«Залишаючи Ірпінь»: хаос одного дня на початку вторгнення

Документальна стрічка Міхала Пшедлацького «Залишаючи Ірпінь» розміщена на платформі Megogo зовсім недавно. І так, ніби на спецзамовлення. Принаймні, таке враження складається, бо українська прем’єра відбулася майже суголосно з головним суспільно-політичним скандалом останніх тижнів.

Ідеться про публікацію у The Washington Post розлогого дослідження шляху до війни в Україні, в якому автори використали, серед іншого, інтерв’ю з нашим президентом. Володимир Зеленський, зокрема, сказав, точніше — повторив уже раніше озвучене: про підготовку російського вторгнення знали, але не оголошували, щоб уникнути паніки. Іншими словами, якби влада заздалегідь попередила про невідворотність військового вторгнення й рекомендувала людям евакуюватися або ж дала команду на місцях почати вивозити цивільних, зчинився би хаос. І завалилася би без того не надто стійка після двох років коронавірусних обмежень економіка.

За лаштунками, не сказаним лишилося таке: а якщо Росія лякала, брала на понт, на слабо — ми б мало того, що економіку обвалили, але виглядали би в очах усього світу не героями, а наляканими ідіотами. Росії сподобається, вона знову налякає, ми знову поведемося… Словом, хід думок представників нашої влади цілком міг бути таким.

Польський журналіст у своїй 28-хвилинній репортажній стрічці зафіксував хаос одного ірпінського дня на початку великої війни. Тієї самої, про наближення якої офіційно не попереджали, боячись хаосу. «Залишаючи Ірпінь» — не єдиний докір владі, яка боялася взяти на себе відповідальність та пожертвувати своїми вже на той час хисткими рейтингами.

Проте слід врахувати: евакуація — гаразд, Міхал Пшедлацький називає це правильним словом «втеча» — показана очима іноземного журналіста дружньої нам країни. Він приїхав зняти репортаж разом з іншими колегами. Побачив автобус, який висадив чергових утікачів з Ірпеня та розвернувся їхати назад, застрибнув з оператором у салон і поїхав дивитися на пекло зсередини. Побачив і показав європейцям як безпорадних перед несподіваним лихом, так і рішучих українців, які рятують себе самі.

Дій влади там не помітно. Ірпінці (логічно припустити, що й інші мешканці всіх окупованих території, звільнених та досі захоплених) виглядають кинутими напризволяще. І зовсім не факт, що, попередивши громадян про небезпеку, влада б активно долучилася до процесу евакуації.

Журналіст за кадром раз по раз ставить урятованим утікачам питання: «Куди далі?» Відповідь зазвичай неконкретна. Хтось — у Молдову, хтось — до Львова, хтось — аби подалі звідси. А Пшедлацький бачив також тих, хто відправляє родину в нікуди, а сам лишається — бо має ж хтось стежити за власним домом. Електрики нема, добре, вода ще з крана тече. А там якось воно буде.

Кожен наступний схоплений камерою епізод нагадує березень, коли відбувалися показані події й коли за переправою через зруйнований Романівський міст люди стежили фактично в режимі реального часу. Але разом із тим спонукає подумки перенестися на початок року — в інше життя. Те саме, в якому влада кепкувала з даних американської розвідки. І доходиш висновку: було б усе те саме мінус обстріли, зруйновані комунікації і трупи в чорних мішках. До речі, не всі мешканці того ж Ірпеня вирішили б евакуюватися в, так би мовити, безпечнішій для життя обстановці. Залишити свій дім, брати лише необхідне, жити хтозна-де, невідомо яким коштом і повертатися хтозна-коли — шок і стрес. Тобто хоч тоді, хоч тепер залишати місце, де звик жити і яке мало б тебе захищати, було важко, гнітюче, страшно. Просто в ситуації, зафільмованій польськими журналістами, це все підсилене вбивчими обстрілами й очевидним ризиком для життя.

Чи то авторам стрічки пощастило, чи то вони наперед вибрали автобус і зіграли трошки в піддавки, говорячи про випадкового провідника — для глядача значення вже не має. Бо провідник в ірпінське пекло — 23-річний Саня — є дуже вдалим вибором героя. По суті, він і його автобус займають ледь не дві третини екранного часу, що дає підстави назвати Саню головним героєм. Хлопець без паніки, навіть із легкою іронією — дуже віддалено нагадує самоіронічні інтонації героя Брюса Вілліса в «Міцному горішку» — розповідає на ходу, як вивіз рідних до Вінниці, де безпечно, як залив повний бак, як повернувся назад і як тепер над ним літають ракети, коли він забирає людей і вивозить до зруйнованого мосту.

Є момент, коли здається: Саня всіх урятував. Але далі камера безжально фільмує немов би вигадану голлівудським драматургом фінальну, найбільшу перешкоду: міст, через який авто не переїде. Не знайомим зі станом справ іноземним глядачам являється апокаліптична картина — смертельний перехід, якому нема альтернативи. Отже, емоційні кадри змонтовано так, що вийшов не просто репортаж із зони бойових дій, одного з осередків лиха, болю й руйнувань, а справжня драма на три акти. Сценарій якої міг би створити автор фільмів-катастроф. Аби не розуміння: знімали в Ірпені не кіно.

Фото: «Радіо Свобода» (Люди проходять через пошкоджений обстрілами російською армією міст, 7 березня 2022 року)