/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F28%2F5b84d81cc2cde53bad41a058c52a2f5d.jpg)
Із Папою тяжка ситуація. Патова
Це не його персональна криза.
Це криза Церкви як інституції, яка фатально не здатна увійти в тканину новочасся.
На жодне животрепетне питання людства – від сексу до війни – Церква не спроможна дати утилітарних відповідей сучасній людині.
Церква як миротворець – капітулювала.
Концепція полюби ворога є руйнівною й життєво небезпечною.
Концепція прощення ніяк не корелюється з покаранням зла і торжеством справедливості.
Церква як глашатай всеохопної Любові так і лишається непідйомним абсолютом, який неможливо застосувати в загроженому стані.
Церква як регулятор моралі – дискредитована остаточно.
Бо мораль стала різновидом лицемірства.
Церква як духовний феномен – віджила.
Бо людина не мусить вірити в непояснюване.
Людина взагалі не мусить вірити.
Церква як благодійник – деактуалізована.
Бо давно втратила прерогативу творити добро й опікатися стражденними.
Церква як Тіло Христове – звучить поетично, та механічна ритуалізація затулила літургійність і перейшла в розряд данини традиції.
Церква як дисциплінатор – замахала.
Ще з епохи інквізиції.
А зараз – поготів, позаяк культ особистісної свободи інтронізований на наступне століття мінімум.
Церква з Папою, який курвегу дугіну трактує невинною жертвою війни, невинно лишилася в брошурках, де лев лижеться з антилопами в едемському саду, а частка «не» стократ перевищує слово «щастя».
Церква з Папою, який не може вистрибнути з патерну страждань і терпінь, не має що путнього сказати людині ХХІ сторіччя, яка сповідує повноту життя і цінування кожної миті, яка за мить може обірватися.
Папі варто вийти з броньованого папамобіля й прогулятися станцією Чаплине.
Може, щось проясниться й закортить на схилі літ емігрувати в страну невинних жертв.
Засадничу кризу Церкви це не вирішить, зате виглядатиме переконливо навіть для агностиків.