Фільм Бі-бі-сі про Бучу «Я звертаюся до нього на ім’я»: історія одного злочину

Я маю всі підстави вважати себе досвідченим глядачем документальних стрічок. Тому можу впевнено сказати: документалісти Бі-бі-сі своїм фільмом «Я звертаюся до нього на ім'я» ввели мене в оману. В хорошому розумінні цього слова.

Від стрічки про березневі трагічні події в Бучі чекаєш якоїсь загальної розповіді, зруйнованих будинків у кадрі, свідчень заплаканих бабусь, дружин, матерів, дітей, почасти постановочних кадрів покладання квітів на свіжі могильні горбки, переліку скоєних злочинів. У підсумку – абстрактного засудження Росії та персонально Путіна, який усі ці воєнні злочини благословив. 

Попервах очікування ніби справджувалися. Автори стрічки розгортають оповідь відповідно до змодельованої вище схеми. Це не закид, не звинувачення в бажанні слідувати кон'юнктурі й оперативно реагувати на гарячу тему. Зафільмувати й у будь-який спосіб оприлюднити факти воєнних злочинів, скоєних росіянами в Україні, не зайве в будь-якому форматі. Аж до аматорського відео, знятого на телефон. Воно, за великим рахунком, виглядає найчеснішим, бо не чищене, не монтоване, максимально реалістичне — живі болісні свідчення.

Ще важливіше, коли подібну історію розповідають під перевіреним брендом Бі-бі-сі. Це автоматично гарантує широкий розголос та додаткову увагу західної аудиторії. Звісно, за бажання можна доколупатися і до легендарних стандартів Бі-бі-сі, знайти приклади непослідовності... Проте загалом Бі-бі-сі як виробнику документального кіно заведено довіряти. Ось чому інтерес Бі-бі-сі до Бучі дуже важливий.

Наша влада від перших днів визволення Бучі та відкриття шокуючих злочинів — катувань, зґвалтувань, масових убивств — і дотепер регулярно возить туди західних високопосадовців. Потрапивши в Бучу як волонтер на початку квітня, я бачив щонайменше чотири іноземні знімальних групи лише на вулиці Яблунській — в одному з осередків трагедії.

Перша моя реакція — обурення: теж мені, знайшли місце екстремального туризму. Проте дуже швидко поміняв думку й погодився: все правильно. Це робиться саме для ширшого розголосу й залучення на наш бік потенційних обвинувачів Росії, які водночас є і можуть бути адвокатами України. Припускаю, що серед побачених іноземних журналістів цілком могли бути члени  знімальної групи фільму «Я звертаюся до нього на ім'я». Серед яких є оскароносці.

Це не перша і не остання західна група, яка зняла й випустила стрічки про українські міста, що потерпають від російської агресії. Раніше були, наприклад, «Україна. Життя під ударом», озвучена голлівудською зіркою Кейт Бланшетт, та польський репортаж «Залишаючи Ірпінь». Проте в обох випадках формат оповіді попри жанрові нюанси передбачуваний. Загальне тло коментують різні свідки та безпосередні учасники подій: лікарі, волонтери, потерпілі, пересічні громадяни. Все відбувається під гуркіт вибухів російських ракет та на фоні чорного диму від палаючих будівель.

На перший погляд, історія Бі-бі-сі про Бучу має схожий формат. На таку думку наштовхує, зокрема, використання не раз і не два поширеного кадру з камери спостереження, який є однією з найбільш показових ілюстрацій російської окупації. Солдати виводять із двору та ведуть через вулицю бранців, які зігнуті й тримаються один за одного, паровозиком. Бачив кадр чимало разів у різних сюжетах. Та ніколи не спадало на думку порахувати полонених. Виявляється, їх дев'ять. Восьмеро з них жорстоко вбиті росіянами. Один — Іван Скиба — дивом вижив. Ці люди — ті самі учасники територіальної оборони, яких катували та розстріляли у дворі будинку на вулиці Яблунській, 144, це приміщення установи «Агробудпостач».

Тому приблизно з п'ятнадцятої хвилини стрічки починаєш розуміти її жанр та структуру. Те, що на перший погляд могло здатися розгорнутим репортажем, у розвитку виявилося документальною драмою, яка розповідає історію одного конкретного злочину. Не окупація Бучі й чисельні масові вбивства як великий злочин, де нема персоніфікованих убивць та відсутня персоніфікація жертв. Йдеться про конкретних людей, чиї імена та прізвища вказують у фінальних титрах.

Звісно, ця історія вплетена в загальний контекст. Але тепер зрозуміло, чому серед заявлених кадрів з'являється той, на якому людей, чиї імена відомі і глядач знає, як вони виглядали живими, ведуть на заклання. Автори «Я звертаюся до нього на ім'я» використали психологічний прийом, дієвість якого детально описана навіть не в фільмі «Мовчання ягнят», а в однойменному романі Томаса Гарріса. Звертаючись із телекранів до викрадача її доньки, жінка за порадою психолога ФБР раз по раз повторює її ім'я. Так, за розрахунком фахівців, маніяк побачить у своїй жертві не об'єкт, а насамперед людину.  Тож є шанс, що лиходій ставитиметься до неї відповідно.

У теорії воно все добре. Практика їй здебільшого суперечить. У вигаданому «Мовчанні ягнят» маніяк не надто зважав на те, що в його жертви є ім'я, звертаючись до неї в третій особі однини — «воно». У реаліях російської окупації росіян не цікавило, як звати тих, кого вони катують, ґвалтують та розстрілюють. Хоча у згаданому випадку все ж таки було трошки інакше. Трагічна історія бучанської територіальної оборони вже звучала. Трагедія в тому, що чоловіки не встигли нічого зробити. Вони лише домовилися діяти разом — і їх швидко зрадили, повідомивши окупантам усі прізвища. Персоніфікація не допомогла. Їх убили не за опір, а за готовність давати відсіч.

Фільм «Я звертаюся до нього на ім'я» не лише оповідає історію одного конкретного злочину устами заплаканих вдів та єдиного, хто врятувався, з важким пораненням тікаючи дворами. До речі, Іван Скиба розповідає, що жоден із його товаришів не зображав героя перед лицем смерті. Кожен шукав нагоди втекти, і в цьому нема нічого ганебного. Тобто глорифікації загиблих немає, натомість завдяки дружинам і матерям бачимо олюднення загиблих.

За життя кожен був звичайною, не видатною людиною, що не заважало кожному любити й бути коханим, мати коло друзів і вирізнятися в своєму неширокому, проте цікавому колі. Зосередившись на особистих історіях частини жертв — усіх не потрібно, зіб'ється оптика, буде перенасичення, — автори відправляють аудиторії дуже важливе послання. А саме: навіть якби злочини росіян у Бучі обмежилися лише фактом страти дев'ятьох громадян, провина від того не була б меншою. Відповідати треба навіть за вбивство однієї людини. І не варто ставитися до кількості жертв як до сухої статистики: за кожним загиблим є окрема трагедія. Бо кожна жертва – це людина, в якої була родина, друзі, улюблена справа. Тож документалісти Бі-бі-сі певним чином дискутують із тими, хто вважає саме трагічну статистику першочерговою для визначення масштабів злочину.

Фото: «Сергій Нужненко/Радіо Свобода» (вулиця Вокзальна і спалена техніка російської армії, місто Буча, Київської області, 1 березня 2022 року)