Команда нового видання Post Impreza: «Культура — це одна з мішеней ворога у цій війні»

Перше бієнале «Імпреза» відбулося в Івано-Франківську у 1989 року. Ця подія струснула провінційне місто, яка було закритим у радянські часи, та стимулювала бурхливий розвиток мистецького життя. За тридцять три роки у Франківську виникло онлайн-видання під назвою Рost Іmpreza — про міське мистецтво в його найрозмаїтіших проявах, від класичного театру до рейву. Над контентом для видання працює не лише команда редакторок та авторів, а й група митців та мисткинь — людей, які глибоко занурені у локальний культурний контекст й знають, на чому варто фокусуватися, пишучи про мистецький Франківськ. «Детектор медіа» поспілкувався з головною редакторкою видання Ольгою Перехрест (у минулому працювала у виданнях «Твоє місто», Zaxid.net, «Куфер», The Ukrainians) та співзасновницею  — галеристкою Альоною Каравай — про концепцію медіа; про те, як у складний воєнний час вдалося запустити новий проєкт; для чого Україні потрібні локальні медіа про культуру та мистецтво, чому культурна журналістика на часі й чим вона може допомогти як цивільним, так і військовим. 

— Альоно, Ольго, розкажіть, будь ласка, як з’явилася ідея створення Post Impreza? Яка концепція видання і чим воно, на вашу думку, відрізнятиметься від інших медіа про культуру та мистецтво? 

Aльона: Post Impreza — це локальне медіа про мистецтво. Ще до повномасштабного вторгнення Росії ми з колегами дійшли висновку, що внаслідок децентралізації культурних процесів в Україні мають існувати не лише всеукраїнські масштабні медіа про мистецтво, а й локальні. Ми задумалися про створення саме такого медіа, щоби висвітлювати мистецькі теми, які стосуються Івано-Франківська та навколишніх міст. Торік ми обговорювали проєкт із діячами культури, — художниками, галеристами, людьми, що займаються театром чи рейвами або іншими незалежними культурними подіями. Відразу після початку повномасштабного вторгнення ми реагували на актуальні запити: гуманітарна допомога, евакуація мистецьких робіт, розміщення наших художників та митців. За місяць ми повернулися до ідеї створення медіа, бо вважаємо, що саме такі проєкти працюють на майбутнє країни.

Ольга: У Post Impreza унікальна організаційна структура: ми маємо кураторську групу. Анатолій Звіжинський, Надія Парфан, Вікторія Миронюк, Євген Самборський і Остап Українець допомагають нам формулювати теми й обирати фокус. Завдяки своєму досвіду та експертизі вони допомагають нам побачити класні теми, персонажів, про яких варто написати. Як на мене, це гарний формат роботи для культурного медіа. Наша цільова аудиторія — люди з культурного середовища. Тому залучення людей зі спільноти до створення контенту підвищує рівень його якості на виході. 

— Post Impreza значить «після свята». Чому вирішили назвати видання саме так? 

Альона: Ми думали, як можна охарактеризувати мистецький процес, який зараз відбувається на Івано-Франківщині. Вирішили, що найбільше це схоже на те, що зазвичай відбувається після імпрези. Саме оце «після імпрези» ми часто вживали у певних колах й вирішили просто перекласти це. Так і вийшло: Post Impreza. При цьому всьому імпреза — це умовна точна відліку від моменту, коли Україна здобула свою незалежність. Тому Post Impreza звертає увагу на мистецтво, яке виникало впродовж останніх тридцяти років. Також цю назву можна охарактеризувати як щось після постмодернізму. Якщо impreza — постмодернізм, то рost impreza — це сучасність.

Ольга: Коли ми презентували цю назву, у нашому колективі почали дискутувати, як ми будемо її інтерпретувати. Хтось сказав, що імпреза — це свято, а тоді постімпреза, — «то вже після свят», як жартують на Галичині. 

Post Impreza — це медіа, а не культурний проєкт. Це щоденна робота, а не одна подія, до якої готуєшся і презентуєш. Сенс у тому, що «пост імпреза» — це те, що відбувається після свята, коли ти прибираєш і йдеш на роботу, щоби готуватися до нового свята.

— Ольго, ви були редакторкою «Куфера» — міського видання про Івано-Франківськ. Ваш новий проєкт також безпосередньо стосується Франківська. Чи дублюватимуться якісь теми, які були на «Куфері»? 

Ольга: Єдина спільність цих видань в тому, що я працювала головною редакторкою і там, і там. «Куфер» — це мій особистий корисний досвід. Теми не дублюватимуться.  Ми не так багато писали там про культуру та мистецтво, як би мені хотілося. Це два абсолютно різні видання, з різними темами та аудиторіями.

— Як щодо нових форматів для культурних медіа? Чи бачили ви якісь референси в іноземних медіа, на кого ви рівнялися, створюючи Post Impreza?

Альона: Ми шукали референси, але не знайшли якогось прямого. Ми ніби створюємо пазл. 

Зараз ми працюємо над повноцінною англомовною версією, ведемо твітер англійською, орієнтований саме на закордонну аудиторію. Ми хочемо зробити так, щоби медіа про локальне мистецтво стало цікавим людям за кордоном. Це мій особистий інтерес як засновниці. Хочу, щоби про локальне мистецтво іноземці дізнавалися не лише зі сторінок центральних київських видань.    

Ольга: Я б не порівнювала нас із кимось, оскільки локальне видання про культуру — рідкісне явище. Проте я вважаю, що рівнятися ми можемо на «Коридор». Це видання не боїться публікувати складні тексти не для масової аудиторії, не знижуючи градус експертності, щоби розширити аудиторію читачів. Вони мені імпонують у професійному сенсі, тому якщо когось вважати за референс, я б назвала саме їх. Але «Коридор» працює на всю Україну, ми — вужче. Нам важливо, щоби до нас прийшла професійна аудиторія, яка може зануритися у цей контекст. Ми не прагнемо охопити своїм контентом мільйони.

— Гадаєте, варто обмежуватися одним регіоном, пишучи про мистецтво? Не вважаєте, що теми можуть невдовзі вичерпатися? Чи плануєте розширювати географію проєкту?

Ольга: Не думаю, що теми можуть вичерпатися, оскільки світ не стоїть на місці навіть в умовах великої війни. Можливо, цей момент і настане. Але це буде дуже нескоро. 

Якщо ж говорити про локальність, то, як на мене, сфокусованість — це добре. Якщо чітко окреслити поле, у якому ми працюємо, це полегшує життя усім: і тим, хто створює контент, і тим, хто його споживає. Я була б щаслива, якби й в інших містах з’явилися подібні проєкти, а не щоби ми йшли туди із Франківська розповідати про їхню культуру. 

Альона: У нас так багато необговорених тем, що я була б навіть рада, якби ми підійшли до того моменту, коли б ми вже описали усе по два рази. Але працюючи з культурним контентом зараз, я бачу дуже багато «дірок», які ми маємо заповнити.

— Під час війни в Україні з’явилося багато проєктів, які її архівують, — записують спогади очевидців, збирають фото та відео. Чому ви під час війни запустили саме таке видання? Чи писатимете ви про війну?

Ольга: Ми зачіпаємо питання війни, оскільки не можемо ігнорувати те, що відбувається. У нас вийшов текст з монологами митців, які в умовах війни приїжджали на резиденцію в Івано-Франківськ. Писали про комеморативні практики, про те, як ми пам’ятаємо попередні війни і що нас може чекати далі. Я не бачу проблеми в тому, щоб запускати культурні проєкти зараз, тому що культура завжди на часі. Культура — це одна з мішеней ворога у цій війні, адже її у нас намагаються забирати, знищити. 

— У який спосіб культурна журналістика, на вашу думку, може допомогти суспільству в умовах війни: як цивільним, так і військовим?

Альона: Вона може робити все те, що робить у мирний час: інформувати, розставляти акценти та уточнювати те, про що зараз можна рефлексувати.

Ми прагнемо аби війна 2022 року не згадувалася так, як війна 2014 року. Оскільки, якість експозицій та різного роду матеріалів, які ми маємо наразі, нажаль, дуже низька. Розуміючи, що ми прийдемо до того, як згадувати повномасштабне вторгнення Росії на територію України, ми пропонуємо цього разу подумати про це заздалегідь, задля уникнення того безладу, який ми маємо у музеях.

Ольга: Контент про мистецтво та культуру, — це інвестиція у майбутнє. Можливо, тут і тепер не всі потребують багато такого контенту. Але за якийсь час ми захочемо пригадати ті культурні процеси, які утворювалися в умовах війни; захочемо згадати, як ми творили. Це своєрідна фіксація того, що відбувається, адже рефлексія в моменті може у майбутньому допомогти краще проаналізувати події, які зараз ми проживаємо.

— Чи має ваше медіа фінансування зараз? Як воно виживає? 

Альона: Ми запустились за рахунок європейського ґранту,  тому маємо можливість платити гонорари та не працювати на волонтерських засадах.

На медіа про культуру під час війни я б не могла і не хотіла шукати гроші всередині країни. Вони мають йти на інші потреби. Завдяки тому, що командні гонорари є профінансованими ми можемо також приватно підтримувати українських військових. Ми намагаємося не виснажувати фінансову систему в Україні, а навпаки — покращувати її, тому шукаємо гроші за кордоном. 

Ми прагнемо, щоби Post Impreza не була волонтерським проєктом, а мала власний бюджет. Хоча з часом, після перемоги, будемо повертатись до довоєнних моделей співфінансування: частково платні підписки, заклики до української аудиторії робити пожертви на видання тощо.  

Фото: Олександра Соловйова/post impreza