Вони тікали з СРСР, але досі його обожнюють. «Русская Германия» та її парадокси

Важко зрозуміти людей, які втекли від тоталітаризму, а тепер підтримують його, благополучно проживаючи в демократичній Німеччині.

Тут в містах і селах дуже часто зустрічаються російськомовні німці – загалом в ФРН проживає близько 3 млн людей, які емігрували з країн, де російська мова була однією із основних.

За даними Федерального відомства зі статистики ФРН, це переважно вихідці з Казахстану, Росії та України.

Найбільша група російськомовних німців прибула саме з Казахстану.

Це родини німців, депортованих в часи війни в Середню Азію.

Друга за кількістю категорія російськомовних емігрантів – єврейські біженці, багато з яких жили в Україні та емігрували на початку 1990-х, вони зазвичай розмовляють російською.

Після віроломного нападу Росії на Україну між різними групами емігрантів спалахнула гостра суперечка.

Навіть в німецькій пресі писали про те, як війна Росії проти України розсварила російськомовних німців.

Одні обурені російською пропагандою, інші – досі свято вірять у її брехню.

Захисники кровожерливих російських окупантів є навіть серед німців, батьки яких були депортовані радянською владою до Середньої Азії.

Мабуть, не всі знають правду про страшні знущання сталінського режиму над їхніми батьками, які гинули на рудниках та лісоповалах, а їхні маленькі діти, щоб врятуватися від голодної смерті, збирали на полях колоски, викопували руками мерзлу картоплю, «виливали» водою з землі ховрахів.

Спогадами про жорстокі знущання російськомовні німці діляться на Єдиному порталі німців Казахстану.

У липні-серпні 1941 року кілька сотень тисяч німців, які проживали на території України, були колективно звинувачені у пособництві ворогові і насильно депортовані до Сибіру та Середньої Азії.

Кожен третій з них помер від голоду, хвороб і непосильної роботи в робочих колоніях НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ) та спецпоселеннях.

Чоловіків у віці від 16 до 60 і жінок від 17 до 55 років мобілізували в трудармію.

Режим спецпоселення був скасований у 1955 році, без права повернення в рідні місця.

Адміністративна заборона на повернення в Україну була знята для німців тільки на початку 1974 року.

Але в 1991 році в Україні проживало лише 38 тис.

німців – це близько 5% від їх довоєнної кількості.

Багато хто назавжди виїхав до Німеччини.

Нова хвиля українських біженців хлинула до Німеччини після 24 лютого: наших громадян з домівок вигнала Росія.

За пів року до ФРН прибуло більше 800 тис.

українців, серед яких багато з окупованих міст та сіл, а також із населених пунктів, що перебувають під постійними обстрілами загарбників.

Багато біженців втратили оселі, таким біженцям просто нині нікуди повертатися… Загалом для усіх українських біженців у Німеччині створені прийнятні умови для інтеграції у нову країну: організовані безкоштовні курси німецької мови, забезпечено медичне страхування таке ж, як і для усіх німців, щомісячні соціальні виплати (449 євро) та оплачуване державою житло.

Історії російськомовних німців, які протягом останніх 25-30 років живуть в Німеччині, можуть бути корисними для нових українських біженців.

Після нападу нацистської Німеччини на Союз сотні тисяч етнічних німців безпідставно стали жертвами сталінського терору: почалися репресії та примусове виселення до Сибіру та Середньої Азії.

Ваші рідні також були депортовані.

Поділіться їхніми спогадами, як вони виживали після виселення в Казахстан?.

Моїх батьків силоміць спрямували в Казахстан.

Мій батько був з Одеси, а мама з Миколаївської області, вони мені багато розповідали про те, як тяжко їм довелося жити в Казахстані.

При переселенні розривалися сім’ї, але влада навіть не намагалася знову поєднати рідних.

Депортованих розселяли в селах у маленькі хатини, де взимку було дуже холодно.

До того ж, люди не знали мову, адже в селах не розмовляли російською, тому люди не могли спілкуватися один з одним.

Всіх змушували тяжко працювати, моїй мамі тоді було шість років, вона навіть в школу не ходила, тому що її змушували працювати.

Кожного дня всі ходили відмічатися – підтверджувати, що вони нікуди не втекли.

Заборонялося переїздити з одного місця в інше.

Був голод?.

Тяжко було, ховрахів ловили, тому що нічого було їсти.

Казахи допомагали, ділилися чим могли.

Потім самі почали вирощувати городину.

Мама завжди розповідала, що їжі було дуже мало, збирали всі крихти, тому не всі там вижили – два маминих брати померли.

Після реабілітації етнічні німці почали повертатися на свою історичну батьківщину.

26 років тому ваші батьки разом з дітьми також переїхали до Німеччини.

Вам тоді було 19 років.

Так, спочатку ми вчотирьох – батьки, я та сестра – приїхали до Німеччини.

У моїх батьків було восьмеро дітей, у декого були вже свої сім’ї, тому вони спочатку не наважувалися виїжджати, адже у багатьох вже були змішані шлюби з українцями, росіянами, туркменами, тому не знали, чи дозволять їм усім приїхати до Німеччини.

Тому переїжджали окремими сім’ями, адже чекали видачі дозволів.

У Німеччині дуже швидко знайшли довідки, що дійсно ще у 18 сторіччі мої предки за часів правління цариці Катерини другої виїхали з Німеччини до Росії.

Нас відразу ж тут визнали, допомогли, надали квартири та грошову допомогу.

Але були й такі німці, що не відразу нас нормально сприймали, тому що наша мова була не такою ж гарною, як у тих, хто народився в Німеччині.

Мої батьки розмовляли на старій німецькій мові, яка вважається діалектом, її навіть не всі тут розуміють.

А ще ми часто вставляли багато російських слів, тому що не знали німецьких.

Це звучало не дуже красиво, тому не всі німці нас радо зустріли, але в основному нас прийняли добре.

«У Німеччині була зовсім інша система освіти».

Ваші батьки говорили німецькою, отже, ви з дитинства трохи знали мову і тому було легше інтегруватися.

Яку освіту здобули, як працевлаштувалися?.

Було дуже складно з моїм знанням німецької мови – не можна навіть порівнювати з тими, хто жив на цій землі.

Але я була молода, хотіла вступити до університету, вивчитися і чогось добитися.

Перші два роки було дуже важко.

Деякі студенти наді мною посміювалися: яка ти німка, якщо толком навіть розмовляти німецькою не можеш? Соромно було, я боялася багато говорити.

Крім того, у Німеччині була зовсім інша система освіти.

Перше, що потрібно було робити, – це висловлювати свою думку.

А нас в радянській школі цьому не навчали, пригадую, ми напам'ять вчили з книг всякі уривки, у нас не було своєї думки, а тут було все навпаки.

І це було для мене найскладнішим випробуванням.

Доводилося вчитися, це було нелегко, знадобилося два роки.

Згодом я зрозуміла, що демократія – непогана річ.

Я таки навчилася висловлювати свою думку.

У Гамбурзі я закінчила університет, здобула право викладати німецьку та російську мови, адже спочатку хотіла бути вчителькою.

Але потім взяла додатковий курс маркетингу.

Два роки поспіль я працювала і кожні вихідні навчалася, закінчила та працевлаштувалася.

Нині я – економіст у великій фірмі Дрегер, яка випускає свою продукцію у 40 країнах (світовий лідер з виробництва медичного обладнання – «Главком»).

Дуже задоволена своєю роботою.

Під час епідемії коронавірусу ми розсилали свою продукцію по усьому світу, наша фірма підтримує бідні країни.

Ми виробляємо протипожежні каски, тому коли почалася війна, ми за три дні зібрали партію касок та відправили в Україну.

«У Казахстані нам говорили: ви – фашисти».

Коли в 1941 році почалася війна етнічних німців, які проживали в колишньому Союзі, стали обзивати фашистами, а як тепер ставляться до вас у Німеччині?.

Ми жили в Казахстані, але, думаю, що в Росії нас також називали фашистами – просто у нас там не було родичів, тому не знаю.

У Казахстані люди нам говорили: ви – фашисти, ви винні в тому, що почалася війна.

А коли ми переїхали до Німеччини, спочатку було дуже важко, тому що нас тут називали росіянами – мабуть, тому що ми не так добре говорили німецькою.

Але коли я добре опанувала німецьку, я більше цього не чую, багато хто вже навіть не здогадується звідки я.

Ви наймолодша у сім’ї, а як склалася доля ваших братів та сестер?.

Нас було восьмеро у батьків, я наймолодша.

Старша сестра вже виходить на пенсію.

Вона була вчителькою, але тут її освіту не визнали, потрібно було навчатися знову.

Але такої можливості вже не було, адже була сім’я, діти.

Довелося якомога швидше шукати роботу, щоб заробляти гроші там, де можна було влаштуватися взагалі без освіти.

Тому сестра не дуже задоволена своїм життям та роботою, яку їй тут довелося виконувати.

Потрібно було якомога швидше інтегруватися, щоб ні від кого не залежати, тобто не отримувати від держави гроші та щоб нас тут не називали лінивими, адже декому докоряли тим, що не хочуть працювати.

Мої брати також дуже швидко пішли працювати водіями автобусів.

Освіту в Німеччині отримала лише я та моя сестра – вона старша від мене на три роки.

Тобто в Німеччині вивчилися лише ми вдвох, наймолодші, нам було простіше.

Чи є у вас родичі в Україні?.

Всі мої рідні брати і сестри переїхали до Німеччини, а в Україні живуть племінники – мої брати та сестри підтримують з ними стосунки, листуються та дуже переживають, як вони там, через війну.

Економіка Німеччини – перша в рейтингу Європейського Союзу.

Але майже 50% німців не мають власного житла… Хоча якщо людина працює, вона може орендувати будинок чи простору квартиру.

Як в дійсності вирішується житлова проблема?.

Проблем з орендою квартир, думаю, немає навіть у тих, хто не працює.

На ринку житла є державні та приватні квартири чи будинки.

Якщо є бажання, то гроші будуть, і тоді завжди можна найняти житло.

Але є люди, які не працюють і отримують соціальні виплати від держави, їм також надають в оренду квартири, держава сплачує за них, але площа такого житла має певні обмеження.

До прикладу, зарплата лікаря в Німеччині – понад 76 тис.

євро на рік – це 6 тис.

євро на місяць.

Скільки в середньому отримує простий робітник чи інженер?.

Середня зарплата в Німеччині приблизно 2 тис.

євро на місяць – це чистими, тобто після податкових відрахувань.

До прикладу, мій знайомий на приватній фірмі займав відповідальну посаду, він отримував близько 5 тис.

Високі зарплати у програмістів, але на заводах так багато не платять.

«Коли мої діти виростуть, я подарую їм книгу про депортацію німців».

У вас двоє дітей, чоловік розмовляє німецькою, тому діти вже не знають російської? Мабуть, нічого вони ще не знають й про ту страшну депортацію німців у колишньому Союзі?.

Я намагалася навчити дітей, співала пісні російською, але з часом, коли діти почали розмовляти, я перелаштувалася на німецьку мову, тому що ми з чоловіком спілкувалися лише німецькою.

Моя донька (10 років) багато чого розуміє російською, але син (8 років) вже не так добре.

Донька хоче вивчити російську, а син у цьому вже не зацікавлений.

Я дітям розповідаю про ту страшну депортацію, але не так детально, як мої батьки розповідали мені, адже це заклало в мені великий страх.

Коли в Україні розпочалася війна, я відразу ж згадала розповіді батьків про те, як їх змусили покинути рідні оселі в Миколаївській області, звідки вони дуже не хотіли виїжджати.

Тоді наші рідні обіцяли, що також будуть боротися з гітлерівськими фашистами.

Але їх силою змусили виїхати в Казахстан, а тих, хто не хотів їхати, відразу ж убивали.

Коли такі історії розповідаєш дитині, у неї залишається страх.

Тому тепер, коли я чую про війну в Україні, мені стає страшно і я плачу.

Коли мої діти виростуть, я подарую їм книгу про депортацію німців, яку написала моя знайома і присвятила її моїм дітям, навіть їхні імена там написані.

Звідки ви черпаєте інформацію про війну в Україні – з преси чи від своїх родичів?.

Я віддаю перевагу німецькому телебаченню.

Мені також надсилають повідомлення у Whats.

App з Росії та України, але то такі страшні відеоролики, де солдати знущаються один над одним, те неможливо дивитися.

Я переглянула перші три-чотири відео і більше не дивлюся, я не знаю, чи то правда, чи ні.

Я намагаюся якомога менше таке дивитися, тому що мені дуже боляче через те, що ця війна почалася.

Я ніколи не думала, що Росія та Україна будуть воювати, тому що в школі нас завжди переконували, що ми завжди будемо за мир, проти війни.

Нас зрадили… Це страшно.

«Дуже багато людей, які переїхали до Німеччини з колишнього Союзу, дивляться лише російське телебачення».

Москва активно просуває свою чорну пропаганду в європейських країнах, і, на жаль, вона інколи знаходить відгук серед європейців.

Путінізм намагається завуалювати факт свого злочинного нападу на Україну.

Чи є серед ваших знайомих німці, які вірять брехливій пропаганді?.

Думаю, що так.

Інколи можна почути, що німецьке телебачення говорить неправду, тому що в Росії зовсім про інше розповідають.

Але я не заглиблююсь в такі речі, я більше довіряю німецькому телебаченню.

Серед росіян, які виїхали з України до Німеччини, є й такі, що вважають постановкою трагедію, яка сталася в Бучі та інших містах по усій Україні.

Цивільні українці піддаються страшним тортурам, росіяни розстріляли тисячі мирних людей, серед яких – жінки та діти.

Дуже багато людей, які переїхали до Німеччини з колишнього Союзу, дивляться лише російське телебачення – через те, що не дуже добре знають німецьку мову.

Вони не хочуть інтегруватися, не вірять, тому що звикли, як раніше, чути лише радянську пресу.

Тобто вони ніколи не знали, що таке демократія та й не навчилися цьому.

Але довго доводиться чекати.

У День Незалежності України 24 серпня російські загарбники тримали в напрузі всю країну, кількість «повітряних тривог» була рекордною.

У результаті обстрілів гинуть цілі сім’ї.

Тому зрозумійте емоції українців, яких дуже обурює позиція людей, які називають ці воєнні злочини росіян постановкою….

Так, я читала про наміри Путіна зробити багато нападів в день державного свята.

Я допомагаю людям із України чим можу, німці готові допомагати, якщо знають, кому яка допомога потрібна.

Але я нічим не можу допомогти, щоб зупинити війну.

Ми всі чекаємо, коли політики приймуть необхідні подальші рішення, але вони роблять це дуже обережно.

Наталка Прудка, «Главком».