Джеймі Варді: із пабів до чемпіона АПЛ. Частина перша

Джеймі Варді: із пабів до чемпіона АПЛ.

Частина перша.

ua розповість історію життя вже легендарного форварда Лестера Джеймі Варді.Кожен футболіст у світі — окрема особистість.

Є каста гравців розумників.

Вони закінчують престижні університети, вкладають гроші у бізнес, адже думають наперед.

Є інша каста — гравці тусовщики.

Пропадати в барах та клубах після тренувань, залишати гроші у казино, купляти дорогі автомобілі, та змінювати їх кожного тижня — це все про них.

А є така каста, до якої потрібно віднести нашого героя, які і не думали, що стануть футболістами.

Її, переважно, складають аматори.

Це можуть бути як викладачі університетів та бізнесмени, так і ті ж самі завсідники шумних місць.

Сьогодні ми поговоримо про Джеймі Варді — унікального персонажа зі світу англійського футболу.

Найцікавіщі факти з біографії легенди Лестера, які ми дізнались з книги "Джеймі Варді: з нізвідки".

Далі наша розповідь піде від першого лиця!.

Я мріяв грати за Шеффілд Уенсдей.

Я майже завжди носив біло-блакитну спортивну форму Уенсдей, відтворюючи в пам'яті ігри, які я дивився на Хіллсборо.

У тому самому місці, яке було особливо важливим для мене у дитинстві.

Мій батько почав мене водити на матчі, коли мені було близько 5 років.

Матчі проходили на стадіоні, який мав одну з найбільших у Європі одиночних трибун.

На ній могло розміститися близько 20 тисяч людей.

І я ніколи навіть не думав, що всі вболівальники Шеффілда сиділи на такій величезній трибуні, схожій на терасу, що прямує до неба.

Футбол, футбол, ще раз футбол.

Це було все моє життя.

Я ходив майже на всі матчі Шеффілд Уенсдей, тому що жили ми недалеко від стадіону.

То було особливе відчуття на трибуні.

Я мріяв грати за цей клуб! Як і будь-яка дитина, яка мріє грати за улюблену команду.

Одного разу, граючи у 10 років за Шеффілд Рейнджерс, мене помітили.

Тоді я відчував себе так, немов усі мої бажання на Різдво збулися.

Тамтешні тренери дитячої команди повідомили мого батька, що я повинен пройти тести у Мідлвуді.

Кожен понеділок, вівторок та четвер я приїздив туди, проходив вечірню школу та їхав додому.

Мене взяли.

Я займався з іншими хлопцями, але не скажу, що сильно виділявся на їх фоні.

У школі, коли мені вже стукнуло 15, пропонували інші види розвитку.

Я був серед тих, хто мав ходити до університету Шеффілда, але там, сидячи в аудиторії, я думав лише про гру.

Відчував, що можу стати професіоналом, адже у мене було все: бачення поля, сильна права та ліва нога, відчуття голів.

Але все пропало в одну мить.

Керівники академії Уенсдей сказали мені, що я відрахований.

Яка причина? Дуже малий зріст..

Той день я хочу забути, але не можу до сьогодні.

Який футбол, друже?.

Після мого відрахування, я перестав думати про те, що колись стану відомим гравцем.

Пам'ятаю, як на дошці об'яв з'явилось моє ім'я.

"Переміг Джеймі Варді".

Я тоді був щасливий цій перемозі.

Ні, ти подумав про якусь футбольну перемогу? Зовсім ні! Я виграв сто фунтів у лотерею.

Життя було не солодке...

Тоді, пам'ятаю, мені дзвонили із Стоксбріджа.

Мені було вже 18 років, я ходив на роботу, але все ж бажання пограти, хоча б на такому рівні залишалось.

Ні, мова зовсім не йшла про професійний футбол.

То був рівень напів-аматорів.

Я підписав з ними контракт.

Перша команда грала у Північній Лізі Англії — 8 дивізіон країни.

Мені ж потрібно було захищати кольори дублюючого складу.

І було досить непогано.

Я багато забивав, у другому сезоні зайняв перше місце серед найкращих бомбардирів.

Справа у тому, що я просто хотів бити по м'ячу.

Мама наказала мені вступити до Ротеремського колледжу.

Справи там йшли не зовсім гарно.

Я просто не хотів ходити на заняття.

Але досі не розумію, як отримав той диплом.

Як? Я грав за команду коледжу проти інших коледжів — ми завжди перемагали.

Бари, клуби, драки і робота.

Як тільки я став достатньо дорослим, у моєму житті з'явились вони, ті, хто вбиває футбольні кар'єри — бари, клуби і таке інше.

Олд-Блю-Болл, бар у центрі Хіллсборо, було місцем, де ми збирались майже кожен день.

Грали у більярд, випивали, не без цього, уходили із синцями після потасовок..

Я захопився більярдом, виступав на місцевих змаганнях за Олд-Блю-Болл.

Насправді, я і зараз туди заходжу, але у якості шановного гостя.

Я розпочав работу бармена у той період, адже гра за дублерів Стоксбріджа приносила дуже малі кошти.

Тому іноді я грав і за інші клуби, як, наприклад, Анвіл.

Ця команда виступала у чемпіонаті міста Шеффілд.

Було смішно бачити 40-річних мужиків, які потягували пиво прямо у кромки поля.

Мої 50 голів допомогли Анвілу виграти чемпіонат..

Це було саме тим, що я хотів.

Я кохав цю гру незалежно від того, на якому рівні я виступав.

Після того, як мені набридло бути барменом, я пішов на завод.

Там став столяром.

Зарплата? Яка там зарплата.

Міг дозволити собі декілька бокалів пива та й був щасливим.

1000 фунтів у місяць.

Ще я міг заправити свою машину.

Весело було.

Там робили усі мої друзі, ми багато сміялися, а після йшли на більярд.

Нарешті мені дали шанс грати за основну команду Стоксбріджа.

Ми одразу не потоваришували з тренером Пітером Рінкеведжем.

Він був щирий малий, але не по відношенню до мене.

Я не мав шансів, сидів лише на лаві.

Але, коли він пішов, усе змінилось.

Я відчував себе гарно у основі, набирав та забивав.

Одного разу мене затримала поліція.

Тоді було зовсім не до сміху.

Ми були затримані за потасовку два на два у ночному клубів.

Нас звинуватили за статтями "напад" та "бійка".

Суд був адом.

Я був впевнений, що мене посадять.

Але ні, пронесло.

Я отримав один рік умовно, два роки стояв на обліку у поліції та провів 280 годин громадських робіт.

Мій Галіфакс та агенти.

Галіфакс Таун — більш статусний клуб, аніж Стоксбрідж і тим більше Анвіл.

Мене запросили — гріх відмовлятись.

Я пішов.

Але про це пізніше.

"Це твій рік, Джеймі.

Нам потрібно, щоб ти був у Лізі.

Ти отримаєш усе, що забажаєш.

Там все – для тебе.

Якщо ти виступатимеш так, як виступив проти Мосслі, то можеш у грі робити буквально все, що хочеш.

Можеш піти далі та грати за Англію.

Ти такий крутий!", — з такими словами до мене звернувся агент Джон Морріс.

Він був менеджером Тео Уолкотта та інших відомих футболістів в Англії.

Тоді Морріс мені розповів про інтерес з боку клубів англійської Ліги 1.

Менеджери Кру Александра подзвонили мені, та запросили на перегляд.

Поле, на якому тренувалась команда, було не найкраще.

Я не міг показати себе на повну, адже мій козир — швидкість.

Після перегляду тренер сказав, що я не зможу допомогти Кру та повернув мене у Стоксбрідж.

Чесно кажучи, мене не цікавив Кру.

Після я поїхав до Ротерема, який тоді грав у Лізі 2.

Марк Робінс — екс форвард Манчестер Юнайтед, тоді керував Ротеремом.

Клуб запропонував Стоксбріджу 2000 фунтів за оренду мене до кінця сезону.

Керівників мого клубу це не влаштувало.

Я перейшов у Галіфакс і грав дуже непогано.

Клуб виклав за мене 15 тисяч фунтів, а я отримав зарплату в 1000 фунтів на місяць.

До слова, за Галіфакс у 37 матчах я забив 26 голів.

Період у цьому клубі був коротким, але дуже продуктивним.

Дякую їм за все!.

Тренери інших клубів кожен матч сиділи на трибунах.

До мене звернувся коуч Донкастера та запропонував перегляд.

Галіфакс не бажав віддавати мене, найкращого футболіста, у оренду.

Клуб пропонував мене у Чемпіоншип за назвав суму, яку хотів би отримати — 150 тисяч фунтів.

Гаддерсфілд запропонував 30 тисяч, на що отримав відмову.

75 тисяч фунтів від Флітвуда було достатньо.

Клуб, завдяки якому я опинився у Лестері.

Флітвуд, мій новий клуб, виступав у Національній Конференції.

Мені здавалося, що Флітвуд, будучи клубом із нелігової системи, прагнув стати професійним.

Тому перший раз у житті я відчував себе повноцінним футболістом: тренувався щодня, а не вечорами кілька разів на тиждень.

Все було чудово, навіть те, що на футболці було написане моє прізвище.

Я забив свій останній гол за Галіфакс у грі проти Колвін Бея (1:1), у цей же час я закінчив працювати на фабриці, а за тиждень, 26 серпня 2011 року, я став гравцем Флітвуда.

Тепер я збирався грати у футбол все життя та гроші отримувати за це.

Раніше про це я не міг і мріяти.

Джон уклав трирічний контракт із Флітвудом на 850 фунтів на тиждень, що здавалося мені великим успіхом.

Головний тренер Міккі Меллон попередив мене, що я буду рати одразу у старті.

Це стало для мене несподіваним, адже, думав я, вийду на 85 хвилині і все.

Це все про дебютний матч.

Коли я увійшов до роздягальні, капітан команди Стів Макналті подумав, що мене треба підбадьорити.

Він підійшов і сказав: "Не хвилюйся, просто грай як завжди".

Я обернувся і сказав, що не хвилююсь.

Пізніше ми з ним сміялися з цієї розмови.

Він сказав, що подумав: "Ось маленький пронозливий гімнюк".

Але я просто був собою, не боявся нічого, що було пов'язано з футболом.

Коли виходив на поле, я думав лише про футбол.

Футбол був для мене насолодою, тож стресу на полі у мене не бувало.

Мені не вдалося забити в дебютній грі, але я був визнаний найкращим гравцем матчу.

Я залишив поле з трьома скобами на голові, бо один із центральних захисників вдарився зубами про мене у випадковому зіткненні.

Приблизно через місяць-два я відчув, що мені комфортно у Флітвуді.

Я тренувався кожного дня, вперше за 24 роки мого життя, і це мало велике значення.

Тепер перед іграми я не був виснажений від п'ятиденної роботи на заводі.

У мене завжди була швидкість, але тепер я відчував, що стаю ще швидшим і свіжішим.

Відтепер я тренувався по п'ять разів на тиждень, а не збирав медичні шини і не буцав м'яч у сміттєві баки на парковці.

І що ж.

Якщо ви знаєтеся на футбольній статистиці, то помітили, що у 36 поєдинках у п'ятій лізі Англії я забив 31 гол.

Це був результат плідної праці, командної гри та взаємодії лінії атаки.

Сезон-2011/12 став для нас успішним.

Ми виграли Національну лігу та вийшли до когорти професіоналів.

Я відчував, що можу грати ще краще за більш іменитий клуб.

Але не знав, чи потрібно воно мені.

Перехід у Лестер.

Трансферне вікно відчинялося за тиждень до нашої гри з Блекпулом, і всюди ходили розмови про моє майбутнє.

Мій агент сказав, що Лестер і Саутгемптон виявляли до мене великий інтерес, а Кардіфф і Пітерборо навіть робили пропозиції.

Також мені повідомляли, що Вест Гем, Вест Бромвіч, Сандерленд, Фулгем і Вулвергемптон взяли мене на замітку.

Мені здавалося, я чую щось нереальне.

Лестер запропонував контракт і я погодився.

Флітвуд отримав за мене мільйон ! фунтів, що стало абсолютним рекордом у ноунейм лігах.

Я підписав трирічний контракт на 8000 фунтів на тиждень із додатковими 2000.

Тепер я міг придбати собі те, чого не міг дозволити до цього.

Наприклад, винайняти фешенебельну трикімнатну квартиру через дорогу від стадіону Кінг Пауер, куди я незабаром переїхав.

Така кількість грошей змінила моє життя, отримувати стільки було приємно.

І все ж таки не це було найважливішим.

Я просто хотів грати у професійний футбол.

Мрія була дуже близькою — стати справжнім професіоналом.

Гравці Флітвуда попросили мене повернутись, коли куплю собі круту тачку, і посигналити їм біля в'їзду на тренувальну базу.

Ми всі посміялись і я поїхав у Лестер.

Але там все пішло зовсім не так, як я думав...

Через те, що тренування були дуже складними, а рівень ліги — вищий, ніж ті, де я грав, мені стало дуже складно.

Я зачинявся вдома, багато пиячив.

В один момент я був дуже близьким до того, щоб заявити про закінчення кар'єри, поїхати на Ібіцу та працювати офіціантом.

Я перебував у жахливій формі.

Кому потрібен гравець у такій поганій формі?.

А в клубі і без мене було повно нападників, включаючи молодого хлопця на ім'я Гаррі Кейн, який на правах оренди прийшов із Тоттенгема.

Я впав у розвитку, і мені потрібний був свіжий старт.

Я попросив Найджела Пірса віддати мене в оренду у Флітвуд, а він ніби пропустив мої слова повз вуха.

"Побачимося в моєму офісі пізніше", — сказав головний тренер Лестера.

Пірс разом із своїм тренерським штабом знали, що більше ніколи не відпустять мене у Флітвуд.

Кінець першої частини...