Добро, зло і професійні стандарти. 15 історій українських журналістів у подкасті «Тут-і-тепер»

Український ПЕН із групою видань The Ukrainians у межах Премії імені Гонгадзе створили проєкт «Тут і тепер» — 15 подкастів про війну та життєві вибори журналістів. Саме так сформулювала головну ідею проєкту директорка ПЕН Тетяна Терен: «Це проєкт про наше тут-і-тепер. 15 історій про тих, хто висвітлює та осмислює війну Росії проти України, і тих, хто відклав редакторську і журналістську роботу і після 24 лютого приєднався до наших Збройних сил. Це проєкт про вибір ― професійний та особистий. Вибір, який довелося зробити кожному з нас».

Говорити про вибір складно, якщо взагалі можливо. Адже навіть сама людина, яка зробила вибір — залишитись у професії чи піти на фронт; зайнятись волонтерством чи й далі фіксувати те, що відбувається, на камеру; спостерігати чи діяти, — не завжди може пояснити, чому вибір саме такий. Про це, наприклад, говорив в одному з випусків «Тут-і-тепер» журналіст Юрій Мацарський. Він «здивував сам себе», вирішивши в перший день великої війни піти на фронт. Це рішення ілюструє дуже красивий образ: 24 лютого він узяв до рук чорний маркер і замалював білі літери на шоломі з написом Press. А за три тижні, вже у військовій частині, раптом згадав, як 2018 року, розмірковуючи, що робити в разі повномасштабної війни з Росією, вирішив працювати фіксером для іноземних журналістів на фронті. Таким чином він би й сам був корисним, і отримав би користь — заробив би грошей для сім’ї. 24 лютого він просто забув про цей план.

Розповідаючи про це, гості подкасту — співведучі проєкту «Подвійні стандарти» на «Радіо НВ» Мацарський і Павло Казарін — сміялися. Це й справді весело, адже ілюструє прислів’я «хочеш розсмішити бога — розповіси йому про свої плани».

Казарін узагалі не має відповіді, чому вирішив воювати. Він перерахував причини, з яких міг і мав би залишитися журналістом. Але не зробив цього, а взяв до рук зброю. Можливо, пояснення — у його фразі «я прогуляв першу війну» (йдеться про початок війни 2014 року).

Самоіронія обох гостей цього випуску подкасту — один із бонусів у доволі серйозній, місцями невтішній розмові Павла, Юрія та ведучої «Тут-і-тепер» Ольги Сніцарчук. Навіть якщо прямої відповіді на питання про вибір саме в цих розмовах немає, в будь-якому разі подкасти цікаві й корисні. Зі зброєю чи ні, журналісти залишаються вправними спостерігачами й аналітиками. Війна, побачена їхніми очима, в їхніх розповідях перетворюється з хаосу, відчаю й жаху на соціально-історичний феномен, об’єкт дослідження, хоч від того й не менш болючий і страшний.

Кожна розмова Ольги Сніцарчук із черговим героєм відрізняється від усіх інших. Зрозуміло, що розмова з Віталієм Портниковим перетворилась на лекцію з історії та політики, екскурс в особисту історію та сміливі узагальнення. Розмова з Мар’яном Кушніром, журналістом «Радіо Свобода» — чітка фіксація дій журналіста на війні, тож ведуча не дарма схарактеризувала цей випуск подкасту як своєрідний рапорт: що, де і з ким відбулося. Але більшість розмов — щирі, навіть інтимні розповіді людей, які переживають війну і як професіонали, і водночас як звичайні люди. За фахом більшість із них бачить більше страждань і горя, ніж пересічна людина, бо робота вимагає від них розмов із десятками й сотнями свідків. З іншого боку, журналісти також втрачають близьких на війні. І в них, на відміну від багатьох інших, вистачає слів описати свої переживання.

«Буде боляче», — попереджає Ольга Сніцарчук перед однією розмовою. Хоча, здається, цей дисклеймер не підійшов би лише до однієї з циклу розмов: до випуску із шефредактором токшоу «Зворотний відлік», а нині військовим Дмитром Крапивенком. Він виріс серед військових, дружив із ними, тому багато років готувався до війни. Тож був морально готовий до служби у війську як до справи страшної, брудної, але майже буденної. Він встигає читати паперові книжки; радіє, що спецпризначенці нарешті перестали слухати російські військові пісні; пояснює, чому на першому місці для солдата — гігієна, потім їжа, сон і відпочинок, а вже потім — роздуми про політику чи фейсбучні срачі. Павло Казарін, до речі, казав, що для нього найскладніше в армії — відсутність приватності й необхідність змиритися із власною інструментальністю. Для журналістів, особливо колумністів і ведучих авторських програм, це нелегко.

Зовсім інші розмови — з тими, хто залишився у професії. Серед них Севгіль Мусаєва, головна редакторка «Української правди». Розмова з нею найдовша — триває понад годину — і стосується всього: втрати дому в Криму, загибелі близької людини, особистих стосунків, вибору між необхідністю поїхати в безпечне місце та бажанням бути зі своєю країною під час війни.

Не менш щира й відверта розмова вийшла і з фотографкою і режисеркою Юлією Кочетовою, хоча вони дуже різні за інтонацією. Ця щирість — одна з найбільших переваг цього циклу подкасту. Багато з героїв «Тут-і-тепер» — публічні, відомі люди, яких українці слухають, дивляться й читають багато років. Але майже всі вони у «Тут-і-тепер» розкриваються із зовсім інших сторін.

Напевно, війна — вдалий час бути самим собою. Але в цьому є й безперечна заслуга ведучої — вона обрала для цих подкастів правильну інтонацію. Це не шаблонне інтерв’ю, а радше розмова на кухні з приятелем, або з незнайомим попутником у купе поїзда. Коли можна виговоритись і розповісти те, чого розповідати не збирався.

Координаторка проєкту Оксана Мамченкова розповіла, що цю особисту інтонацію обрали свідомо: «Дмитро Пальчиков, який є у проєкті продюсером, саунддизайнером та монтажером, у якого величезний досвід створення подкастів, пояснив нам: справжня магія подкастів у тому, що слухач почувається так, ніби підслуховує чиюсь розмову. І судячи з результатів, аудиторії ця інтонація сподобалася».

Результати в подкастів справді порівняно непогані — на кожній платформі, де вони викладені, кожен епізод збирає по півтори-дві тисячі прослуховувань. Передбачувано найбільше прослуховувань у розмови з Віталієм Портниковим, яка лише на ютубі має чверть мільйона переглядів. Оксана Мамченкова вважає, що велика кількість прослуховувань епізодів нового подкасту свідчить про стабільний інтерес аудиторії.

Але мені шкода, що кожну з цих розмов слухали лише кілька тисяч людей. По-перше, вони класно зроблені — в них якісне, добре підібране музичне оформлення, вони класно змонтовані, а до аудіо додається сайт з авторським художнім оформленням Марії Фої та розшифровкою розмов для тих, хто любить читати й не любить слухати. По-друге, бо ці розмові можуть бути цікавими не лише медіаспільноті. Попри професійні запитання про стандарти під час війни, посилення впливу влади на медіасферу, складнощі висвітлення війни у власній країні, подкаст розрахований на ширшу аудиторію. Ці розмови — свого роду сеанс групової терапії, на якому аудиторія слухає розповіді різних людей. Іноді ці розповіді тривожні, іноді болісні, іноді дуже чуттєві. Наприклад, подкаст із фотографом Єфремом Лукацьким, який ледь не плаче, розповідаючи, що бачив на власні очі під час цієї війни. Все те саме зараз переживають люди по всій Україні та за її межами.

Ці розмови дозволяють побачити ситуацію під іншим кутом. Якщо вам потрібен стимул жити далі, працювати, вірити в перемогу — допоможе розмова з Юлією Кочетовою. Якщо ви хочете перемоги тут і тепер, та ще й вимагаєте повернути Крим, — послухайте Казаріна з Мацарським. Якщо хочете зрозуміти, чому емоції в кадрі на телебаченні зайві, самоцензура — потрібна, а віра в українську армію має поєднуватись із допомогою, раджу подкаст із Вадимом Карп’яком. Якщо тримаєтесь з усіх сил, аби не втратити розум від жаху, — послухайте Лукацького.

Усі розмови мають дещо спільне: кожен герой має історію про перший день великої війни. Про той самий вибір — навіть коли його, здається, немає. Про те, як змінилися всі ми — журналісти й журналістки, Україна й українці. І, звісно, про добро і зло. При цьому всі розмови дуже різні — ще й тому, що до великої війни герої прийшли з різним досвідом, із різних журналістських професій.

У своєму епізоді «Тут-і-тепер» Юлія Кочетова влучно сказала про важливість журналістів на війні: «Ми повинні зробити так, аби за кожною цифрою цієї війни була історія». Історія загиблого чи пораненого, зруйнованого будинку, школи чи садочка; але не тільки втрат, а й тих, хто врятувався, вижив і переміг.

Із запланованих 15 випусків подкастів вийшло вже 10. Окрім уже згаданих, є розмови з фотографом і репортером Стасом Козлюком та ведучою «Радіо НВ» Аллою Кошляк. Уже записані розмови з головним редактором «Бабеля» Євгеном Спіріним та журналісткою й комунікаційницею фонду «Повернись живим» Ольгою Омельянчук. Координаторка проєкту Оксана Мамченкова має надію, що буде й другий сезон подкасту, — і це той випадок, коли другого сезону варто почекати.