Дар’я Дугіна як сакральна жертва геріатричного нацизму

Смерть Дар’ї Дугіною отримала широкий суспільний резонанс, посварила немало користувачів соцмереж, а врешті решт набула риси міфу про сакральну жертву. Цей міф вже знайшов численних вірян, що не дивно в умовах архаїзації, в яку занурилося російське суспільство.

Архаїзація – це слідування зразкам і програмам, які склалися в культурах, що передували сучасним, а в російських умовах, як правило, таких, що відносяться до періодів давнього та середньовічного світу[1]. Ці прадавні програми були робочими, ефективними, проте дуже давно, в умовах, що відрізняються від сучасних. Наприклад, коли перед росіянином постає питання “Чому я так живу? Чому відбувається те, що відбувається”, то замість аналізу він включає бінарну логіку міфологічного мислення і відповідає собі, що у всьому винні “вороги”, які заздрять російській “величі” і влаштовують заколоти. Крім логіки “свій-чужий” та конспірології в російському суспільстві останнім часом процвітають секти, особливо параведично-давньослов’янського напрямку, культ вождя, віра в екстрасенсів, магічне мислення, вишки 5G та ін.

Раціональна робота на території міфу – це стратегія вразлива, про що знають ті, хто намагається десакралізувати міфи, викрити фейки. У протистоянні міфу та раціонального, в більшості випадків перемагає перший. Отже, я пропоную розглянути цю ситуацію з погляду сакральної соціології.

Сакральна соціологія – термін, запропонований Ж. Батаєм в кінці 1930-х рр. для того, щоб дослідити та артикулювати приховані архаїчні сили суспільства, які здаються витісненими сучасними формами державного устрою. Ж. Батай важав, що витіснене неминуче повертається, причому у самому радикальному, руйнівному вигляді.

Жертвоприношення та потлач в прадавніх культурах

Найважливішою ритуальною практикою архаїчного суспільства є жертвоприношення. Воно виконувало важливу соціальну функцію – зберегти зв’язок людини із світом сакрального. Крім того, на думку Батая, жертвоприношення, саморозтрата є життєвою потребою людини: в спільноті збирається надлишок життєвої енергії, і якщо її не витратити, то накопичений надлишок енергії може обернутися насильством всередині спільноти (революцією, громадянською війною).

Центральним концептом архаїчного жертвоприношення є потлач. Потлач – це ритуальна практика, що передбачала демонстративну розтрату багатств. Дари можна було присвятити богам та знищити, або подарувати іншим членам племені. Якщо в сучасному суспільстві статус підтверджують накопичені багатства, то в архаїчному – навпаки. Статус підтверджувався тим, скільки особа була готова віддати або знищити. Присвоєння поваги, “престижу”, яким суспільство наділяло марнотратника”, ставало формою символічного самопідвищення, що окупало реальні витрати.

В ритуалі потлачу роздача дарів всередині спільноти мала за мету принизити суперників, тому що той, кому зробили дар, мав віддячити ще більшим даром. Якщо людина не могла віддячити ще більшим даром через певний час, вона могла втратити свій статус вільної людини, стати рабом. Для того, щоб зберегти своє майно та високий соціальний статус, треба було робити правильні розтрати: “Вождь має влаштовувати потлач за себе, свого сина, зятя чи дочку, за своїх померлих. Він зберігає свій ранг в племені та селі, навіть у власній родині, він підтримує свій ранг серед вождів в національному та міжнародному масштабі, тільки якщо доводить, що духи та багатство постійно відвідують його і йому сприяють, що не багатство володіє ним, а він володіє багатством, і довести наявність цього багатства він може, тільки витрачаючи його”[2]. Нездатність до марнотратства, до того, щоб ризикнути своїм майном та життям, вважалася негідною вищого прошарку, аристократії.

Отже, коли вождь обдаровував своїх одноплемінників бусами, худобою чи рабами, то було не безкорисливим комуністичним покликом, а розтратою в обмін на набуття статусу та влади. Коли ж шаман казав, що Тескатліпока вимагає ритуальної гри в м’яч з наступним принесенням в жертву переможених (чи переможців, щодо цього існують різні версії), то, наприклад, зібралося забагато молодих аристократів, що загрожують владі старого вождя.

Залишки потлачу можна побачити і в сучасному суспільстві. Наприклад, “обмивання” першої зарплати, організація пишних корпоративів, квіти, фейерверки (як розтрата на щось, що не має жодної користі). Одним із проявів потлачу є організація батьками молодих весілля “як у людей” . Можливо, на кредитні гроші, можливо, віддавати треба буде роками, можливо, термін кредиту буде довший за той шлюб, але кровні родичі та родичі партнера дитини мають побачити, що родина – “не гірше за інших”. До речі, вивільнення насильства також інколи вважається невід’ємною частиною весілля: наприклад, жартівливе приниження нареченого та нареченої чи їхніх родичів, чи нетвереза бійка серед гостей.

Інколи потлач влаштовували для богів, тоді дари знищувалися: “Надають смерті рабів, спалюють дорогоцінний жир, викидають в море мідні вироби і навіть спалюють будинки вождів… ”[3]. Траплялося, що богам віддавали не надлишок, а те, що вкрай необхідно самому племені, останні ресурси чи найкращих одноплемінників: молодих, гарних та родовитих. У таких, з сучасного погляду, жахливих та абсурдних діях, була певна логіка. По-перше, тіло жертви об’єднувало одноплемінників, причому не тільки один з одним в профанному світі, але й зі світом сакральним. Люди приносили жертву, боги у відповідь дарували ману (престиж, харизму, фарн[4]), таким чином енергія циркулювала між живими, мертвими та богами. У цьому потлачу також потрібно було весь час підвищувати ставки, щоб енергія не застоювалася. Найвищим, найціннішим даром було довровільне усвідомлене принесення в жертву власного життя. Самопожертвування було ледве не богорівним вчинком. Така жертва уподібнювалася Пуруші, який в індуїстській міфології приніс себе в жертву для народження Всесвіту, чи Саті, що зійшла в вогонь через приниження свого чоловіка, Шиви.

Однак не кожний вождь або жрець був радий принести себе в жертву, тому існували й менші жертви, спрямовані на заміщення, “заміщення насильства”. Р. Жирар писав: “Колектив намагається звернути на жертву відносно байдужу, на жертву “зручну” те насильство, яке загрожує вразити його власних членів”[5]. До такого заміщення прибігали давні афіняни: по місту цілий день водили маргінальну особу, якій всі виказували шану, для того, щоб в кінці вбити її. Така жертва називалася фармакон, і вона мала зібрати всі гріхи містян для того, щоб потім від них позбавитись разом із фармаконом.

Здається, що жертвоприношення давно стали страшним минулим, проте навіть у сучасному світі трапляються сакральні жертви. Наприклад, у 2011 р. в штаті Чхатисгарх в Індії жреці задля гарного врожаю вбили 7-річну дівчинку, вирізали печінку, яку і принесли в жертву богам[6]. Поліція впіймала виконавців, які зізналися у злочині, але не визнали провину.

Палінгенетичний міф нацистів

Ідея сакральної жертви стала центральним елементом ідеології нацизму у складі палінгенетичних міфів[7]. Головним з них був міф про битву при Лангермаку. Реальний бій при Лангермаку – це подія 1-ї світової, що мала стати соромом командування кайзерівської армії. На навчених англійських бійців в атаку направили погано навчених і озброєних резервістів, серед яких було багато студентів та навіть гімназистів. В результаті загинуло близько 2000 німецьких солдатів. На цій історії побудували міф про безстрашних дітей, які ніби то без найменшого хитання кинулися в атаку, співаючи при тому: “Німеччина, Німеччина, вища за усе ”. Не зважаючи на нереалістичність, міф про битву при Лангермаку швидко став основним в репертуарі націонал-соціалістичної пропаганди з її щорічними церемоніями і участю видатних діячів. Самопожертву студентів та гімназистів, героїзм мертвих нацизм перетворив на філософію життя, в якій живі та мертві були пов’язані, причому живі мали відповідати за вічну пам’ять про мертвих. Мусоліні говорив: “Поминання мертвих означає входження в спільноту душ, яке пов’язує живих та мертвих”[8], а хор гітлерюгенду в день пам’яті проголошував: “Кращі із наших людей загинули не для того, щоб живі могли вмерти, а для того, щоб полеглі могли ожити”[9]. На прикладі загиблих молодих солдатів німецьких дітей виховували так, щоб кожен з них був радий померти за фюрера та націю.

Поруч із колективною жертвою існував і пантеон окремих нацистських “мучеників”, наприклад, таких як Хорст Вессель чи Лео Шлагетер. Хорст Вессель був нацистським активістом, штурмфюрером. Його “сакральна жертва” складася у тому, що на нього було здійснено напад членами забороненої на той час Спілки червоних фронтовиків і поранено в голову активістом Комуністичної партії. Хорст Вессель відмовився від першої допомоги через те, що лікар був євреєм, і іронічно помер від зараження крові в лікарні.

Лео Шлагетер відзначився сміливістю в Першій світовій війні, а в 1922 р. вступив в нацистську партію. Трохи згодом він зайнявся мінуванням залізничних шляхів для того, щоб зупинити транспортування вугілля до Франції, і тим самим підірвати французький контроль над Рурською областю. Його було арештовано французами та страчено у 1923 р. Після смерті він одразу став нацистською іконою.

На честь мертвих нацистських “героїв” влаштовувалися урочисті свята із ритуальними церемоніями, факелами, промовами відомих осіб та т.п. Під час свята на честь Лео Шлагетера, після останніх слів промови Гайдеггера “Ми шануємо героїв і піднімаємо руки у мовчазному привітанні” приблизно тисяча присутніх скинули руки у мовчазному привітанні[10].

Палінгенетичні міфи російського нацизму

В Росії є свій масштабний палінгенетичний міф – “Безсмертний полк”. В день 9-го травня росіяни із світлинами загиблих під час Другої світової війни предків здійснюють масштабну ходу. Це свято супроводжується парадом військових досягнень російського воєнпрому, перевдяганням дітей в військову форму, концертами співаків патріотичного ешелону, налипками на авто “можем повторіть”, здійсненням ритуалу “фронтові 100 гр.” та привітаннями живих ветеранів подарунками, що мають нагадати тим роки страшної війни, - тобто тим, що отримало назву “побєдобєсіє”. “Безсмертний полк” в Росії зараз втратив своє значення як частина історичної пам’яті, залишаючись суто міфологічним, точніше пропагандистським настільки, що особа, яка дозволить собі висловлення, яке хоч трохи відступає від офіційної доктрини, отримує публічну порку від головних пропагандистів, хейт в соціальних мережах та впровадження кримінальної справи за “реабілітацію нацизму”. Останнє є цілком зрозумілим з погляду архаїчних мотивів. «Безсмертний полк» («Велика вітчизняна війна») - це індикатор, що в архаїчному бінарному мисленні «ти - або свій, або ворог», допомагає швидко визначити ворогів.

Експлуатація трагедії та героїзму тих, хто боровся з фашистськими загарбниками від час Другої світової, яку доведено до крайнього цинізму, має для пропаганди один слабкий момент: а де славетні нащадки славетних дідів? Де герої сучасної війни проти України? Невже фантазія пропагандистів, що отримують величезні гроші, нікого не породила крім старушки з червоним прапором (що виявилася зовсім не прибічницею “руского міру”) та “мальчика Альоші”, що зустрічає військових і забороняє батькам залишати прикордонну територію. Правда, була забавна спроба реанімувати міф про політрука Клочкова, який під час бою під Москвою за декілька хвилин до власної загибелі підняв свій взвод винищувачів танків в атаку (цей момент зафіксовано на фото, де Клочков - з пістолетом в високо піднятій руці). Взвод мав відбити одну з безперервних атак танкових армій Гудеріана.

До цього міфу намагалися прив'язати загибель заступника командувача Чорноморського флоту Андрія Палія, який «як справжній комісар підняв в бій морську піхоту» (за версією колишнього морського офіцеру Ігоря Савостіна). У зв'язку із цим «подвигом» з'явилося декілька питань: а що все настільки погано із морською піхотою, що її має мотивувати аж друга особа Чорноморського флоту? Невже інші офіцери не могли виконувати свої прямі обов'язки? Що взагалі заступник командувача флоту робив в епіцентрі бійки? Цього ми, мабуть, ніколи не дізнаємося, проте є очевидним брак героїв та, навіть, мучеників, які б справді запам’яталися. “Міф про смерть мучениці Дар’ї” поки що тримає інформаційний рекорд.

Міф про невинно убієнну мученицю та прадавні жіночі жертвоприношення

Міф – це, насамперед, структура, тому “Смерть Дар’ї” побудовано згідно класичної структури: “невинна дівчина стала жертвою підступності інфернальних ворогів”. Дар’я – не просто пропагандистка, вона дочка Дугіна, спадкоємиця російського фашизму. Пропагандисти називають Дар’ю “дівчиною”, Дугін в промові на похороні каже “дівоче життя моєї дочки”, дівочий статус постійно підкреслюється. Якщо в когось залишаються сумніви щодо невинності тридцятирічної жінки, то перед смертю вона була не десь-інде, а на фестивалі “Традиція”. Вбивці Дугіною теж не будь-хто: підрив організували найстрашніші вороги в маніхейській маячні путінської пропаганди, полк “Азов”. Знайшлося місце і диву: батько Дар’ї врятувався в останній момент. Після смерті відбулася політична канонізація: покійну було нагороджено орденом Мужності, а Папа Римський назвав її невинною жертвою.

“Міф про мученицьку смерть невинної діви Дар’ї” з’явився дуже вчасно. По-перше, багато хто дізнався, хто така Дар’я і хто такий Дугін. По-друге, пересварив російських лібералів. По-третє, обговорення міфу стало головною темою соціальних мереж, посунувши в тінь злочин російського режиму: вбивства українських військовополонених в Оленівці. Виходить, що мертва мучениця виявилася кориснішою за живу пропагандистку другого чи третього ешелону.

В архаїчних патріархальних суспільствах, який зараз виглядає і російське, так частіше і було. В світі сакральному жіноча жертва вважалася ціннішою за чоловічу, бо була більшим марнотратством через свій репродуктивний потенціал. Жертвоприношення жінки ніби ставило під загрозу існування всього роду. Поруч з тим в звичайному світі смерть дочки, навіть царського роду, ніяк не погіршувала життя спільноти, на відміну від смерті сина, спадкоємця. Навпаки – одним ротом менше, один зайвий посаг залишиться в царській скарбниці.

Жива жінка могла максимум стати предметом обміну у шлюбній дипломатії, а ось мертва могла навіть принести успіх у військових операціях. Наприклад, в античності вважалося, що ритуальне пролиття крові незайманої запобігає пролиттю крові воїнів в бойових діях. Обороняючись від Міноса, афіняни принесли в жертву Антеїду, Еглеїду, Літею і Ортею – дочок Гіакінта[11], а для перемоги в Троянській війні цар Мікен Агамемнон приніс в жертву свою дочку Іфігенію.

Історія, мабуть, найвідомішої сакральної жертви Іфігенії[12] почалася з того, що цар Мікен Агамемнон прогнівав богиню полювання і Артеміду. Артеміда через це наслала безвітря, і кораблі греків, що збиралися на Троянську війну, не могли вийти з порту.

Проти Трої планувалася “спецоперація” по “звільненню” Єлени Прекрасної, цариці Спарти та дружини Менелая, яка зовсім не хотіла “звільнюватися”, а хотіла жити там довго і щасливо із красунчиком Парисом. Проте за відсутності Єлени наступною царицею стала би її дочка, яка вже майже досягла шлюбного віку, а Менелай залишився би в приймах у дочки. Тому поки що цар Спарти Менелай зібрав команду із царів та героїв для відновлення честі (ну і трохи пограбувати багату Трою).

Усвідомивши, що сам по собі вітер не повернеться, Агамемнон звернувся по пораду до віщуна Калханта, який повідомив, що цар має принести в жертву свою найгарнішу дочку. Агамемнон трохи пручався, але Менелай його вмовив[13]. Тоді під приводом шлюбу з Ахіллом герої забрали Іфігенію від Клітемнестри. Калхант мав заколоти дівчину на вівтарі, не забуваючи про те: “щоб дома свого/В цей міг не прокляла,/Рот їй затиснути, да міцніше”[14]. В останній момент Артеміда пожаліла дівчину та замінила її козою або ланню. Саму дівчину богиня перенесла в Тавриду, подарувала безсмертя та зробила жрицею в своєму храмові. Отримавши психотравму від батька та його друзів, Іфігенія в буття жрицею і сама не цуралася людських жертвоприношень. Вбивство дочки, мабуть, не найкращим чином вплинуло на подружні стосунки, тому Клітемнестра свого чоловіка одразу по поверненню з війни вбила, щоб правити разом із коханцем Егісфом. Родинну традицію продовжив спільний син подружжя, Орест, який вбив свою мати та двоюрідного дядька Егісфа.

Дар’я Дугіна як сакральна жертва

Чи могла смерть Дар’ї Дугіної бути сакральним жертвоприношенням? Для цього існують всі необхідні передумови. По-перше, воєнна ситуація, успіхи в якій виглядають дуже сумнівними для РФ порівняно із заявленими. По-друге, цінна жертва – за сучасними уявленнями молода і умовно невинна дівчина, чия смерть настала згідно ведичної чи зороастрійської традиції: у вогні. Жертву віддали вогню (фарну), щоб фарн повернувся примноженим. По-третє, є батько, який вірить в магічні ритуали і чия особиста філософія аж ніяк не завадила б йому принести таку жертву. Дугін уявляє себе Надлюдиною, що однозначно “має право”, а не “тварь дрожащая”[15].

Щодо захоплення магією, то нею Дугін цікавився з початку свого творчого шляху. В 60-х роках він входив в московську групу, яка займалася дослідженням окультизму під керівництвом письменника Юрія Мамлєєва[16]. Після еміграції Мамлєєва інші члени гурту створили організацію “Чорний Орден SS”, яку очолив Є. Головін.

Магічні прийоми Дугін застосовував навіть під час своєї передвиборчої кампанії в Держдуму. В 1995 р. на передвиборчих концертах для молоді члени команди кандидата читали уривки із «Книги Закону» (авторства відомого окультиста та прихильника чорної магії А. Кроулі), а актори за допомогою ляльок представляли епізоди із сексуальної магії Ордену “Золотої Зорі»[17].

Виграти вибори магія не допомогла, тому Дугін в подальшому переключився на старообрядництво і споконвічну боротьбу Гіпербореї та Атлантиди, що має закінчитися утворенням Євразійської імперії. Проте остаточно зв’язок із окультизмом Дугін не перервав: в подальшому він продовжив практикувати та популяризувати езотеричне знання серед молоді. Журналіст Андрій Лошак пригадує захід під керівництвом Дугіна та його дочки, де ставилася окультна містерія “Finis Mundi”. До речі, Дар’я там виконувала роль сакральної жертви, що виконує самоспалення задля спасіння Росії[18].

В промові на похороні батько виразив своє горе такими дивними словами: “Наші серця потребують не просто помсти чи відплати. Це занадто дріб’язково, не по-російські. Нам потрібно тільки наша Перемога. На її вівтар поклала своє дівоче життя моя дочка. Так отримайте перемогу, будь ласка!”. Помста слідувала би за вбивством, а за жертвоприношення очікується фарн, перемога.

Жертвоприношення геріатричного нацизму

Звичайно, усього цього недостатньо, щоб зробити висновок про організацію батьком Дар’ї сакрального жертвоприношення, проте сакральною жертвою вона все ж таки є, як і мільйони російських дітей, чиє життя і майбутнє буде обміняно або вже обміняно на “велич” та “вставаніє с колєн”. Тому що вся ця війна виглядає як одне велике жертвоприношення молодих життів задля того, щоб старики повернутися в часи своєї молодості.

Нацизм німецький асоціювався з молоддю, яка фанатично вірила щиро, що померти за націю і фюрера – найвища мета, він був закоханий у смерть, він був естетичним збоченням політики, “що доводить прийняття смерті до моменту тріумфу”[19]. Російський же нацизм ніби робить пародію німецький: він має виразне геріатричне обличчя. Молодь ним цікавиться мляво, і поміж інших вікових груп підтримує найменше[20]. Тоді для кого робиться увесь цій “рускій мір”?

Сюрприз у тому, що “рускій мір” він не для молоді, не для майбутнього, він – для всіх тих стариків, що хочуть бути вічно молодими в вічному Радянському Союзі. Щоб перед боєм курантів виступав Брежнєв, щоб запах мандаринів, “олів’є” на тарілках із сервізу “Мадонна”, і по телевізору Надя поливала водою Женю Лукашина.

Старикам набридло постійно просити допомогти їм із телефоном, із інтернет-банкінгом, із вайбером. Їм не хочеться знати, що таке гендер, кріпто-валюта і бариста. Вони просто хочуть, щоб, як і має бути споконвіку, у них питали, як жити, з ким одружуватись, як ростити онуків. Щоб невістка записувала за свекрухою рецепти блюд “баклажани як гриби”, “котлети із капусти”, “суп із бичків в томаті”, а зять разом із свекром перебирав в гаражі старі “Жигулі”, сподіваючись, що колись свекор їх йому подарує.

Якщо ж задля цього треба принести в жертву кар’єру зятя чи дочки, що працюють в іноземній компанії, чи мрію онука стати тревел-блогером, то хай воно так і буде. Жили люди і без тих іноземних компаній і без того інтернету, і нічого. Навіть навпаки: добрішими були, на вулицю дитину було не страшно відпускати. Що це за професія “блогер”? Соромно людям в очі дивитися, хай краще в армію йде, вона його і від комп’ютерних ігор відучить, і справжнім чоловіком зробить. А той зарозумілий зять припинить корчити з себе велике цабе, повчати старших, які життя прожили.

Масові дитячі жертвоприношення не були чимось винятковим в людській історії. Навіть навпаки: дитячі жертвоприношення заборонялися тільки в Давньому Єгипті[21]. Діодор Сицілійський пише, що в 310 р. до н.е. жителі Карфагену принесли 200 дітей в жертву Ваалу, щоб врятувати місто від ворогів. Ритуал відбувався через спалення дитини на руках статуї божества. Біля м. Гезер в Палестині були знайдені дитячі скелети в глеках під землею на території храму. Історії про дитячі жертвоприношення можна знайти і в Біблії. Середні віки відзначилися Хрестовим походом дітей.

“Дарування” дитини (часто первістка) як замісної жертви історія також знала. Наприклад, коли інка або інша важлива особо тяжко захворювали, то замість себе вони божеству віддавали одного із своїх синів, благаючи, щоб жертва була прийнята замість них.

Повертаючись до Дугіна, хочеться задати питання: як в атеїстичному Радянському Союзі міг з’явитися потяг до магічних ритуалів? Єдине пояснення, яке знаходиться, це – гіперкомпенсація. Дугін відчував себе безпомічним, а хотім бути всемогутнім. Реальних способів досягти влади він не знайшов, тоді на поміч йому прийшла магія, що обіцяла вирішити його проблеми та реалізувати бажання за допомогою тайного знання та ритуалів. В вірі в ірраціональне він був не унікальним: в 90-х роках люди радо кинулися хто в релігію, хто в секту, хто до екстрасенсів, хто почав вивчати Кастанеду чи практикувати магію Кроулі. Слабкість і розгубленість в реальному житті колишні “радянські люди” намагалися компенсувалися взаємодією з силами вищими за людські.

Більша частина дослідників фашизму вважає, що головною причиною його є ресентімент, викликаний приниженням країни. Проте залишається незрозумілий момент: як само ресентімент переходить у фашизм?

Юрій Романенко в нашій розмові[22] висловив припущення, що для РФ війна проти України є проявом потлачу. Це могло б багато що пояснити. Наприклад, незрозуміла “щедрість” в обстрілах – на початку війни армія РФ інколи палила зарядами за мільйони доларів по курятникам суто заради престижу, показати, що ці ракети в них є, і їх дуже багато. Окреме питання щодо руйнування жилих кварталів – це більше наробило проблем ніж принесло користі. Зрозуміло, що є задоволення від садизму, але чи не занадто дорого воно коштує?

Таким же потлачем виглядає нав’язування всім своєї культури, акцій проти русофобії, грандіозних бюджетів, витрачених на ботів, експертів, блогерів. Нещодавно в ютубі з’явилися російські переспіви українських пісень, що виглядало як “дар у відповідь”. Не в правилах потлачу щось залишити без відповіді (це знижує статус учасника інколи до статусу раба), отже вони взяли сильні емоційні українські пісні, переклали, переспівали та “подарували”.

Можливо, потлач є тим інструментом, який допоможе пояснити перехід до фашизму. “Приниження” країни (або декларація приниження, фіксація певної події як приниження) приводить до руйнування наявної ідентифікації (“радянська людина”) та необхідності конструювати нову. Тут є два шляхи: пошук нової ідентичності, набуття нових соціальних ролей, адаптація до змін, - це шлях дорослої особистості. Другий шлях – архаїзація, повернення до прадавніх програм, якому росіяни віддають перевагу протягом всієї своєї історії. Це подібно до того, як п’яний приймає рішення пересуватися рачки, тому що стоячи він втрачає рівновагу: врешті-решт до ліжка він добирається, хоч би і позбавившись досвіду еволюційного досягнення періоду homo erectus.

Через “приниження” Росія відчуває заздрість до Заходу з його домінуванням майже у всіх сферах. Росія хоче, щоб її теж помітили, в свідомості путінської верхівки виникає потреба зробити заявку на домінування. Архаїзація підказує, що колись був робочий інструмент, потлач, і приймається рішення зробити перший дар. А ні в науці, а ні в культурі, а ні в технічних досягненнях, а ні в інформаційних технологіях, а ні навіть у космічній сфері РФ запропонувати нема чого. Проте вона відчуває слабке місце західної людини – страх війни, небажання брати участь у воєнних діях, піддавати життя ризику, і відповідно робить заявку саме в цій сфері.

Разом із претензією на домінування російський уряд через потлач вирішує іншу проблему: перерозподіл насильства. В соціумі з такою класовою нерівністю і вкрай демонстративним споживанням виникає величезна купа агресії, а при обмежених соціальних ліфтах така агресія накопичується всередині спільноти. Для того, щоб цю агресію вивести за межі суспільства, створюється “спільний ворог”. Коли й цього недостатньо, то надлишкова агресія “приноситься в дар” у вигляді війни. До речі, у термінах потлачу “відміна” російської культури є правильною, асиметричною відповіддю, яку рекомендував Бодрійяр. На масовані ракетні обстріли треба було відповіти таким чином, щоб це було підвищення ставки. На символічному рівні культура вище за зброю (бо зброю роблять люди, а талант та натхнення дають боги), а відповідно, її повернення – більше за авіацію та артилерію.

Смерть російської молоді як плата за “велич”

Смерть пропагандистки Дугіної обговорюється або з цікавістю щодо замовника, або з метою з’ясування, що саме треба відчувати: співчуття, байдужість чи зловтіху. Афект, який викликала смерть мало кому відомої дівчини, показує, що в цій події є щось більше за сам факт, що за нею щось приховано. Під галасливим підкресленням сакральності, унікальності смерті Дугіною, замовчується страшний факт, що вона є сакральною жертвою, тільки не унікальною, а однією із мільйонів. Жертв, що вже принесені, приносяться і ще будуть принесені.

Геріатричний фашизм хоче перемоги в війні і готовий принести в жертву будь-яку кількість чужих дітей, знищуючи їх фізично чи руйнуючи психічно. Заради того, щоб знов відчути себе важливими в зрозумілому світі, в “величній” країні. Симптоматично, що ніхто не знає, якою має бути “велична” країна, тому кожен вкладає свій зміст. Хтось мріє про воскресіння зомбі-СРСР, хтось про Євразійську імперію, а хтось про етнічно чисту Русь. Головне, щоб ця країна була “велична”, страшна і анти-модерна. Щоб в ній знайшлося місце для наляканих стариків, які тремтячими руками щосили тягнуть дітей у вогняні обійми бронзового Баал-Хаммона, щоб виторгувати собі ще кілька миттєвостей життя.

Однак, хотілось би нагадати, що найціннішим для вищих сил завжди було добровільне “дарування” власного життя. Причому це – не чорна магія із сумнівною ефективністю, воно реально працює. Наприкінці Другої світової війни Гітлер і ще ряд нацистів “пожертвували” своїми життями – і Німеччина зараз успішна сильна країна, чого аж ніяк не можна сказати про країни, в яких диктатори дотягнули до природної смерті.