Позбавляли диплома та кричали про “ідейні збочення”: як забороняли українське кіно в СРСР

Наш матеріал про плагіат у радянському кіно спричинив жваве обговорення у соціальних мережах.

Як виявилося, в той час як російські ракети часто ще радянського виробництва бомбардують українські міста та вбивають українців, залишаються ті, хто не готовий відмовитися від “улюблених радянських фільмів дитинства”.

Ба, навіть усвідомити факт того, що ці фільми часто-густо є не оригіналами, а здертими із західних стрічок копіями.

Тож ми вирішили нагадати, як виживало українське кіно в період радянської окупації нашої країни.

Як радянська цензура вбивала ідею ще на стадії сценарію.

Абсолютним рекордсменом із заборон у період радянщини виявився режисер Юрій Іллєнко – сім фільмів, над якими він працював, підпали під заборони.

А після арешту Сергія Параджанова його Тіні забутих предків ніде не показували.

Криниця для спраглих (1966).

Режисер: Юрій Іллєнко.

Українська картина у стилі сюрреалізму, знята у 1965 році.

Цим фільмом Іван Драч дебютував як сценарист, а Юрій Іллєнко – як режисер.

Багато критиків називали цей фільм найкращим в українському кіно.

Фільм складається з п’яти частин і є по суті безсловесною притчею з винахідливим мінімалістичним використанням звуку.

Фабрика плагіату: які фільми Росія та СРСР вкрали у Заходу.

Картина розповідає про старого Левка Сердюка, якого покинули всі – дружина та шестеро синів.

Чоловік хоче померти та майструє собі труну, але смерть так і не приходить.

Левко намагається очистити сільську криницю, яка замулюється, і з якої селяни століттями пили воду.

Але односельці насміхаються з його піклувань над криницею.

Фільм сповнений метафоричними елементами та трагізмом, адже картина показує, як руйнується рід, гине екологія його буття.

Кадр з фільму Криниця для спраглих, режисер Юрій Іллєнко.

Відразу після створення картини ЦК Компартії України заборонив її до показу.

У постанові № 3 Державного комітету України з кінематографії від 10.03.1967 в розділі про хиби в роботі є фраза:.

— Так, недосвідченість режисера Ю.

Іллєнка призвела до того, що у фільмі Криниця для спраглих були допущені ідейні збочення, внаслідок чого фільм не було випущено на екрани, а витрати в сумі 268,0 тис.

крб списано на збитки.

Усі копії фільму комуністи наказали знищити, але режисеру Іллєнку вдалося одну зберегти.

Вперше фільм показали в листопаді 1987 року на фестивалі українського кіно, який проводив кіноклуб Восхождение у Запоріжжі.

Довгі проводи (1971).

Режисер: Кіра Муратова.

Ця стрічка була закінчена у 1971 році, але на екрани потрапила лише в 1987-му.

Того ж року фільм отримав нагороду на Міжнародному фестивалі у Локарно.

А ще через цю картину Муратову зі скандалом позбавили диплому ВДІКу та заборонили знімати.

Стрічка розповідає про матір-одиначку, яка не може відпустити від себе сина.

Через низку її безглуздих вчинків, вона дедалі більше віддаляється від нього.

Кадр з фільму Довгі проводи, режисер Кіра Муратова.

Знімання фільму відбулося на Одеській кіностудії.

Коли він був майже готовий, керівництво почало вимагати від Муратової його переробити, але вона категорично відмовилася.

У підсумку фільм побачили аж через понад 15 років після виходу.

Пропала грамота (1972).

Режисер: Борис Івченко.

Фільмування картини розпочалися у 1972 році – спершу в селі на Полтавщині, а потім у Петергофі.

Фільм заборонили відразу після показу партійним цензорам та невеличкого прокату в Москві, розцінивши його як “ідеологічно” невірний.

На довгі роки картину поклали на полицю кіностудії Довженка.

А вперше показали її лише через 11 років, у 1983-му.

Водночас про це у радянській пресі фактично не було згадок.

Фільм розповідає про героїчну подорож козаків Василя (Іван Миколайчук) та Андрія (Федір Стригун) з гетьманською грамотою до цариці у Петербург.

Кадр з фільму Пропала грамота, режисер Борис Івченко.

Спершу над картиною працював Віктор Гресь, але партійним чиновникам не сподобалося його романтичне трактування козака Василя.

Греся замінили Івченком.

Але і йому наказали суттєво переробити вже відзняту стрічку.

Зокрема, вирізати та дозняти нові сцени, змінити музичне оформлення, додати нові репліки тощо.

Найбільше совєтам не сподобався німецький акцент російської цариці.

Її слова у Кремлі наказали переозвучити українською, а знаменитий козацький марш, під який козаки в’їжджають до Петербурга, – прибрати.

Але навіть після численних правок, фільму дали зелене світло лише через 11 років.

Хліб (1929).

Режисер: Микола Шпиковський.

Фільм був завершений у жовтні 1929 року.

Тоді ж його відпрвили на перегляд до Головреперткому, який заборонив картину протоколом, а потім після редакції картини – повторно у 1931 році.

Мотивували своє рішення комуністи так:.

— Картина дає хибне уявлення про боротьбу за хліб.

Середняк із картини випав повністю.

Період відновлювальний (обмеження куркуля), відносне економічне укріплення куркуля (НЕП), класова боротьба, підготовка політичних передумов для ліквідації куркульства і колективізація (індустріалізація) — все це випало з картини.

Кадр з фільму Хліб, режисер Микола Шпиковський.

У радянські часи фільм так ніколи й не вийшов на екрани, а Шпиковського викреслили з історії українського кіно.

Із середини 1930-х років він перестав знімати й зайнявся суто написанням сценаріїв.

У 2012 році Довженко-центр викупив копію плівки фільму у Держфільмофонді РФ, і у 2013 році відбулася репрем’єра Хліба.

Вечір на Івана Купала (1968).

Режисер: Юрій Іллєнко.

Другий фільм Юрія Іллєнка як режисера-постановника був заборонений радянською цензурою, як і Криниця для спраглих.

За сюжетом бідний селянин Петро закохався в доньку хазяїна, а дівчина відповіла хлопцю взаємністю.

Однак батько категорично проти такого зятя.

З горя Петро йде до шинку, де зустрічає бродягу Басаврюка.

Той пропонує Петру угоду.

Кадр з фільму Вечір на Івана Купала, режисер Юрій Іллєнко.

По суті, за основу стрічки режисер взяв однойменне оповідання Миколи Гоголя, де за розповіддю про українського Фауста режисер приховав міфологічну історію України – від козацтва та татарських набігів до потьомкінських селищ та паломництва до Києво-Печерської Лаври.

Крадуть не лише пральні машини: 7 українських пісень, які росіяни привласнили собі.

Знімання картини відбувалося в урочищах біля села Бучак, нині затоплених Канівським водосховищем.

До речі, це село через свою мальовничість часто ставало кіномайданчиком для картин таких режисерів, як Сергій Параджанов, Андрій Тарковський, Юрій Іллєнко, Сергій Буковський.

До речі, кадри з фільму Вечір на Івана Купала використали для відеоряду кліпу на пісню KUPALA, яку виконали Jerry Heil, Alyona Alyona та німецька співачка Ela.

Та, що входить у море (1965).

Режисер: Леонід Осика.

Свою дипломну роботу у ВДІКу режисер знімав на Київській кіностудії.

Але диплом не затвердили, а фільм не потрапив на екрани.

Через 15-хвилинну стрічку Осику публічно звинуватили в “екзистенціалізмі”, “занепадництві” та “запозиченнях у нової хвилі”.

Стрічка є короткою поетичною притчею початку людського життя.

Маленька дівчинка грається на березі моря, і воно стелиться перед нею як вільна поетична стихія буття.

На пляжі поруч – її батьки, доросле життя, побут, повсякденність, проза.

Кадр з фільму Та, що входить у море, режисер Леонід Осика.

У цьому короткому метрі Осики помітні пошуки нової візуальної мови, образної поетики, сміливість відійти від наративності і соцреалістичного канону.

Фільм вперше в післявоєнному українському кіно працює з темою тілесності, оголеним чоловічим і жіночим тілом.

Тіні забутих предків (1964).

Режисер: Сергій Параджанов.

Це, мабуть, найвідоміший заборонений український фільм в історії, хоч і знятий вірменським режисером, який є одним із представників українського поетичного кіно.

Це сталося у 1965 році.

Поет Василь Стус, журналіст В’ячеслав Чорновіл та літературний критик Іван Дзюба на прем’єрі закликали підвестися на знак протесту проти арештів українських інтелектуалів, які відбулися влітку 1965 року.

Під протестним листом підписалося 140 присутніх.

— Де ж правда? Чому не дають говорити правду? Це неподобство! – наголошував із зали Стус.

Після акції Дзюбу звільнили з роботи у видавництві Молодь і виключили з аспірантури Київського педінституту, Чорновола звільнили з редакції газети Молода гвардія, а Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР.

Але варто зауважити, що Тіні забутих предків Параджанова – надзвичайно цікава картина навіть поза політичним контекстом.

Стрічка здобула нагороди на фестивалях у Мар-дель-Платі, Римі, Салоніках.

Кадр з фільму Тіні забутих предків, режисер Сергій Параджанов.

Картина є екранізацією однойменної повісті Михайла Коцюбинського, в якому два гуцульські роди багато років ворогують.

В атмосфері озлобленості й помсти зароджується любов Івана та Марічки, що належать до ворогуючих сімей.

Іван змушений піти на заробітки, Марічка в цей час гине в річковій безодні.

Іван намагається забути кохану, але у нього це не виходить.

Не допомагає і одруження на Палагні.

Іван віднаходить своє щастя лише у передсмертному маренні.

Це мародерство української культури: В'ячеслав Довженко про білі списки для російських зірок.

Національна ідея, відродження, українська унікальність, правда – те, чого найбільше боялися радянські окупанти.

Боялися, тож намагалися заборонити й знищити.

Вони боялися навіть мови, змусивши переозвучити легендарну комедію За двома зайцями, зняту Віктором Івановим, з української на російську.

Радянська цензура була безпощадною до всього “нерадянського” та українського.

Вона неодноразово змушувала переписувати сценарій майбутнього фільму Івана Миколайчука Така пізня, така тепла осінь.

А у вже готовий фільм Наш чесний хліб Кіри Муратової було внесено близько 60 правок.

Картину Володимира Денисенка Совість забороняли, і протягом десятків років роботу вважали втраченою, а з фільму Ролана Сергієнка Білі хмари, який назвали “ідейно хибним”, вирізали силу-силенну сцен, тож він майже не дійшов до глядача.

Заборонені українські режисери цілком могли б створити власну відому на весь світ “нову хвилю”, як це було у Франції з Жаном-Люком Годаром, Франсуа Трюффо та Аньєс Вардою.

Але тоді існували цензуровані ґрати радянщини.

Тож вважати, що українського кіно не було – неправильно, воно було, тільки в окупації та боротьбі.

І про це ніколи не слід забувати.