Як протидіяти наративам російської дезінформації в українських і світових медіа

На думку учасників конференції «Воєнні медіавиклики-2022», що відбулася в Києві, в українському інформаційному полі досі присутні проросійські меседжі. Однак, як вважає голова Незалежної медійної ради Отар Довженко, це не є цілковито негативним явищем.

«Почати боротися з російською пропагандою можна лише тоді, коли в тебе не стоїть "матюгальник", через який ця пропаганда поширюється на твою ж територію. Ми бачимо, що на нашій території, принаймні в класичних медіа – радіо, телебаченні, кількох газетах, онлайні — проросійської пропаганди зараз немає. Натомість ми бачимо її в телеграм-каналах та інших соцмережах і ресурсах, які ніяк не можна перекрити. Це прикрий момент, оскільки якраз телеграмом від початку великої війни стали користуватися набагато більше людей в Україні. Відповідно, ця можливість донесення російської пропаганди до української спільноти посилилася. Але якщо вона існуватиме лише в соцмережах, це непоганий результат проти того, як пару років тому російська пропаганда була в загальнонаціональному ефірі».

Проте в українському інформаційному полі досі присутні проросійські меседжі. Програмний директор ГО «Детектор медіа» Вадим Міський звертає увагу, що одним із таких меседжів є тиражування і масштабування мовного питання.

«Свіже опитування Фонду "Демократичні ініціативи" показало, що дискусії у суспільстві з приводу мови обслуговування немає: 85% — за запровадження державної мови мовою обслуговування, 8% — проти, 7% — не визначилися. Ще у 2017 році дослідження "Детектора медіа" на вільних територіях Донеччини та Луганщини показало, що мова контенту не є фактором вибору. Тобто нам не потрібно створювати окремий російськомовний продукт, який би особливим чином говорив з аудиторією».

Голова правління «Інтерньюз-Україна» Костянтин Квурт додав, що успіх російській пропаганді принесли привабливі для ображених людей цінності: не потрібно вивчати українську або англійську та вдосконалюватися. Російський варіант «розвитку» — горілка, завод, СРСР.

Для того, щоб ситуація в українському інформаційному просторі залишалася стабільно проукраїнською, медійники рекомендують підтримувати тренд на українізацію українського простору, не провокувати та не роздмухувати мовні суперечки, не намагатися розв’язувати проблеми «бідолашних» росіян та розвивати медіаграмотність. Зі свого боку держава має вибудовувати єдину інформаційну проукраїнську політику: загал має знати, хто транслює російську пропаганду, а всі ворожі наративи повинні блокуватися.

Отар Довженко також поділився своїм баченням ситуації на західному інформаційному фронті.

«Зараз ми спостерігаємо, що, крім поширення примітивних наративів про нацизм в Україні, Росія починає діяти тонше. З'явилася низка публікацій про західну зброю, яка потрапляє в Україну і може розкрадатися та продаватися. Це хитрий і підлий хід, якому нам складно щось протиставити. Для того, щоб послати відповідь, яка збалансує шкоду, треба продумати якийсь реально крутий меседж, а не сперечатися з цим. А страх втрати зброї у Заходу — це страх, що Україна не встоїть, і зброя потрапить до Росії. Тому ми маємо транслювати, що зброя в Україні в безпеці — і на дипломатичному рівні, і на рівні західного суспільства».

Вадим Міський додає, що економічний стан також дуже впливає на настрої західного суспільства:

«Коли ми дивимося на політичний календар, бачимо, що скоро вибори у різних європейських країнах. Переобратися західним політикам не так легко, як здається. Навіть інфляція у 7% (у нас у кращі роки такої не було) в них відчутна. Для західного суспільства це фактор вибору. І вони подумують, можливо, обрати альтернативний варіант».

Костянтин Квурт зауважує, що здебільшого політики, які підтримують Росію, є представниками крайніх лівих або правих партій. Часто це означає, що їхня думка не відображає настрої суспільства в цілому, а ці люди не відіграють жодної ролі на політичній арені. Найкращий спосіб запобігти появі проросійських симпатиків різного ґатунку — культура скасування. Якщо журналіст підійшов із мікрофоном до проросійського політика — це має бути остання людина, у якої він зможе взяти коментар.

Особливо важливо транслювати, що винен не тільки Путін, а й вся нація, адже західне суспільство з великим спротивом сприймає цю правду.

Організація роботи в зоні бойових дій: як розповідати про війну в Україні українським/зарубіжним споживачам

У цій дискусії журналісти обговорювали декілька варіантів роботи під час війни. Дмитро Тузов з огляду на свій досвід роботи безпосередньо в зоні бойових дій наголосив на тому, що важливо опанувати навички тактичної медицини. Він також пояснив, чому не весь матеріал із фронту можна одразу публікувати. По-перше, оперативність не потрібна, якщо вона провокує загрозу. На жаль, у справедливості цієї суворої вимоги військових до ЗМІ та цивільних переконалися багато журналістів, особливо на початку війни, власноруч коригуючи ворожий вогонь. По-друге, журналістські матеріали можуть навчити росіян того, до чого вони ще не додумалися. Дмитро також зазначає, що журналісти не повинні примітизувати ворога. Хоч російська армія дійсно є трохи відсталою, але вона має ресурс та достатньо засобів. Українські військовики протистоять серйозному ворогу.

Генеральна продюсерка Суспільного Ангеліна Карякіна поділилася досвідом організації такої роботи в редакції. Головні поради: у небезпечну зону їдуть ті, хто пройшов підготовку, має акредитацію та знання з тактичної медицини. Їхати потрібно не через базовий журналістський інтерес, а з чітким редакційним завданням. Вона також наголосила, що треба розвивати культуру підтримки своїх колег. Адже в редакціях не звикли жалітись один одному. Проте допомога – це не завжди відпустка, інколи потрібна зміна діяльності й колектив.

Редакторка проєкту «Донбас. Реалії» («Радіо Свобода») Тетяна Якубович звернула увагу на важливість тилової журналістики. Проблеми держави важливі та важкі. Ніхто не має бажання за них братись, але потрібно. Також Тетяна порадила не забувати про те, що ми повинні встигати за різними аудиторіями. Міжнародній — пояснювати російські маніпуляції. Окупованій та проросійській — фейки. Проукраїнській — популяризувати ідеї зміцнення суспільства. Важливо повернутися до роботи з окупованими територіями. У людей триває життя, а новин немає.

Успішний кризовий медіаменеджмент: суспільний мовник на марші в час війни

Представники Суспільного у цій панелі поділилися своїм досвідом управління та роботи в нових реаліях. Голова наглядової ради НСТУ Світлана Остапа розповіла про те, як діє Суспільне від початку повномасштабного вторгнення і як планує свій подальший розвиток:

«Марафон у перший місяць війни був правильним рішенням. Невідомо, чи впоралися б редакції самостійно. Проблемою були одні й ті самі спікери, яких залучали різні редакції. Радіо раніше почало виготовляти власні матеріали, адже відеоконтент важко пристосувати до формату. Ми мали представників у кожній області, це дозволило нам продукувати більше оригінального контенту. Нещодавно "Детектор медіа" знову почав робити моніторинги дотримання стандартів. Суспільне практично не має зауважень. В інших редакціях є проблеми, але ми сподівалися, що вони підтягнуться до рівня Суспільного. Хоч нам інколи й закидають порушення балансу думок, ми вважаємо, що баланс має бути не в кількості представників політичних сил, а саме в експертних думках. З року в рік ми стаємо сильнішими. Якщо виживемо, а ми виживемо, то точно ще покажемо. Олігархічним групам буде важче, а ми будемо сильнішими».

Тетяна Кисельчук, членкиня правління Суспільного, відповідальна за інформаційне мовлення та диджитал-платформу, поділилася показниками охоплення соцмереж. Під час повномасштабної війни ці показники зросли: фейсбук — на 70%, інстаграм — на 80%, телеграм — на 3600%. За кожним із цих показників стоїть реальна аудиторія. Вона також розповіла про редакційну політику незалежності Суспільного від тиску: «Ми можемо не включати когось, якщо у влади є нормальна аргументація. Шеф-редактор також може відмовляти не включати або включати когось. Тиск залишається на менеджері, рішення ухвалюють редактори. Канали можуть самоцензуруватися, зважаючи на воєнний стан, і це цілком нормально. Але якщо хочете, щоб ми мовчали взагалі, давайте закон».

Шеф-редактор новин «Суспільне. Харків» В’ячеслав Мавричев розповів про специфіку роботи в Харкові з початку повномасштабної війни:

«Нас урятувало те, що ми звикли до недофінансування, постійного навчання, конвергентності. Низькі зарплати допомогли нам сформувати команду людей "за місію". Ми були готові з перших миттєвостей. У людей виникла потреба в Суспільному. Наприклад, у Харкові не лунали сирени через те, що ДРГ перерізала дроти. Ми знайшли людину, яка їх повинна вмикати, подзвонили двічі уточнити, на третій раз — він подзвонив першим. Тривогу тепер оголошували разом. Будь-що, що відбувалося на сусідній вулиці, ставало новиною. Ми організували корпункти в різних районах міста та робили короткі включки з телефона».

Розмова для обраних. Сесія для професійних запитань, на які нелегко відповісти

Керівник правління «Громадського радіо», голова КЖЕ Андрій Куликов відкрив таємниці професії та згадав деталі свого професійного становлення:

«Для того, щоб залучити до ефіру політика високого рангу, потрібно пообіцяти абсолютно гладку розмову. Такого ми обіцяти не можемо, але деякі питання доводилось обговорювати. Так, свого часу я пообіцяв не ставити запитання Януковичу про Межигір’я. Тоді ми ще не здогадувалися про масштаби, але вже підозрювали. Пообіцяти не поставити питання не означає, що його не поставить інший експерт у залі. Потрібно опановувати мистецтво маневру та домовлятися. Відмовитися від гостя чи не поставити запитання — не про високий принцип, а про доцільність. Після компромісу я не мучився. Мучився до і під час. Багато мучитися — не зможеш працювати».

Андрій Куликов також звернув увагу на низку гострих проблем:

«Можна не брехати, можна замовчувати. А що треба замовчувати? Нічого, це досвід 2014-го. Замовчувати до кінця не вдасться, правда сильніша. У 2014-му ми погано знали воєнну лексику. У зведеннях Генштабу все правда, але потрібно знати, що саме вона означає. Інколи "наші військові взяли під контроль" означає, що мають можливість обстрілювати названу територію. У журналістів вигідне та відповідальне становище: не вигадувати, а доносити правду з відкритих джерел».

Андрій Куликов проводив паралелі з минулим:

«З нереалістичними прогнозами ми також уже стикалися. Коли вибороли нашу незалежність, всі казали, як буде добре. Можливо, потрібно було казати правду про труднощі, знаходити форми, а не замовчувати. У 2014-му замовчування коштувало життів. Розголос сіяв паніку, але життя рятував».

На дискусії також ішлося про пропаганду:

«Коли я був радянським пропагандистом, порушував принципи. Одного разу мою брехню дуже легко викрили, і я зрозумів, що пропаганда — це контрпродуктивно. Вона ефективна, доки в неї вірять пропагандисти. Для серйозної роботи вона вже не годиться. Краще популяризація. Популяризація — пояснення, пропаганда — просто кажуть “роби так”. Якісний переклад фільмів українською змушує дивитись фільми українською, і це набагато результативніше, ніж пропаганда. Ми надто багато сил втрачаємо на викриття пропаганди та замало для створення якісного українського контенту. В той час люди роблять вибір у бік якості. За кордоном потрібно не лише викривати російську пропаганду, а й так само робити власний якісний український контент. Якісні історії про наше життя зацікавлять людей закордоном, а ми вкотре доведемо, що Україна не Росія».

Робота молодіжного медіа під час війни («Свідомі»)

Спочатку цільовою аудиторією «Свідомих» була молодь, яка боїться новин та не читає їх, якій нудно заглиблюватися в інформаційний простір. Молодь не має часу, інстаграм не любить багато дописів, тому в стрічці публікується лише найважливіше. Від початку повномасштабного вторгнення вік аудиторії почав рости, тому зараз на сторінках «Свідомих» можна знайти й «старшу» інформацію.

Головний спосіб просування — амбасадори та блогери в поєднанні з органічним розвитком.

Головна проблема — монетизація. Коштів не вистачає — доводиться скорочувати штат. Виживають здебільшого за допомогою донатів. Проте засновниця проєкту Анастасія Бакуліна каже, що команда точно не погодилася б на джинсу або проплачену проросійську пропаганду: «Ми занадто проблемні для цього. Ще гірше зробимо. Нам і без того закидають, що ми то занадто провладні, то занадто непровладні».

Як по-особливому розповідати історії у воєнних умовах

Спікерами у цій панелі були головний редактор видання «Бабель» Євген Спірін і головний редактор «The Village Україна» Ярослав Друзюк.

Євген розповів про головні зміни в редакції: «Ми були не готові. І зараз не готові. На початку ми моніторили колег, щоб зрозуміти, чи правильно ми трактуємо сучасну місію журналістики. Кожен брав собі шматок і за нього відповідав. Раніше ми намагалися бути понад чимось, над чимось, не брати участі в конфлікті. Зараз ми всі є учасниками конфлікту. Це змінилося».

Спірін дав відповідь, як балансувати між форматами: «Або новини, або факти — немає такого вибору. Потрібно доповнювати сухі факти життям. Треба пам’ятати, що за кожним "загинуло 200 осіб" стоять люди. В них була сім’я, вони жили, і їх вбила русня».

Як редакція «Бабель» залишається в строю: «Нам допомагають зберігати стійкість дуже чорні жарти: “Напиши про найкращі кав’ярні Херсона”… Мені приносять матеріал і кажуть, що в мат треба зірочку. "Яка зірочка, у нас в шапці “Руский корабль…”?».

Євген дав коментар з приводу свого матеріалу про Бучу: «Коли в мене питають “Навіщо цей текст?”, хочу відповісти, як в мемі із Сартром: “А навіщо ти?”. Я не думав, що напишу саме це, але знав, що щось напишу. Є якась рефлексія, є що сказати».

Ярослав Друзюк розповів про зміни в роботі власної редакції після початку повномасштабного вторгнення: «Треба бути на місцях, заглиблюватися в тему, за можливості — їхати на локації. Немає правильних чи неправильних рішень — рішення має бути. Інші теми, інші підходи, інші акценти — інша цільова аудиторія, інший ринок. Кожен неправильно обраний герой або тема — це ризик. Головне в історії не історія, а люди: “Херсонська кав’ярня, що переїхала у Франківськ, або кав’ярня, що знову відкрилась у Бучі, — це про людей, а не про кав’ярні”».

Спеціальну відзнаку за поступ у професії «Прорив!», яку щороку вручає молодим журналістам Фундація Суспільність, отримали Мар'ян Кушнір («Радіо Свобода») та Ірина Саєвич (Суспільне). А Євгена Спіріна («Бабель») нагородили спеціальною відзнакою «За відстоювання професійних цінностей в особливих умовах». Цьогорічні відзнаки є віддзеркаленням часу, в якому ми живемо.

Щороку Фундація Суспільність проводить медіафорум, щоб окреслити та обговорити головні тенденції розвитку та проблеми сучасної української журналістики. Цього року на захід зібралося понад 100 випускників «Хабу медіамобільності» та 27 журналістів, які ділилися досвідом та баченням майбутнього нашого інформаційного простору. Новий воєнний досвід, сторітелінг під час війни, менеджмент та просування, робота в зоні бойових дій — основні теми, які обговорювали медійники.