«Після війни Україна має перетворитися на високотехнологічну країну-фортецю», - Володимир Власюк, «Укрпромзовнішекспертиза»

Давайте поговоримо про майбутнє, коли Україна переможе і потрібно буде перелаштовуватися з військових на мирні рейки. Якою має бути модель нашої економіки у цей час?

Зараз потрібно концентрувати зусилля на забезпеченні перемоги. Не треба забувати про війну. Треба більше уваги приділяти обороні та воєнній економіці. Цей акцент ми уже зробили в нашій розмові (див. Частину 1 інтерв’ю з Володимиром Власюком).

Однак серйозне опрацювання варіантів відновлення економіки і стратегії економічного розвитку країни після перемоги потрібне вже зараз. Особливо враховуючи, що вже розпочався діалог з партнерами щодо відбудови країни, і в цьому діалозі дуже важливо, щоб сама Україна розставила правильні пріоритети.

Війна приносить не тільки руйнування, але й дає поштовх до розвитку. Зараз ми проходимо випробування на стійкість, і результатом може стати підвищення економічної стійкості. Якщо зараз ми будемо використовувати формулу, згідно з якою для задоволення оборонних потреб і потреб суспільства ми будемо максимально задіювати вітчизняні потужності і внутрішні ресурси, це дасть поштовх для збереження і розвитку переробної промисловості. Тоді після перемоги із цих вже налагоджених процесів внутрішнього виробництва для внутрішнього споживання і експорту входити у фазу відбудови і структурної зміни економіки буде набагато легше.

Якщо ми говоримо про етап відбудови, то перше, чого нам треба досягти – це змінити структуру нашої економіки, перетворивши Україну на технологічну державу. Під цим треба розуміти появу нових високопродуктивних виробництв. Маємо підвищити загальну продуктивність нашої економіки. Її відображає рівень ВВП на душу населення, тобто скільки доданої вартості створює в рік один працівник. У нас цей показник в 3-4 рази нижче, ніж в сусідніх європейських країнах. Причина у незадовільній структурі економіки: дуже багато сировинних виробництв і первинного сектору і мало переробної промисловості. Відповідно мало високотехнологічних і високопродуктивних робочих місць, які нею створюються. Тому нам треба сконцентрувати основні зусилля на будівництві в Україні сучасної переробної промисловості із застосуванням цифрових технологій – від виробництво борошна і панчох до сучасних автомобілів і літальних апаратів.

Після війни Україна має перетворитися на високотехнологічну країну-фортецю. Це може забезпечити тільки розвиток переробки. Країна повинна значно наростити ВВП. У 2021 році він був близько $205 млрд, тоді як у Польщі, де проживає 39 млн чоловік, що співставно з Україною – $680 млрд.  Частка переробної промисловості (у структурі ВВП – ред.) у поляків близько 18%. В Україні минулого року вона була мінімальною – 10,5%. У Словаччині цей показник складає 19%, у Німеччині – 23%.

Змінити структуру економіки нам допоможе будівництво нових заводів. Найперша можливість для таких заводів полягає в переробці місцевої сировини. Це може бути як сільськогосподарська сировина, так і мінеральна – глини, з яких можна робити сантехніку, літієва сировина, залізна руда, яка використовується в металургії, але 70% обсягу якої все одно експортується. Є запаси титанової сировини. Є деревина, яка експортується після первинної, дуже грубої обробки. Всю цю сировину треба глибше переробляти в різні види промислової продукції.

Має відбутися кластеризація – збільшення доданої вартості і поява все нових і нових виробництв в певному секторі,  географічно сконцентрованих і взаємопов‘язаних виробничими зв’язками. Наприклад, візьмемо пшеницю. З неї можна виробляти харчові продукти, борошно, хлібобулочні вироби, макарони. А можна здійснювати глибоку переробку і отримувати харчові інгредієнти – амінокислоти, сиропи, клейковину. Також продуктом переробки є корм, на базі якого можна розвивати тваринництво . Приблизно 4 тонни рослинних білків дають 1 тонну тваринних. Таким чином ми значно підвищимо ефективність використання потенціалу сільського господарства, який марнуємо, продаючи сире зерно.

Одна тонна сільгосппродукції та харчових продуктів (за міжнародною товарною класифікацією група 1 - 24) у Франції при експорті коштує в середньому $1100, а в Україні – $299. Це відображає спрощену структуру українського експорту, приземлену на зерно та соняшникову олію-брутто. Франція ж продає багато м’яса ВРХ, харчових інгредієнтів, сирів, вина. Ця історія повторюється у різних групах товарів. До прикладу, одна тонна металопрокату в Німеччині в середньому вартує $1,5 тис. А в Україні це $500.

Тобто у нас має з’явитись скажімо 10-15 заводів з базової переробки зерна. Вартість такого заводу – до 150 млн євро. Має бути близько 30 комбікормових заводів. Ми не зможемо повністю відмовитись від експорту зерна, але все більшу його частку ми маємо переробляти в Україні. Це саме стосується й інших видів сировини - мінералів, глин, деревини.

Однак процес появи нових виробництв, і взагалі розвитку переробних потужностей потребує спеціальної стимулюючої політики. Новітній індустріальний розвиток має відбуватись на основі ринкової економіки, приватної власності і приватного підприємництва, нові потужності має будувати не держава, а підприємець. Але держава повинна його в цьому підтримати, оскільки це великі ризики. Для будівництва сучасного заводу потрібно від $10 до $100 млн та 2-3 роки часу. Той підприємець, який ризикне зробити це в Україні, заслуговує на стимулюючу підтримку.

Про які саме стимули можна говорити?

Потрібна комплексна політика. Мають бути створені інструменти, які нададуть підтримку підприємцю на різних етапах створення виробництва. Найперше потрібно забезпечити можливість довготермінового і недорогого проектного фінансування. В розвинених країнах кредити складають більше 70% вартості капітальних інвестицій. Адже заводи масово не будуються власними коштами. Це у нас в країні у структурі капітальних інвестицій, особливо у виробництві, 70 - 80%, а то і всі 100% складають власні кошти. Тому у нас так мало цих інвестицій. Нормальний показник – до 30%, а все інше це доступні позикові кошти. Щоб забезпечити підприємцю доступ до фінансів, потрібно створити інституцію по типу Національного банку розвитку. Ми у своїй пропозиції, яку подавали до Нацради з відновлення, називаємо її Національним фондом структурної трансформації економіки. На сайті Кабміну вона позначена як прийнята.

Банк розвитку забезпечує фінансування процесів створення або модернізації виробничих потужностей за рахунок надання кредитів під дуже низький відсоток на 2-5 років. Важливо, що така інституція зобов’язана виконувати умови укладеної угоди до кінця, які б форс-мажори не сталися на світових ринках. Інший напрямок діяльності – компенсація кредитної ставки для позик, отриманих у комерційних банках. Наповнення банку розвитку первинно відбувається за рахунок коштів державного бюджету, потім можуть долучатися міжнародні донори. Такі інституції діють в багатьох інших країнах. У світі їх близько 570 – від Європи до Азії і Америки.

Також потрібно зменшити вартість первинних капітальних інвестицій – не повинен підприємець нести витрати на приєднання до мереж або будівництво доріг. Базова інфраструктура має бути споруджена коштом держави або у державно-приватному партнерстві. Якщо підприємцю потрібно витратити 30% бюджету, щоб підключитися до лінії електропостачання, то він цього не робитиме.

Тут можна згадати про індустріальні парки. Цей інструмент поширений у світі і зокрема в сусідніх країнах. Нещодавно в Україні він був посилений завдяки податковим і митним преференціям. Треба, щоб цей інструмент і далі розвивався. Але для цього потрібне фінансування. Для обладнання першої черги таких ІП знадобиться близько $0,5 млрд. Тобто місцеві адміністрації мають вкластися у підготовку майданчика, підвести дороги, забезпечити іншу необхідну інфраструктуру. Тоді в розмові з інвесторами вже можна використовувати підготовлений ІП як перевагу. Це значно підвищує шанси залучити інвестора. І це має бути профінансовано публічними коштами. Якщо говорити про податкові преференції для резидентів ІП, то вони мають діяти протягом обмеженого періоду. Наприклад, звільнення від податку на прибуток на 3-5 років, але далі бізнес має конкурувати в рівних умовах.

Ефективним організаційним інструментом стане індикативне прогнозування або планування. Такий індикативний план, складений, наприклад, на чотири роки,  має містити державні пріоритети економічного будівництва, давати розуміння макроекономічної політики, перелік інфраструктурних проектів, замовником яких буде держава. Цей інструмент, дозволить підприємцю скоординувати свої плани з державою і полегшить прийняття рішень.

Відповідно до визначених в індикативних  планах пріоритетів повинні діяти державні програми з підготовки спеціалістів. Держава повинна розуміти, які підприємства будуть створюватись, і який персонал їм потрібний. Підприємець, своєю чергою, повинен знати, що коли він на цій території через 3 роки запустить виробництво, він тут же і знайде робочу силу.

Зараз стає очевидною важливість інструменту страхування ризиків виробників, пов’язаних з обставинами війни. До них належать, зокрема руйнування від артилерійських обстрілів, окупація чи вимушене переміщення підприємств. Створення такого фонду для України очевидно передбачає співпрацю і допомогу країн партнерів.

Треба розуміти, що всі ці інструменти добре діють в комплексі. Якщо їх реалізувати, з’являться підприємці-інвестори, в першу чергу серед українського бізнесу. Але цим потрібно займатися. Ми в «Укрпромзовнішекспертизі» разом з групою економістів, долучених до розробки Плану економічного відновлення  вважаємо, що переробна промисловість для свого повноцінного становлення в Україні повинна залучити близько $90 млрд інвестицій на будівництво і модернізацію переробних потужностей. Державі щоб це простимулювати потрібно витратити $34-35 млрд, з яких безповоротних – близько $19,4 млрд. Це витрати на спорудження індустріальних парків, підключення до енергомереж, фінансування чи компенсацію ставок через Банк розвитку. Така підтримка має тривати не менше 10 років. Україна зробила велику помилку, що не займались цим у довоєнний період.

Зараз лунає думка, що багато із заходів, які пропонуються для реалізації в процесі відновлення, збільшують роль держави в економіці і це призводить ледь не до повернення планової економіки. Чи дійсно можна говорити про це? Чи варто боятися участі держави?

Це помилкова установка. Так можуть казати люди, які дуже поверхнево дивляться на економіку. Просто комусь зручно повторювати такі терміни як «дерегуляція», «вільна конкуренція», «прозорість». Так, це все повинно бути, ніхто не заперечує. Але суть політики, про яку я говорю, в тому, що вона призведе до створення маси середнього бізнесу, який має започаткувати свою справу. Зусилля цієї політики направлені не на те, щоб держава домінувала в економіці, а на те, щоб розвинувся приватний підприємець, щоб він взяв на себе ризик вартісного, але корисного для суспільства проекту, щоб ставало більше приватної власності і зрештою більше громадянського суспільства. Бенефіціаром цього процесу буде саме ринкове середовище.

Навколо збудованого заводу одразу з’являються супутні бізнеси, які отримують замовлення, інтегруючись в ланцюжки постачань.  Робітники, які працюють на заводах, отримують робочі місця і доходи, утворюються нові підприємства. Це формує середній клас. А чим більше середнього класу, тим більше ймовірність, що ми зможемо побудувати демократичні інститути і загалом правову державу. І давайте запам’ятаємо, що у бідній країні з невеличким середнім класом справжні економічні свободи не впровадиш. А наша політика покликана рішуче підняти доходи громадян і зміцнити цей середній клас.

Коли питаєш, що мається на увазі під підвищенням ролі держави, то прихильники такої думки не мають жодної відповіді. Іноді можуть говорити, що ознакою цього є зростання частки ВВП, яка перерозподіляється через бюджет. Давайте подивимось: зараз у нас в Україні цей показник складає трохи більше 30%. А через війну він буде ще більше. Однак політика, про яку ми говоримо, призведе до того, що ВВП зростатиме, а за рахунок цього частка доходів, яка перерозподіляється через бюджет, навпаки зменшуватиметься – до 25-28%. І ми не говоримо про якесь збільшення податків.

Ультраліберальний наратив про відкритий ринок та вільну конкуренцію, які автоматично призведуть до появи сучасних індустріальних виробництв в країні, також є несправедливим. В реальності немає умов рівної конкуренції між нашими виробниками і закордонними, оскільки інструменти, про які я казав вище, діють для закордонних виробників, а для наших – ні. Конкуренція буде чесною лише тоді, коли ми озброїмо наших виробників такими самим інструментами, по які мова йшла вище. Сюди можна додати й спроможне Експортно-кредитне агентство, і безповоротні гранти, як компенсація частки інвестицій, і державне фінансування інновацій. Варто нагадати, що за кордоном приблизно 12% інновацій фінансується державою, а в Україні це 0,5%. Коли ми говоримо про необхідність створення Фонду розвитку інновацій, то опоненти також називають це втручанням держави. Але такі дії держави спрямовані на стимулювання розвитку підприємництва – випуск нової продукції, розробку нових зразків.

Коли хтось говорить про невтручання держави в економіку, то часто не вдумується у суть. Якщо в США діє програма «Купуй американське», а в Німеччині працює банк розвитку KfW, який може покривати до 40% від вартості капітальних інвестицій, то це державне втручання чи ні? Роль держави чи ні? Звичайно роль держави, яка полягає у стимулюванні продуктивного розвитку суспільства на основі приватної власності.

Як ви можете оцінити план з відновлення, який Україна представила в Лугано?

Я би надавав перевагу документам, які чітко визначають пріоритети, те на чому потрібно сконцентрувати ресурси і зусилля. В цьому контексті план поки що дещо розмитий. Коли зазначено 10 чи 15 пріоритетів, це значить, що фактично пріоритету немає. Такий план дуже складно конвертувати у правильну економічну політику. В попередні роки в Україні писались і затверджувались громіздкі плани Урядів на пів тисячі сторінок тексту з багатьма сотнями заходів. Але вони так і не призвели до побудови високопродуктивної, а значить конкурентоздатної економіки.

У той же час в теперішньому плані є важливе інвестиційне меню, до створення якого був залучений і я, де йдеться про будівництво виробничих підприємств. Цю тему потрібно артикулювати більш чітко та визначити у якості пріоритетного завдання. Без такої структурованості документ виходить складним для розуміння. Якщо його конвертувати в заходи, їх будуть сотні. Таку кількість складно скоординувати в рамках єдиної економічної політики.

Звучала загальна оцінка вартості цього плану у $750 млрд. В плані вказано, що це сума капітальних інвестицій. Виникає питання у спроможності нашої економіки абсорбувати інвестиції, про які ми заявляємо. Щоб збудувати будинок чи завод, потрібно мати достатньо спеціалістів, проектних і виробничих потужностей, навичок, які приходять лише з практикою. Програма розрахована на 10 років. Якщо порахувати грубо, то ми плануємо залучати $75 млрд щороку. В 2021 році капітальні інвестиції в українську економіку склали близько $23 млрд. ВВП України минулого року склав десь $205 млрд. Цього року він буде значно менший – на рівні $150 млрд. Тобто 75 млрд – це 50% у співвідношенні капітальних інвестицій до ВВП. Навіть якщо припустити, що спочатку залучатиметься інвестицій менше, а потім вони наростатимуть, виникає питання здатності економіки абсорбувати такі суми коштів. До війни у нас показник рівня нагромадження основного капіталу був близько 12-14%. Тож важливо, щоб цей план також був вивірений на макроекономічні критерії.

Я б ще додав до плану частину про те, які ресурси нам потрібні для мобілізації економіки, щоб вести війну. Оскільки цей дискурс про відновлення не повинен відволікати від суворої реальності, в якій ми знаходимось.

Чи є за що похвалити цей план?

Він ставить правильну мету – побудувати ринкову, розвинену економіку на шляху до членства в Євросоюзі. Звучить необхідність зміни структури економіки, навіть якщо це завдання дещо розмите. Ми бачимо, що йде мова про переробну промисловість, як важливу частину структурних змін. Також план містить досить конкретне інвестиційне меню в якому зокрема, зазначені проекти з переробки сільськогосподарської продукції, металургії, машинобудування. Зазначений і набір інструментів, який має бути створений для досягнення цієї мети.

Також важливою є артикульована теза про те, чому ЄС вигідно мати у ролі партнера Україну саме із сильною економікою. Якщо у нас буде більш продуктивна економіка, це створюватиме більше можливостей для економічного зростання країн ЄС, наприклад тому, що ми більше імпортуватимемо їхньої продукції. Сильний партнер даватиме поштовх розвитку економіки ЄС і це класичний win-win ефект. Взагалі я переконаний в тому, що 10-12 років послідовної політики стимулювання розвитку переробного сектору економіки перетворить Україну із реципієнта в донора пан’європейських процесів