Як американська повія зробила Наталію Ужвій зіркою театру Леся Курбаса

29 липня, у цей день – 36 років з дня відходу в інший світ Наталії Михайлівни УЖВІЙ (1898-1986), видатної української актриси, що була зіркою в театрах Леся Курбаса та Гната Юри, а також була статусно та майже офіційно першою українською радянською актрисою, починаючи десь так з 1936 року, коли вона переїхала з Харкова у Київ.

Історичний вітер не завжди був теплим до Наталії Михайлівни Ужвій, були й холодні пориви колючого вітру, коли вона втратила своїх рідних у м'ясорубці сталінських репресій, або коли їй самій вже у середині 1980-х дорікали ролями радянських колгоспниць у п'єсах Корнійчука, дорікали також у колективній співучасті стосовно погрому харківського театру «Березіль», коли штат акторів-березільців більшовики використовували як маріонеток у справі колективних листів та колективних зборів з метою цькування та шельмування геніального режисера Леся Курбаса.

Це й окрема тема, і окрема драма (точніше трагедія).

Про життя та творчість Ужвій мені довелося у різний час писати чимало і в різних жанрах (є навіть сценарій документального фільму про актрису під назвою «Остання жертва»: дякую пані Тамарі Бойко, що у свій час знайшла сили й можливості зробити це кіно для телеканалу «Культура»).

Здається, майже все знав про Н.

Ужвій, перебираючи протягом тривалого часу її архіви.

І от раптом, днями, натрапляю у» Фейсбук» на пост пані Yaryna Tsymbal, яка з невідомих архівних скринь дістає вирізку зі старої радянської газети – фото Наталії Ужвій у ролі Седі з вистави «Березолю» «Седі» за твором С.

Моема та Дж.

І до фото ще й захоплено-емоційна цитата з Миколи Хвильового, який пише про березільську виставу: «Вчора в» Седі» безумствувала Ужвій і» Березіль» давав ілюзію екзотичної зливи».

До чого тут злива? До того, що «Злива» – друга назва вистави «Седі».

У самого Сомерсета Моема в українських перекладах його оповідання ще має назву «Дощ».

Перекладачем тексту Моема українською мовою для вистави «Березолю» був один з геніїв тодішнього українського харківського Ренесансу – Майк Йогансен.

Що ще відомо про виставу «Седі» в «Березолі» ? Режисер – Валерій Інкіжинов.

Режлаборанти: Ганна Бегічева, Володимир Скляренко.

Сценографія – Вадим Меллер.

Композитор – Пилип Козицький.

Прем'єра – 23 листопада 1926 року.

Того ж таки 1926 року молода Ужвій, котра щойно переїхала з Одеси до Харкова, виступила й у першій виставі «Березолю» вже його офіційного харківського періоду.

То була вистава «Золоте черево» за твором Ф.

Кроммелінка про такого собі одержимого Гермідаса, що зжер 150 золотих монет, а потім не знав що робити зі скарбом у своїм роздутім золотім череві.

Ужвій грала там головну жіночу роль – Фруманс.

Як пізніше писала сама актриса, вона до кінця так і не зрозуміла про що і для чого була ця вистава вкупі з її героїнею у фарсовому сюжеті Кроммелінка.

Загалом, мало хто з митців та глядачів зрозумів складну жанрову природу першої вистави Курбаса і Меллера на старті харківського періоду «Березолю»: примхливе поєднання фарсу, памфлету і «комедії характерів».

Сам Лесь Степанович знав про несприйняття свого харківського режисерського дебюту і згодом писав в одному з мистецьких видань, що постановка була не готова до випуску з різних творчих та технічних причин, але вирішили нічого не відкладати й випускати нову виставу, щоб у репертуарі «Березолю» в його перший харківський сезон була все-таки прем'єра, а не повтори старого репертуару.

Буквально через місяць після суперечливої прем'єри «Березолю» за Кроммелінком (у жовтні), вже у листопаді «Березіль» відразу бере нову постановку «на Ужвій» за оповіданням англійського денді, романіста, сибарита і маньєриста Сомерсета Моема «Дощ» (»Злива»), вистава отримує в афіші свою назву від імені героїні – Седі, американської повії Седі Томпсон.

Суть драматургічного конфлікту «Седі» у тому, що лицемірний пастор-місіонер Девідсон (Іван Мар'яненко) одержимий хіттю до загадкової вродливої дівчини з пониженою соціальною відповідальністю(як сказали б про таку зараз) на ймення Седі.

Пастор Девідсон, бідний, роздвоюється поміж своєю місією суворо засуджувати жінку за гріхи та намагаючись «реформувати» спосіб життя повії на тихоокеанському острові, а з іншого боку, власна хіть примушує руку пастора тягнутися до Седі, аби помацати її груди.

Пастор ставить собі за мету повернути американську повію до благочестивого доброчинного життя, а насправді зберегти цю кралю для себе, щоб не ділити її з іншими чоловіками.

Здається, в якийсь момент Седі навіть готова до життя благочестивої діви.

Але то тільки її гра.

Бо знову і знову звабливий жіночий сміх Седі зводить з розуму усіх чоловіків на тихоокеанському острові.

Пастор не в змозі пережити фіаско.

І згодом його знаходять з перерізаним горлом (самогубець скористався бритвою), а Седі, тим часом продовжує сміятися своїм дзвінким принадним сміхом.

Такий імпортний пікантний сюжет видавався екзотикою та викликом в репертуарній афіші радянської театральної України, особливо на фоні прісних пропагандистських агіток Івана Микитенка («Дівчата нашої країни» або «Кадри»).

Курбас ризикнув взяти в репертуар «Березолю» саме такий «буржуазний» матеріал.

І не прогадав.

«Березіль» міг би грати свою «Седі» на аншлагах відразу декілька місяців поспіль без вихідних:касовий успіх був неймовірний.

Але часто грати таку роль в актриси не стало б сил.

Кожна вистава вимагала максимум емоційних та психологічних витрат.

Бо її Седі не була сценічною карикатурою на американську повію з імперіалістичного Заходу, а була живою людиною, відкритою раною, образом, що примушував зачаровано слідкувати в залі за цією Седі й чоловіків, і жінок, усіх.

Усі відмітили, як майстерно, майже геніально, актриса Ужвій у ролі Седі володіє різкими змінами-перепадами настроїв своєї героїні – він тихої печалі до несамовито агресії, від ліричних обертонів до трагедійного звучання цієї ж головної ролі.

Усіх зачаровував сміх Ужвій у ролі Седі.

Вона могла сміятися дзвінким звабливим голосом жінки, що пантрує на свою жертву-чоловіка, а подекуди її сміх нагадував голос ієрихонської труби.

І все це в одній ролі, в одній виставі.

Ось що писав про Седі-Ужвій видатний український театральний критик початку 20 століття П.

Рулін: «Прекрасна статура, гнучка і виразиста, а насамперед багатий на різноманітні модуляції її голос – все це висуває акторку на одне з перших місць у «Березілі».

Про роль Седі захоплено писали і Юрій Смолич, і інші літератори буремного творчого Харкова 1920-х років.

Весь мистецький Харків тоді обговорював Седі-Ужвій і ходили на цю «Седі», як на роботу.

Не дивно, що Ужвій миттєво підкорила серце навіть такого норовливого харківського генія, як Михайль Семенко (того ж таки 1926 року Семенко та Ужвій одружилися і 1928 року у них народився син Михась, який успадкує від батька його поетичний талант, а від матері любов до театру, до драматургії, ще дитиною Михась писав п'єси про класову боротьбу та кохання).

У ролі Седі, повторюся, молода Н.

Ужвій грала не тему розвінчання імперіалістичного міфу про тяжку долю бідної американської жінки, як це намагалися тоді подавати офіційні комуністичні харківські газети, а грала вона, навіть судячи з фото, якусь свою загадкову варіацію на тему американської жінки-вамп, героїні німого голлівудського кіно, у якому сяяли у той час такі загадкові зірки, як Мері Пікфорд, Пола Негрі, Мей Уест, Джоан Кроуфорд та інші кінодіви американського кіноекрана початку 20 ст.

Роль Седі, американської повії з манерами голлівудські зірки, миттєво зробила саму Наталію Ужвій першою театральною зіркою харківського художнього Монпарнасу 1920/30-х років.

І якщо деякі сучасні хейтери Ужвій у розмові зі мною інколи намагаються говорити, буцім акторський талант актриси занадто перебільшували у радянські часи, я завжди маю залізні аргументи.

У Леся Курбаса Ужвій одна-однісінька могла грати й фатальну американську повію Седі, і кумедну курську антиукраїнську хабалку тьотю Мотю з Кулішевого «Мини Мазайла», а у період Гната Юри Ужвій могла грати й елегійну Любов Раневську з білою парасолькою у «Вишневому саді» режисера К.

Хохлова, і передову колгоспницю у кирзових чоботях з вистави «Калиновий гай» за п'єсою О.

Таким був її надзвичайний сценічний діапазон: від великого до смішного і навпаки, від елегії до фарсу і навпаки.

Так що є підстави називати її дійсно великою українською актрисою 20 століття, попри всі «нравится-не-нравится».

Розумний Параджанов не випадково обрав 1957 року саме цю українську актрису аби створити свій документальний фільм-портрет про театральну творчість Наталії Ужвій.