Росія спалює газ на мільйони, щоб не постачати його до ЄС

Спалювання газу на кордоні з Фінляндією - те, що робить путінський "Газпром" - еквівалентне спалюванню грошових купюр. Ми бачили, як це роблять у кіно, коли якийсь мафіозі в пориві гордовитості влаштовує показуху. Це ефектний жест, але не корисний для ваших фінансів.

Путін робить це не тому, що може собі це дозволити, а тому, що не може без цього обійтися. Його енергетичний шантаж Європи починає показувати своє жало. Непроданий газ має бути знищений на шкоду фінансам Москви, щоб уникнути ще більшої шкоди: родовищам, заводам, розподільним мережам. Такою цікавою є теза двох американських експертів у галузі енергетики – Пола Родеріка Грегорі з Гуверівського інституту (Стенфорд) та Раманана Крішнаморті з Університету Х’юстона, штат Техас. В аналізі, опублікованому вчора у Wall Street Journal, два експерти висунули припущення, що до “необхідності” спалювати газ Росію змушує бажання уникнути технічних негараздів та збоїв у роботі розподільчих станцій та енергосистеми в цілому. Про це пише Corriere della Sera, інформують Економічні новини.

У центрі питання – газопровід “Північний потік – 1”, яким газ із Росії транспортується до Європейського Союзу. Газ видобувається в арктичних районах Росії. Він потрапляє до газопроводу “Північний потік – 1” у Виборзі, неподалік кордону з Фінляндією. Саме там, де Газпром зараз його спалює. Від фінського кордону “Північний потік 1” проходить морем до Грайфсвальда в Німеччині, де з’єднується з європейською мережею. Паралельним трубопроводом є Північний потік 2, будівництво якого було практично завершено, але заблоковано санкціями. Таким чином, “Північний потік – 1” залишається головною артерією, через яку газ із Росії надходить до Європейського Союзу. Його максимальна продуктивність становить 62 мільярди кубометрів на рік. До війни в Україні “Газпром” використовував його майже на межі можливостей: у 2019-2021 роках “Північний потік” транспортував 55 мільярдів кубометрів на рік.

Після вторгнення в Україну Захід так і не включив газ у сферу санкцій, але Путін зробив його тиском. Він скоротив постачання, щоб завдати економічних збитків Європі. До кінця липня “Північний потік” транспортував лише 40% газу від своєї максимальної потужності. Потім під виглядом ремонтних робіт вона зменшилася до 20%. Якщо так піде й надалі, то до кінця 2022 року буде транспортовано лише 19 мільярдів кубометрів замість звичайних 55 мільярдів. Наслідки для Європи добре відомі, і вони, ймовірно, стануть ще гіршими цієї осені. Здатність Путіна до шантажу розкривається у всій своїй красі, спонукаючи декого говорити, що санкції лише шкодять Європі.

Але що Росія може зробити із газом, який вона не продає європейцям? Нафта, яку Москва більше не експортує на Захід, легко знаходить покупців, починаючи від Індії до Китаю, хоч і за зниженими цінами. Нафта перевозиться переважно на судах, і її легко перенаправити з одного ринку на інший. Газ – ні, та частина, яка перевозиться на судах, невелика і все одно вимагає будівництва спеціальних комплексів (для країн-отримувачів це регазифікатори, яким відповідають симетричні дзеркальні установки, які в країнах-виробниках мають перетворити газ на рідину, а потім завантажити її на спеціальні танкери).

Росія та Китай досягли угоди про будівництво нового трубопроводу, що з’єднує їх, але пройдуть роки, перш ніж він буде повністю готовий. Натомість газ, який “Газпром” не постачає європейцям, продовжує надходити з родовищ, і з ним треба щось робити. Зберігати? Російські потужності зберігання газу вже практично переповнені. Закрити свердловини, зупинити видобуток? Це можна зробити, але з технічними ризиками. Родовища, які припинили подачу газу, можуть отримати структурні ушкодження, які загрожують їхньому поверненню до видобутку в майбутньому.

Крім того, існують технічні проблеми, пов’язані із трубопроводами. Всі клапани, сполучні елементи та складне технічне обладнання, що регулює роботу газопроводів, схильні до збоїв і руйнувань, якщо тиск падає або стає рівним нулю. Ці проблеми можна вирішити за умови дуже високого рівня технічного обслуговування. Але тут у справу втручаються західні економічні санкції, які змушують великі компанії, що спеціалізуються на такому складному технічному обслуговуванні, як Halliburton, Baker Hughes, Schlumberger, покинути Росію. Щоб уникнути проблем та знизити ризик серйозного пошкодження трубопроводу, одним із доцільних способів є спалювання газу.

Крім екологічних збитків, це означає знищення основного ресурсу для російської економіки. І саме тоді, коли Путіну потрібні гроші, щоби збільшити чисельність своєї армії. Це саморуйнівно, хоч і неминуче за тих обставин, у які Путін себе поставив.

Збитки від згорілого газу доповнюють і посилюють ще більшу втрату в довгостроковій перспективі: довіра. З часів комуністичного лідера Брежнєва (1970-і роки) Москва здобула репутацію надійного партнера в енергозабезпеченні Європи. А така країна, як Німеччина, будувала свою економічну модель на дешевому російському газі та плекала свою зовнішню політику на ідеї, що торгівля зі Сходом зробить автократії дедалі менш ворожими.

Але не так сталося, як гадалося. Сьогодні Німеччина, як і вся Європа змушена здійснювати екстремальний геоекономічний розворот, шукаючи енергію в інших місцях. А можна було бути більш прозорливим, і зробити це більш виважено, щоб уникнути цінового шоку як для промисловості, так і для европейських споживачів.

Російський газ, що спалюється на кордоні з Фінляндією, багато що підриває. Якщо не все, між агресивною Росією та недолугою економічною стратегією Європи в минулому.