Фонсека: Решта світу не докладає достатніх зусиль для порятунку дітей і людей

Фонсека: Решта світу не докладає достатніх зусиль для порятунку дітей і людей.

Португальський тренер розповів про свій кар'єрний шлях та те, як зустрів війну в Україні.Час, який я провів поза футболом після відходу з Роми у травні 2021 року, був найдовшим у моєму житті.

Перші кілька місяців було нескладно, але потім я дуже сумував за грою.

Я люблю свою професію і був готовий повернутися — знайти відповідний проект із людьми, які поділяють мої ідеї.

Після відходу з Роми я мало не став новим тренером Тоттенгема.

Зрештою, цього не сталося, але я все ще сподіваюся коли-небудь тренувати в Англії.

Подивимося у майбутньому, але зараз я дуже щасливий у Ліллі.

Натомість, поїхавши з Риму, я переїхав до Київа.

У мене дружина-українка і дитина, тож я фактично жив там, коли Росія вторглася.

Ми, звичайно, стежили за новинами, але не вірили, що конфлікт зайде так далеко і що все станеться саме так.

В 2022 році це неможливо.

Війна прогриміла у Києві о 5 ранку 24 лютого.

Я був дома і прокинувся від розривів бомб.

Мені важко описати паніку — я ніколи не відчував нічого навіть близько схожого.

Це була реальність, де ми жили, і це було дуже важко.

Ми намагалися знайти спосіб покинути місто, але це стало неможливим, тому що всі намагалися зробити те саме.

Рух транспорту зупинився.

Даріо Срна та Віталій Хлівнюк, директор з футболу та менеджер команди донецького Шахтаря, одного з моїх колишніх клубів, запросили мене поїхати до готелю, де мешкають бразильські гравці зі своєю технічною командою та сім'ями.

"Краще тобі сьогодні не їхати, бо сьогодні це неможливо", — сказали вони.

— Залишайтеся тут, і побачимо, що станеться.

Я залишився там зі своєю родиною та родиною моєї дружини.

Потім я зв'язався із посольством Португалії, яке надало людям мікроавтобус для виїзду з країни.

Протягом 25 годин ми не зупинялися, перебуваючи у дорозі.

За допомогою президента Португальської федерації футболу та Української асоціації футболу ми пройшли кордон до Молдови, а потім Румунії.

Нарешті ми полетіли до Португалії.

Коли я озираюсь назад, те, що мені довелося пережити, порівняно з людьми, які все ще там зараз, було нічим.

Трагедія така велика, я не можу говорити про свій досвід — люди там щодня переживають трагедію.

Решта світу не докладає достатніх зусиль для порятунку дітей і людей, які борються за своє життя.

Решта світу не докладає достатніх зусиль для порятунку дітей і людей, які борються за своє життя.

Це найскладніше для мене у всьому цьому.

Мені також важко прийняти, як ми можемо дозволити цьому статися.

Ми повинні зробити набагато більше, інакше загине набагато більше людей та дітей.

Вони просто хочуть жити у мирі.

Український народ дуже скромний та великий трудівник.

Коли у червні 2016 року Шахтар запропонував мені роботу тренера, це було легке рішення.

Вони звикли грати у Лізі чемпіонів, і я хотів поїхати туди, де міг би виграти чемпіонські титули.

Я вивчав їх раніше, 2014 року, коли вони ще були у Донецьку.

Клуб був добре організований, і в ньому було кілька дуже хороших гравців, у тому числі бразильці — Фред і Бернард.

Я вірив, що ми зможемо виграти чемпіонат України та бути конкурентоспроможними в Європі.

Конфлікт в Україні спричинив те, що Шахтар за тиждень переїхав до Києва, а перші шість місяців йому доводилося їздити до Львова на домашні ігри.

Потім клуб переїхав до Харкова, який ближче до Донецька, і куди багато людей переїхали, рятуючись із Донецька, тому там у нас було більше підтримки.

За три сезони поспіль нам довелося літати близько 125 разів, що спочатку було непросто.

Це ніколи не було просто, але ми до цього звикли.

За три сезони поспіль нам довелося літати близько 125 разів, що спочатку було непросто.

Це ніколи не було просто, але ми до цього звикли.

Я також замінював Мірчу Луческу, який був менеджером клубу 12 років.

Багато гравців, яких я успадкував, звикли до його методів, які дуже відрізняються від моїх.

Але було легко змусити гравців повірити в те, що я просив.

Їм усім подобається грати, бути важливими, володіти м'ячем – і футбол, в який ми намагалися грати, також покращував їх як гравців.

Вони теж хотіли перемогти, причому витончено.

Звичайно, їхня якість була важливою, але вони були дуже відкритим колективом, який швидко сприйняв наші ідеї.

У роздягальні — переважно бразильці та українці, з дуже різними культурами.

Між ними були добрі стосунки, і бразильці дуже добре адаптувалися, тому ми мали дуже сильний колектив.

Атмосфера була справді гарною, що допомогло їм стати такою сильною командою.

Клуб також заслуговує на похвалу, тому що вони організували атмосферу, що було продемонстровано після того, як ми обіграли Манчестер Сіті з рахунком 2:1 у Лізі чемпіонів у грудні 2017 року.

Ця поразка була першою для Сіті у 29 матчах і вивела нас у 1/8.

Після тієї гри журналіст запитав мене, яку маску я носив у дитинстві, і відповів: Зорро.

Потім парі запропонував Віталій, наш менеджер.

Якщо ми переможемо Сіті, мені доведеться носити маску.

Не те, щоб я не вірив, що ми зможемо — я вірив, — але я бачив у цьому кумедний бік.

Футбол може бути таким серйозним, тому корисно трохи повеселитися, щоб полегшити його.

Насправді я не очікував побачити маску перед тією післяматчевою прес-конференцією – але вона була підготовлена, тому я мав її одягнути.

На той момент я вже був тренером 12 років.

Насправді я перестав грати дуже рано, у 32 роки, бо це мене більше не мотивувало.

В останні роки моєї кар'єри я мав багато травм.

Я навіть почав навчатися на тренера, коли президент Ештрела Амадора, де я ще був гравцем, розповів мені про те, як тренувати їхню команду до 19 років.

Мене мотивувало розпочати наступний етап моєї кар'єри, тому наступні два роки я провів на цій посаді.

Це був чудовий досвід і було дуже важливо почати з такого рівня.

Потім я тренував Дезембро та Одівеласа, а потім перейшов у Пінхалновенсі у 2009 році.

Там ми перевершили всі очікування, двічі дійшовши до чвертьфіналу Кубку Португалії.

Кубок — можливість показати свою роботу і те, як грає ваша команда.

Вдруге ми грали проти Порту Андре Віллаша-Боаша.

Ми програли, але показали дуже позитивну гру і це було важливо.

Усі бачили гру.

Через кілька років Порту запропонував мені роботу.

Мій наступний значний переїзд був у 2012 році у Пасуш Феррейра, і це дало мені ще одну велику нагоду.

Пасуш — невеликий, але дивовижний клуб.

Це як сім'я, і ​​в тому році ми створили дуже хорошу молоду команду.

Зайняти третє місце в Прімейрі, поступившись тільки Порту та Бенфіці, було історичним досягненням.

Такого в Пасуші ще не було, тож це було приголомшливо і для клубу, і для міста, але також, звичайно, і для моєї репутації.

Секрет нашого успіху полягав у створенні великої родини – сміливої, амбітної команди, в якій було багато молодих гравців, які хотіли проявити себе.

Секрет нашого успіху полягав у створенні великої родини – сміливої, амбітної команди, в якій було багато молодих гравців, які хотіли проявити себе.

Коли ми почали вигравати матчі, ми почали вірити, що цього сезону можна чогось досягти.

Але справа була не лише в тому, що ми посіли третє місце.

Ми грали в дуже позитивний футбол, підвищуючи цінність цих гравців і дозволяючи клубу продавати та продовжувати зростати.

Також все це стало можливим завдяки динаміці команди та створеній нами домашній атмосфері.

Наприкінці того сезону Порту запропонував мені посаду головного тренера.

Це рішення було легко прийняти.

Я не знаю жодного тренера з Португалії, який відмовився б від пропозиції Порту.

Можливо, це було зарано для моєї кар'єри, але це був дивовижний досвід.

Можливо, це був сезон, коли я навчався і зростав найбільше — важливо було продовжувати зростати в наступні сезони.

Це був, мабуть, найважливіший рік у моїй кар'єрі.

Зовсім інша річ порівнювати групу гравців з такого клубу, як Пасуш Феррейра, з групою гравців з Порту.

Там виконавці звикли до перемог у кожній грі та до іншої атмосфери.

Все по іншому.

Але я навчився тренувати клуб такого масштабу — багато чого навчився у людей, з якими працював, і у гравців.

Це був дуже, дуже важливий час для мене.

У Португалії тренер рідко повертається до меншого клубу з великого, але коли я поїхав з Порту у 2014 році, я шукав задоволення, яке давала мені моя попередня робота.

Я знав, що Пасуш був найкращим місцем для роботи.

Я знав, що там є люди, які можуть мене підтримати та дозволити тренувати так, як я хочу.

Для мене також було важливо поїхати туди, де я знав, що мене повністю підтримають.

Ніхто за межами Пасуша не розділив моє рішення, але це був добрий хід.

Фінал у Порту був важким.

Очікування там були такі високі, і я покладав ці очікування і на себе.

Якщо щось не виходить, нормально сумніватися у собі.

Ці сумніви є невід'ємною частиною нашої професії.

Повернення в Пасуш допомогло мені краще зрозуміти, чого я хочу від своєї кар'єри та свого підходу.

Тренери сумніваються в собі щодня, але я став впевненішим, ніж раніше, у тому, яким має бути мій підхід.

Перехід до Браги у 2015 році після того сезону у Пасуші став ще одним позитивним кроком.

Я часто приймаю рішення на емоціях, і я побачив у Бразі ще одну гарну нагоду.

Я вивчав команду та клуб, і я відчував, що можу щось створити – що я можу прийти туди та вигравати.

Ми провели фантастичний сезон.

У нас була хороша гра у Кубку португальської ліги, сильні кампанії у Лізі Європи та Прем'єр-лізі, і ми виграли Кубок Португалії.

У попередньому сезоні Брага програла у фіналі Спортингу по пенальті, зрівнявши рахунок у доданий час.

Виграти його було мрією клубу та жителів Браги.

Бразі справді складно конкурувати зі Спортингом, Бенфікою та Порту у численних турнірах через інвестиції, які ці клуби можуть зробити, але в тому році ми боролися.

Я весь час вірив, що ми зможемо принести трофей клубу, який має дивовижних вболівальників.

Це був приголомшливий сезон, який призвів до того, що я перейшов до Шахтаря, де щороку ми вигравали і чемпіонат, і кубок.

Ми виграли все в Україні, тому я хотів прийняти новий виклик та попрацювати тренером в одному із провідних змагань Європи.

Рома звернулася до мене після трьох років у Шахтарі.

Ми виграли все в Україні, тому я хотів прийняти новий виклик та попрацювати тренером в одному із провідних змагань Європи.

Серія А — одна з найкращих — я вже хотів тренувати в Італії і продовжувати вчитися — а Рома — чудовий, дивовижний клуб.

Я багато чому навчився за два сезони там.

Тактично італійський футбол дуже специфічний – кожна гра особлива та дуже стратегічна.

Ти маєш навчатися, і ти маєш багато працювати перед кожною грою.

Римське дербі теж приголомшливе.

Атмосфера неймовірна, і усі вболівальники мріють перемогти.

Можливо, обіграти Лаціо навіть важливіше, ніж виграти Серію А — атмосфера перед грою приголомшлива.

Як тренер я можу бути одержимий володінням м'ячем.

В Італії я навчився не панікувати, коли у моєї команди його немає.

В Італії найважливіша перемога, а не те, як ти виграєш.

Як тренер я можу бути одержимий володінням м'ячем.

В Італії я навчився не панікувати, коли у моєї команди його немає.

В Італії найважливіша перемога, а не те, як ти виграєш.

Для мене це було по-новому, і це означало, що мені довелося обмірковувати ідеї, які я мав раніше.

Довелося адаптуватись.

Мені також довелося вісім місяців працювати без спортивного директора, а потім зіткнутися із зупинкою сезону через поширення коронавірусу.

Коли у серпні 2020 року в Рому прийшли нові власники, Friedkin Group, я зрозумів, що вони хочуть розпочати новий проект із новими людьми.

Вирішили, що я піду, коли мій контракт закінчиться наприкінці сезону-2020/21.

Це повернуло мене до Київа і тепер я в Ліллі, схвильований новим проектом в іншій країні.

Переклад за матеріалами Сoaches Voice.