Кінець фільму

Останній фільм-екранізація знаменитого польського режисера Єжи Гофмана  за мотивами трилогії Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем» (це водночас і перший роман трилогії – у соціалістичній Польщі Гофман просто не міг дозволити фільм за сюжетом, в якому українці були самостійними гравцями, а не придатком Москви) закінчується гірким нагадуванням: смертельна боротьба Речі Посполитої, Запорізької Січі та османського Криму завершилася тріумфом Російської імперії.

Я бачив цей фільм двічі. Одного разу, ще на початку тисячоліття, – у Києві й добре запам'ятав суперечливі емоції публіки, яка, звичайно ж, уявляла собі козацьку Україну інакше, ніж Сенкевич та Гофман. Але що мене вразило, так це те, що український глядач практично не помічав кінцівки фільму – для нього набагато важливішою була «автентичність» Богдана Ступки в ролі Богдана Хмельницького. Ну і, звичайно, Руслана Писанка, яка у тій стрічці зіграла найкращу свою роль і довела, якими несправедливими до неї були українські режисери. Що й казати, я сам часто згадую саме очі Руслани у тому фільмі, а не кінцівку. Але ж вона була справжнім одкровенням – таким самим, як очі Руслани…

Вдруге я дивився «Вогнем і мечем» у московському Будинку кіно. Московську публіку, здається, все влаштовувало, бо у своєму сюрреалістичному снобізмі ці нащадки московських прикажчиків та провінційних селян і ремісників ототожнювали себе з польською шляхтою, аякже! Але ось кінцівка – вона викликала справжнісіньке роздратування навіть цієї цілком, здавалося б, освіченої та ліберальної публіки, чудово обізнаної з тим, що Росія наробила і в Україні, і в Польщі, і в Криму, публіки, яка захоплювалася «Солідарністю» та Рухом і виступала за повернення кримських татар на батьківщину предків. А чому?

А тому, що мудрий Гофман зрозумів, у якому яйці таїться смерть Кощія Безсмертного – вона у нашій єдності.

Якщо подивитися на карту континенту, головні гравці зараз ті самі, що й за часів трилогії. Звичайно, з'явився Новий Світ, без нього нам усім було би дуже важко чинити опір цьому нескінченному московському злу, проте найважливіше – чи зможемо ми засвоїти уроки історії і зробити висновки. Всі ми.

І коли президент Польщі схиляє голову на могилах воїнів Української Народної Республіки – після десятиліття безглуздого відчуження та спроб поставити історичні образи вище за інстинкт національного самозбереження – це вселяє надію. Я ніколи не сумнівався у здатності польського народу зрозуміти, з ким разом можна боротися, вижити і перемогти – дві трагедії державності останніх століть просто мали би виробити точність такого розуміння у дні небезпеки, навіть якщо розуміння й слабшає у благополучні часи.

І коли президент Туреччини вітає з вікна лімузина мешканців Львова, я знову думаю про те, що якби Січ та Порта були не ситуативними, а усвідомленими союзниками, могло би не бути ані розграбування Бахчисарая, ані спалення Батурина. Тільки разом ми могли не впустити зло в наші будинки, а потім дозволити виставляти нас самих лиходіями і розбійниками в історичних міфах і пишномовних романах для курсисток і колгоспниць. Так, президент Туреччини намагається маневрувати між двома полюсами сучасного світу не гірше від османських султанів і кримських ханів. Але, гадаю, він точно розуміє, посилення якої держави загрожує майбутньому Туреччини та її амбіціям. І навіть коли він літає до Сочі, він знає, з якою загрозою стикається в особі маленького кволого чоловічка, що уявив себе володарем світу.

І коли президент України – та ні, чого вже там – коли український народ бачить ворожі ракети над головою і чує вибухи у мирних кварталах, відбувається природна переоцінка всіх століть вимушеного та непотрібного співжиття з росіянами у величезній брехливій дурній державі з витріщеними очима. І тепер, сподіваюся, ми завжди розумітимемо, хто нам друг, а хто ворог.

Власне, це саме те, що й хотів нам повідомити наприкінці свого фільму Єжи Гофман.