Дмитро Хоркін: «Російське суспільство буде відрізане від набутків цивілізованого світу»

У межах програми «Анатомия фейка», яка виходить на міжнародному російськомовному телеканалі «Новый мир», а також подкасту «Русскій фейк, іди на***» Вадим Міський говорить із медіаекспертами про суть дезінформації і способи боротьби проти неї. MediaSapiens публікуватиме текстові версії цих розмов. Героями публікацій уже були керівник фактчекерської організації StopFake та Могилянської школи журналістики Євген Федченко; наша колега, керівниця новоствореного Центру досліджень «Детектора медіа» Ксенія Ілюк; засновниця ініціативи «Як не стати овочем» Оксана Мороз; психотерапевтка Марія Фабрічева; шефредакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова; членкиня Комісії з журналістської етики Тетяна Лебедєва; економічний оглядач телеканалу «Еспресо» і керівник Центру журналістики Київської школи економіки Андрй Яніцький. Сьогодні говоримо з членом правління Національної суспільної телерадіокомпанії України Дмитром Хоркіним.

— Дмитре, ви віддавна керуєте «Українським радіо», а віднедавна — й центральними телеканалами Суспільного, тому пильно стежите за інформаційним порядком денним в Україні, за російськими фейками. Як змінився масштаб і характер проникнення російських фейків в Україну з початку повномасштабного вторгнення?

— Росія ще з 2014 року брудно й інтенсивно просуває свій порядок денний за допомогою фейків. Із початком повномасштабного вторгнення ми самі вимушені дошукуватися правди про події в Росії, зокрема аналізуючи контент російських федеральних телеканалів. Бачимо, що фейки стають розмаїтішими й не обмежуються вкидами, що Зеленський капітулював, Україна здалася, й наші військові масово переходять на бік Росії. Активніше почала використовуватись спеціальна пропагандистська мова — всі ці «хлопки» замість вибухів, «жорстка посадка» замість авіакатастрофи. Думаю, колись самі росіяни почнуть над цим сміятись, як колись сміялись мешканці Радянського Союзу над комуністичною пропагандою. Що більше такого в російських медіа, то менше їм будуть довіряти. І коли вони кажуть: «Громадяни, без паніки, національна валюта не буде падати» — люди розуміють, що треба негайно бігти забирати гроші.

— Ви з Донеччини, тож, напевно, звертаєте увагу на маніпуляції російської пропаганди, які стосуються Донеччини та Луганщини. Як змінюються фейки про Донбас і як їх сприймають люди, які не бачать того, що відбувається, на власні очі?

— Усі завжди казали «на Донбасі» — так говорять про частину країни: на Донбасі, на Волині, на Київщині. Аж раптом росіяни різко почали говорити «в Донбасі», наче це окрема країна. Росія намагається штучно додати «Донбасу» історичної, етнокультурної та економічної суб’єктності.

Мій рідний Торез (зараз — Чистякове) на Приазов’ї заснували полтавські та чернігівські селяни-втікачі ще до того, як донецький кам’яновугільний басейн взагалі відкрили. Як і багато сусідніх населених пунктів, історія появи яких ніяк не пов’язана з Росією. Там не було кріпацтва, що вплинуло на спосіб мислення людей, які там жили. До більшовицького перевороту там розвивалось підприємництво. Але радянські роки змінили все, й депресивні 90-ті продовжили цей процес трансформації ментальності. Зараз його намагається продовжити Росія за допомогою медіа, які працюють на окупованих територіях. Українські медіа вони глушать із 2015 року, хоча ми навіть не займалися спеціальною контрпропагандою — просто говорили правду.

— У Росії ЗМІ перебувають під жорстким контролем держави, тому мусять бути лояльними до влади. Ця лояльність доходить до абсурду: вони назвали втечу з-під Києва «деескалацією», коли запровадили санкції — говорили про «отрицательный рост экономики». В Україні медіа під час війни об’єднались, але не для того, щоб займатися пропагандою, а щоб доносити до українців правду. В чому відмінність між українськими та російськими ЗМІ під час війни? Особливо між тими, які контролює держава.

— В Україні є відомчий телеканал «Рада», завдання якого — висвітлювати роботу Верховної Ради. Є іномовлення, є канал «Дом» для окупованих територій. Є також Національна суспільна телерадіокомпанія України, акціонером якої є держава, однак контролює телерадіокомпанію наглядова рада та колегіальний орган виконавчого менеджменту — правління, сформоване на конкурсних засадах. Вплив держави на медіа в Україні зведений до мінімуму. З 2014 року розвивається саморегулювання — є Комісія з журналістської етики, є інші організації, які досліджують стан інформаційного простору, в тому числі й «Детектор медіа». Словом, в українських медіа, навіть тих, які контролює держава, є передумови, щоб не казати неправди.

Натомість у російських ЗМІ є передумови, щоб не казати правди. Як говорив небіжчик Сергій Доренко, у Кремлі з 2000 року щотижня відбуваються зустрічі з керівниками федеральних ЗМІ, де їм кажуть, про що і як говорити, чого не слід згадувати. Вони привчені до контролю та виконання всіх указівок.

— Після повномасштабного вторгнення російські канали викинули з Європейської телерадіомовної спілки (EBU), ініціювало цей процес українське Суспільне мовлення. Що втратить російський глядач і слухач внаслідок цього?

— Після Першої світової війни жодна країна не була зацікавленою в ізоляціонізмі жодної індустрії. Виключення російських каналів із EBU — це не лише неучасть у міжнародному пісенному конкурсі «Євробачення», а й неможливість обмінюватись контентом, брати участь у багатьох інших конкурсах і змаганнях. Втрачають вони й можливість показувати спортивні змагання. Фігурне катання, біатлон — популярні в росіян змагання, яких вони більше не побачать. Футбольні асоціації також призупинили участь Росії, тож росіяни, ймовірно, не побачать і футбольних матчів. Їхнє суспільство буде дедалі дужче відрізане від набутків цивілізованого світу.

— Яку відповідальність мають понести російські пропагандисти, які створюють «задзеркалля» для росіян?

— 2017 року я був у музеї Ванзейської конференції, з якої почався планетарний геноцид євреїв за ініціативою керівництва нацистської Німеччини. Багато років по тому Ванзейський палац став місцем, де проводять конференції, на яких оцінюють роботу засобів масової інформації. На одному з семінарів нам давали німецьку статтю часів Гітлера з негативною інформацією про євреїв. Наше завдання було зрозуміти, хто винен: редактор, автор матеріалу чи людина, в якої брали інтерв’ю. І яку той, хто винен, понесе відповідальність. Відповідь була відома — цих людей уже засудили. Після Другої світової багатьох редакторів нацистських газет, власників ЗМІ та журналістів судили. Хтось із них втратив право на професію. Не всі отримали ті покарання, яких вимагали постраждалі від геноциду та їхні родичі. Сподіваюся, що під час суду над російським військово-політичним керівництвом Скабєєва і Соловйов будуть прирівняні до лідерів режиму. Що їхня вина буде доведена і вони будуть покарані. Вони значною мірою відповідальні за те, що роблять росіяни з Україною — як і за десятки тисяч смертей самих росіян на цій війні.