кількох місяців оборони вони прагнуть змусити росіян відреагувати на їхні ініціативи, особливо в той час, як російський генеральний штаб усе ще працює над тим, як адаптуватися до шкоди, завданої лініям постачання та командним ланцюгам. Річард Мур, голова британської МІ-6, висловив думку, що потенціал російських військ в Україні може «ось-ось вичерпатися», оскільки росіянам стане «дедалі складніше постачати людську силу протягом наступних кількох тижнів». Їм доведеться «трохи зупинитися, і це дасть українцям можливість завдати удару у відповідь». Він підсумував, що «українці можуть отримати вікно можливостей, у якому вони зможуть скористатися тим, що може виявитися лише тимчасовою слабкістю росії».

Саме через це потенційне коротке вікно можливостей контрнаступ, здається, вже почався. Очільник Херсонської обласної воєнно-цивільної адміністрації заявив, що українські війська звільнили 44 міста і села вздовж адміністративного кордону області, майже 15% її території, і зараз вони перебувають приблизно за 50 км від Херсона в найближчій точці. Інший місцевий чиновник говорив про те, що Херсон буде звільнено до кінця вересня, хоча президент Зеленський був більш обережним, обіцяючи лише поступовий прогрес. Ще один військовий чиновник порівняв українську кампанію з «хвилями». «Зараз ми робимо маленькі хвилі та створюємо умови, щоб робити більші».

Як це може спрацювати? Єдиний надійний спосіб витіснити російські війська з уже встановлених позицій – це здійснити широкомасштабний контрнаступ, який супроводжуватиметься артилерійськими обстрілами з використанням бронетехніки та піхоти. Це може стати необхідною умовою, хоча на цей момент в українців може бути недостатньо бригад, повністю оснащених і готових упевнено здійснити таку атаку. Але хоча може бути важко витіснити росіян, використовуючи силу, що переважає, ця стратегія не обов’язково є єдиною для українців. За іншого варіанту можна зробити позиції росіян настільки незручними, що для збереження військ росіянам доведеться вивести їх із правобережжя Херсонської області. Ілля Пономаренко з Kyiv Independent окреслив імовірний український план:

«У рамках контрнаступальної операції Україна, швидше за все, намагатиметься заблокувати окуповане місто, відрізати російський гарнізон від постачання та підкріплень і триматиме блокаду до капітуляції росіян».

Він зазначив, що лінія фронту в регіоні протяжністю понад 200 км надто довга, щоб росіяни могли її повністю контролювати навіть за допомогою підкріплень. Натомість вони мають «опорні пункти в певних населених пунктах або розв’язках доріг». Їхня здатність своєчасно підсилити вразливі підрозділи обмежується постійними ударами по системах матеріально-технічного забезпечення та командних пунктах. Здатні командири є найдефіцитнішим військовим ресурсом, і вони мають іще більше значення в такій ієрархічній системі, як російська. Найголовніше, що їм потрібно буде турбуватися про те, щоб їхні сили не потрапили в пастку. Подібно до того, як великою проблемою для українців у битві за Луганську область було розуміння, коли треба евакуювати свої сили до того, як вони потрапили в оточення — це тепер може стати проблемою для росіян. Помітні атаки на ключові шляхи комунікацій у регіоні — Антонівські мости (у вівторок увечері вони знову були обстріляні) і міст біля Каховської ГРЕС — зменшують їхню здатність ввозити та вивозити важку техніку і звертають увагу росіян на те, що українці можуть перерізати їм шляхи відступу.

Переговори

Поряд із військовими міркуваннями, які спонукають Україну до контрнаступу, існують також сильні політичні та гуманітарні міркування. Умови існування мешканців Херсонської області погіршуються, у нещодавньому звіті задокументовано кричущі порушення прав людини, включаючи затримання, тортури та зникнення. Крім того, росіяни готують сфальсифікований референдум, який мав би виправдати анексію регіону росією разом із Донбасом у вересні. Це те, чому українці прагнуть запобігти.

Також важливо, щоб Україна продемонструвала, що озброєння, отримане від Заходу, має вплив. Війна додала проблем світовій економіці, і вживаються виняткові заходи, щоб упоратися з дефіцитом газу цієї зими. Наразі росію звинувачують у кризі більше, ніж Україну, і більшість політичних лідерів розуміють, що будь-яка видимість російської перемоги матиме катастрофічні довгострокові наслідки для європейської стабільності. Водночас вони не хочуть нести економічну і політичну відповідальність за безнадійну справу, і перспектива війни на виснаження, яка зайшла в глухий кут, залишається тривожною. Простіше кажучи, Україні потрібен прорив у найближчі кілька місяців.

Ризик для Києва полягає не в тому, що західні уряди раптово припинять фінансову та військову допомогу, а в тому, що вони почнуть шукати умови миру з Москвою, які далеко не відповідатимуть цілям України. Таке міркування вже можна знайти в коментарях «реалістів», які застерігають, що добрі наміри не можуть подолати логіку військового балансу сил. Таким чином, починаючи з припущення, що ідея перемоги України є оманою, Баррі Позен стверджує, що зусилля США краще було б витратити на мирне врегулювання.

Залишаючи осторонь питання про те, чи може військовий аналіз Позена бути менш достовірним тепер – його стаття була написана до того, як справи повернулися на користь України, – варто розглянути запропоноване ним політичне рішення.

«Вирішення війни шляхом переговорів, безсумнівно, буде важко досягти, але контури врегулювання вже видно. Кожна сторона мала б піти на болісні поступки. Україна мала б відмовитися від значної території і зробити це письмово. росії потрібно було б відмовитися від частини своїх здобутків на полі бою та відмовитися від майбутніх територіальних претензій. Щоб запобігти наступу росії в майбутньому, Україні, безсумнівно, знадобляться серйозні гарантії військової підтримки США та Європи, а також продовження військової допомоги (але в основному оборонної, а не наступальної зброї). росія мала б визнати легітимність таких домовленостей. Заходу доведеться погодитися на послаблення багатьох економічних санкцій, які він наклав на росію. НАТО і росії потрібно буде розпочати нову серію переговорів, щоб обмежити інтенсивність розгортання військових сил і взаємодії вздовж їхніх кордонів».

Цей опис, імовірно, виглядає так само гарно, як виглядала б і будь-яка угода, укладена за поточних умов. Але він також є абсолютно нереальним. Навіть якби це було бажаним результатом (на мій погляд, це було б рецептом для тривалої та хронічної нестабільності у Європі), цього не станеться. Як я пояснив у попередній публікації, українці не приймуть жодної угоди, яка вимагає від них «відмовитися від значної частини території». Хоча така угода означала б принаймні часткову перемогу росії, — це також не те, чого хоче Москва.

Однією з цікавинок нинішньої ситуації є те, що хоча можна припустити, що Москва скористається шансом захистити відчутні здобутки, особливо тому, що вони можуть бути поставлені під загрозу, якщо Україна досягне військового прогресу — вона не виявила жодного інтересу до цього. Замість того, щоб припускати, що Україна є єдиною стороною, що відмовляється від переговорів, і що росія чекає, аби сісти за стіл і поговорити, ми повинні поглянути на те, що насправді пропонують російські лідери.

Росія подвоює ставки

Демонстрація Україною того, чого вона може досягти завдяки своїй новій артилерії, була названа міністром закордонних справ Сергєєм Лавровим причиною для Москви розширювати, а не звужувати свої цілі. Він звинуватив західні уряди, що вони схиляються до того, що Україна продовжить воювати, а не вести переговори, перш ніж пояснити, що військові «завдання» Москви в Україні мають бути поширені за межі Донбасу до Херсона та Запоріжжя. «Зараз інша географія, це далеко не тільки ДНР і ЛНР [Донецька і Луганська народні республіки], це ще низка інших територій… Цей процес логічно і наполегливо триває», — надаючи Україні далекобійні системи, Захід — через «безсилу лють» або рішучість загострити ситуацію — змусив росію піти так далеко, як це було необхідно, щоб відстежувати цю зброю. росія не могла дозволити Зеленському «або тому, хто його замінить», погрожувати її території або території так званих «ДНР і ЛНР».

Під час свого виступу минулими вихідними Лавров відновив зміну режиму як чітку мету. Москва, за його словами, сповнена рішучості допомогти українцям «звільнитися від тягаря цього абсолютно неприйнятного режиму». Лавров також висловив власну інтерпретацію історії конфлікту, де, по суті, звинуватив НАТО та Україну у низці фабрикацій, ніби вони раз за разом ранили свій власний народ (включаючи звірства у Бучі) просто для того, щоб невинні росіяни виглядали погано. «Український режим та його західні покровителі опустилися до влаштування кривавих інцидентів, щоб демонізувати нашу країну в очах міжнародної спільноти».

Щоб ніхто не думав, що росія пішла на поступки, після підписання угоди, яка дозволила експортувати українське зерно, одразу послідували ракетні обстріли Одеси. Вони регулярно виправдовувалися «ударами по військових цілях», хоча жодна з них не зазнала ураження. Зернові переговори вже засвідчили проблеми досягнення майбутньої мирної угоди (російська та українська делегації підписали окремі документи, а не один). Тоді ці удари підтвердили, що Москва не хоче, аби хтось думав, що це і є той позитив, на який можуть спиратися дипломати.

Навіть більше, російська громадська думка далеко не готова до компромісів, необхідних для успішних переговорів, постійний потік загроз та отрути з боку російських ЗМІ не припиняється, рівно як і дивовижні твердження про те, як росіяни готуються до прямого конфлікту з країнами НАТО. Дмитро Медведєв, колишній російський президент, який зігрівав крісло для Путіна, але згодом утратив позиції у рейтингу і тепер є заступником голови Ради безпеки, колись вважався поміркованим. Тепер він попереджає, що Україна «може втратити те, що залишилося від державного суверенітету, і зникнути з карти світу».

Що відбувається? Найпростіше пояснення, що росіяни не можуть дозволити собі виявляти слабкість чи невпевненість і повинні робити вигляд, що все йде добре і закінчиться гучною перемогою. Важко сказати, чи продовжуватимуть вони рухатися за інерцією, аж поки не настане момент, коли їм доведеться «змінити курс».

Описи настроїв у Москві на даний момент – це заклопотаний Путін, який комунікує виключно із силовиками, які керують силовим апаратом і зайняті придушенням інакомислення, навіть найм’якшого. Тим часом між елітою тліє суперництво. Інтригуюча можливість, яку описав Тімоті Снайдер, полягає в тому, що такі персонажі, як Лавров і Медведєв, зараз роблять заяви про агресивні наміри, оскільки вони хочуть продемонструвати свою відданість жорсткій лінії як засобу забезпечення своїх майбутніх позицій. Їхня «пропаганда невідворотного» демонструє лояльність до Путіна, одночасно діючи як «риторична підготовка до боротьби за владу після падіння Путіна».

Снайдер каже, що він «не впевнений, що Медведєв, якого роками вважали ліберальною альтернативою Путіну, вірить антисемітським, антипольським, антизахідним мовам ненависті, які він публікує в Telegram». Він створює профіль, який може бути корисним пізніше (так само, як колись був корисним його профіль технократа). Незважаючи на хвастощі, реальність полягає в тому, що «рівновазі, яка утримує Путіна при владі, — панування над суперниками, м’яка підтримка населення, цілісність армії» — кинуто виклик реаліями непередбачуваної, дорогої війни. Путін добре вміє тримати нас усіх у тумані. Але тепер він сам здається загубленим у тумані війни». Він робить висновок, що «авантюра Путіна, як завжди, полягає в тому, що Захід відчує біль швидше, ніж він сам. Ось як працює його зовнішня політика: генерувати втрати для всіх, включаючи росію, сподіваючись, що інша сторона поступиться першою».

Здається, це сподівання справді лежить в основі російської стратегії — продовжувати конфлікт військовим шляхом, намагаючись довести справу до політичного рівня. Примушення Заходу до цього є не менш важливою ланкою, як і боротьба з українцями. Основний інструмент тиску росії — енергетична залежність Європи. До війни Європа імпортувала приблизно 40% газу і 30% нафти з росії. У вівторок, посилаючись на проблеми з обслуговуванням, а не на політичний шантаж, «Газпром» заявив, що потік газу до Німеччини через газопровід «Північний потік-1» буде скорочено до п’ятої частини потужності газопроводу. Результатом цього прогресуючого тиску є те, що європейські ціни на газ зараз приблизно на 450% вищі, ніж рік тому. Крім того, українська державна компанія-оператор трубопроводів повідомила, що «Газпром» різко підвищив тиск у газогоні, який пролягає територією України, що загрожує аварійними ситуаціями, включно з розривами трубопроводу.

Сенс цього пояснив Медведєв. Він звинуватив лідерів ЄС, які ввели санкції проти росії, у «повній втраті зв’язку з реальністю». За його словами, вони «змушують нещасних українців пожертвувати своїми життями заради вступу до Європейського Союзу», водночас змушуючи «звичайних європейців замерзати у своїх домах цієї зими». (Російські пропагандисти ніколи не можуть остаточно визначитися, чи є Україна маріонеткою Заходу, чи Заходом маніпулює Київ).

Він додав, що ЄС і США «втратили свої багатомільярдні інвестиції в російську економіку». Незважаючи на санкції, він наполягав, що росія досягне всіх своїх цілей: «Буде мир на наших умовах». Ще більш погрозливим тоном, але знову демонструючи суперечливі повідомлення, коли він хвалився майбутніми перемогами росії, він застеріг НАТО від підтримки майбутніх українських наступальних дій, особливо будь-яких спроб повернути Крим. Це призведе до «Судного дня», який «настане дуже швидко і буде дуже важким». Якщо Україна поверне Херсон, то матиме більше можливостей вжити заходів для відрізання Криму. Якщо вона досягне успіху в цій операції, це підірве російський наратив перемоги таким чином, що це стане очевидним для внутрішньої аудиторії. Ось чому Медведєв відчував себе зобов’язаним втрутитися з більш явними погрозами, щоб стримати будь-які спроби повернути Крим.

Тому росія робить ставку на економічні труднощі, що призведуть до політичних потрясінь у Європі та на півночі, що послабить підтримку України. Це щось на кшталт випробування на витривалість, тому що російська економіка також демонструє ознаки стресу. Фінанси можуть бути в хорошому стані завдяки продажу енергоносіїв, але імпорт заблоковано, а промислове виробництво невпинно зменшується. Європа також, безумовно, страждає, але наразі це не призвело до коливань у її підтримці України. З власним сигналом про те, що він готовий пережити цю кризу, ЄС погодився запровадити добровільне скорочення споживання природного газу на 15% цієї зими. Як зазначив прем’єр-міністр Чехії: «Сьогоднішнє рішення чітко показало, що країни-члени будуть чітко протистояти будь-якій спробі Росії розділити ЄС, використовуючи енергоносії як зброю».

І тому битва за Херсон важлива. Україна прагне повернути свою територію та виправдати довіру свого народу, що цю війну можна виграти. У процесі вона прагне заохотити своїх західних партнерів зберігати віру.

Завжди так буває, що наступні кілька тижнів є критичним моментом у перебігу цього конфлікту, оскільки кожен етап визначає умови для наступного. Але зараз це актуально як ніколи. Після періоду, коли здавалося, що боротьба «застрягла» та загрожувала перетворитися на тривалу виснажливу роботу, можливо, ось-ось почнеться динамічний період. Якщо цього не станеться і руху буде мало, сувора зимова погода буде супроводжуватися важким вибором щодо майбутнього війни.

Переклав українською: Mortis Aeterna