Як журналістам висвітлювати сексуальне насильство в умовах війни

Чому про сексуальне насильство з боку окупантів важливо розповідати в медіа? Як журналістам та журналісткам робити це так, щоб не нашкодити потерпілим? Як контролювати свої емоції під час розмов із людьми, які постраждали? Чому чоловіки менш охоче розповідають про насильство, яке пережили? Що, крім зґвалтування, вважається сексуальним насильством? Як медійники та медійниці можуть подбати про потерпілих? Про все це під час практичного вебінару для журналістів та журналісток «Сексуальне насильство в умовах війни: підняття обізнаності журналістів» від громадських організацій «Ла Страда-Україна» та «Жінки в медіа» за підтримки International Media Support (IMS) та у співпраці з урядовою уповноваженою з питань гендерної політики говорили медійниці та гендерні експертки.

Віцепрезидентка організації «Ла Страда-Україна» Марина Легенька каже, що тема сексуального насильства в умовах війни є дуже складною для висвітлення в медіа, адже інколи формат публікацій та висвітлені деталі можуть нашкодити потерпілим. Проте експертка вважає, що говорити про цю проблему все ж важливо. «Розмови про це візуалізують проблему, не дозволяють її замовчати, бо приховування таких випадків — також мета агресора. Тому ми повинні говорити про сексуальні злочини, які чинять окупанти, думаючи при цьому про постраждалу людину і про те, щоби не травмувати її додаткова», — розповідає Марина Легенька.

Вона додає, що сексуальне насильство — поширений злочин під час війни. «Кримінальне право визначає його як найтяжчий і неприпустимий. Це один із найбільш травматичних досвідів у житті постраждалих, — жінок, чоловіків, дітей. Тому коли ви спілкуєтеся із постраждалою, навіть коли здається, що вона готова тут і зараз усе розповісти, потрібно пам’ятати, що вона в непростій ситуації, й бути дуже обережними, щоби не травмувати її. Треба публікувати лише ту інформацію, яка не зашкодить потерпілим у перспективі місяця — року — десяти років, — каже Марина Легенька. — До мене зверталися журналісти з проханням оцінити інформацію, яку надала постраждала, і запитали, чи можуть публікувати відеозапис повністю. На відео жінка розповідала все, що з нею відбулося. Коли я запитала, як вона надала інформацію, вони сказали, що приїхали у звільнений населений пункт і там була жінка, яка захотіла поділитися своєю історією. Публікувати ту історію повністю неприпустимо. І я дякую, що вони не використали цей матеріал. Хоча мене переконували, що вона сама все розповіла, вона була не проти».

Марина Легенька наголошує, що журналісти також мають подбати про те, щоби завдяки їхнім публікаціям постраждалих було неможливо впізнати. «Буває, що обличчя людини заблюрять, проте вона виступає на знайомому тлі: можна розпізнати локацію за пейзажом, ідентифікувати населений пункт», — каже експертка.

Вона пояснює: на сьогодні кримінальна відповідальність за сексуальні злочини, пов’язані з війною, встановлюється статтею 438 Кримінального кодексу. «Є різні види сексуального насильства під час війни. Це не лише зґвалтування, хоча переважно ми бачимо розмови про це, — розповідає Марина Легенька. — Це, в тому числі, сексуальне рабство, примусові вагітність чи стерилізація, примушення до заняття проституцією, примусове роздягання та інші приниження сексуального характеру. Ми знаємо про випадки інших форм сексуального насильства. Наприклад, примушування обирати ту людину, яку зґвалтують кривдники; примушування до роздягання, ставання на коліна. Але всі ці форми насильства не ідентифікуються сьогодні суспільством та правоохоронними органами як сексуальне. Проте під час створення публікацій журналісти мають розуміти, що сексуальне насильство — це не лише зґвалтування».

За даними Марини Легенької, «Ла Страда-Україна» надає психологічну, юридичну, інформаційну підтримку потерпілим на гарячій лінії. «З початку великої війни щодо сексуального насильства до нас звернулися 23 людини, переважно жінки, але серед постраждалих є також чоловіки та діти. Тому медійникам не варто створювати видимість, що сексуальне насильство в умовах війни — це проблема виключно жінок. Хоча жінок вона непропорційно багато зачіпає, — каже експертка. — Потерпілі звертаються по різну підтримку. Не всі вони звернулися до правоохоронців. Але це не означає, що вони ніколи цього не зроблять, вони можуть бути не готові до звернення тут і зараз, але їхню думку й вибір ми маємо поважати».

На думку Марини Легенької, чоловікам важче говорити про сексуальне насильство, яке вони пережили, ніж жінкам. «Чоловіки категорично відмовляються звертатися до правоохоронців. Із чоловіками складніше працювати. Жінкам не так соромно зізнатися в тому, що вони пережили, і говорити про це, — розповідає експертка. — Але медійники, хоч це і не є їхнім безпосереднім завданням, можуть подбати, щоби герої та героїні матеріалів змогли отримати своєчасну допомогу, підтримку, — і медичну, і юридичну, й інформаційну. Скеровуйте постраждалих до компетентних людей. Це важливо й може суттєво покращити стан і захищеність постраждалих, а в деяких випадках і врятувати життя».

Медійниця та правозахисниця Лариса Денисенко каже, що журналісти забезпечують право людей на інформацію, тому запит від суспільства щодо історій про сексуальне насильство в умовах війни, на її думку, є справедливим. «Інша справа, як ми його задовольняємо. Ми маємо зробити так, щоб історія була розказана. Треба дати можливість людям почути цю інформацію, зрозуміти, як захищатися; зрозуміти, як діє держава в таких випадках, як звертатися, — розповідає Лариса Денисенко. — Ми, коли починаємо працювати з цією темою, теж маємо реалізувати своє право на інформацію. Також бажано мати пам’ятки для постраждалих від сексуального насильства. Їх ви можете брати з собою в різноманітні відрядження. Наприклад, коли їдете на звільнені території. Потрібно роздавати їх людям, представникам місцевої влади. У такий спосіб ми теж виконуємо свою соціальну функцію: поширюємо інформацію, ми є її носіями».

Експертка каже, що медійники також мають дбати про захист персональних даних потерпілих. «Багато хто пам’ятає історію про дані щодо сексуального насильства, які поширювала колишня уповноважена з прав людини Людмила Денісова. В її розповідях було чимало деталей щодо складу родини постраждалих; місцини, де це відбувалося; віку дітей. Всі ці деталі можуть допомогти ідентифікувати потерпілих, особливо в маленьких містах чи селах, — розповідає Лариса Денисенко. — Надмірна деталізація може стати в пригоді й самим окупантам, тому це становитиме небезпеку для потерпілих. Буває, що якусь місцину звільняють, а за якийсь час ворог знову її окуповує. Не забувайте також про колаборантів, які існують і можуть вказати на постраждалу родину, на людей, які повідомляють про злочини».

Лариса Денисенко також каже, що в потерпілих є постійна тривога щодо того, що злочинець повернеться. «Це ключовий момент. Цей страх не дає потерпілим нормально дихати, — розповідає вона. — Ми маємо думати, що змінюємо в їхній історії; думати, що ми висвітлюємо; пояснювати, чому це важливо. Поступово повертати постраждалій людині її суб’єктність — теж медійне завдання. Людина має відчувати, що вона контролює ситуацію, тому що вона в період окупації була об’єктом».

Лариса Денисенко радить обережно працювати з добровільною згодою потерпілих на розмову. «Потерпілі від сексуального насильства весь час перебувають у стресі і можуть не розуміти, що таке добровільна згода. Люди кажуть “я вам все зараз розповім” не усвідомлюючи, що варто говорити, а що — ні; що може в перспективі нашкодити їм, — каже Лариса Денисенко. — Саме медійники мають контролювати ситуацію й в якийсь момент говорити ‘стоп’. Нещодавно мене вразив матеріал “Настоящего времени”. Автори заблюрили обличчя потерпілої, але залишили одяг, в якому вона була, й показали краєвид села, не змінили голос, додали мапу, щоби показати, де це селище розташоване. Також жінка у відео назвала ім’я сусідки, яка теж була зґвалтована».

Лариса Денисенко розповідає, що часто під час розмови потерпілі можуть запитувати, чи правильно вони все робили, коли це з ними відбувалося. Мовляв, можливо, вона мало опиралася чи мала побігти. «Подумайте над тим, як ви реагуватимете на такі питання. Це не поодинокі випадки. Спробуйте віднайти чутливий прийнятний для вас баланс, — каже Лариса Денисенко. — Краще не кажіть потерпілим, що кривдника обов’язково впіймають. Ви не можете цього знати, правоохоронці не можуть цього знати. Коли ви це говорите, вам або починають сильно вірити, або перестають вірити зовсім. Краще говоріть, що держава має наміри покарати кривдників, але не давайте людям обіцянок. Також не варто зневірювати. Не кажіть, що ми ніколи не знайдемо кривдників».

На думку експертки, дискредитують армію не розмови про сексуальне насильство, яке чинять її представники, а самі зґвалтування. Тому вона радить медійникам розповідати й про випадки насильства, яке вчиняють українські військові, якщо такі випадки підтверджені. «Тут важливий баланс, звичайно, тому що люди мають спиратися на нашу армію як на захисників, — каже Лариса Денисенко. — Але ми розуміємо, що такі випадки можуть траплятися. Ми маємо звертати увагу на злочинну поведінку, пишучи, що йдуть розслідування, відкриваються справи, що українська держава робить все, щоби захистити своїх громадянок та громадян, які страждають від таких злочинів з боку представників чи представниць армії. Якщо трапляються такі випадки і ви вирішите про це писати, тримайте в голові ось цей баланс. Ви не маєте лякати людей власною армією, але замовчувати такі випадки, якщо вони є, теж не можна. Подавати такі теми обов’язково потрібно з коментарями від військових прокуратур, командування Міноборони про те, наскільки справи ведуться, наскільки зло карається».

Лариса Денисенко додає, що дуже часто медійники стають першими людьми, які слухають потерпілих. «Все, через що ми проходимо в інформаційному полі, завдає нам психологічної травми. Ми маємо бути готові до того, щоб захищати самих себе і спробувати теж отримувати допомогу, щоби бути ефективними до інформування й захисту інших людей», — каже вона.