Монголія: як жити зараз?

Монголія: як жити зараз?

Після розпаду Монгольської імперії, яку збудували Чинґісхан та його нащадки, монгольська держава залишилася в тіні світової історії. До 1992 року країна фактично мала обмежену суб’єктність і перебувала на периферії системи міжнародних відносин.

Причина – географічне розташування між Радянським Союзом та КНР, які активно впливали на внутрішню і зовнішню політику Монголії. Крах СРСР відкрив для Улан-Батора нові можливості збудувати власний внутрішній і зовнішньополітичний вектор розвитку. У країні сформувалася демократична система, а за рейтингом свободи Монголія навіть посідає одну з найвищих позицій в Азії.

Проте іноді здається, що Улан-Батор тримається осторонь міжнародних подій і залишається самоізольованим від решти світу. Але це далеко не так – країна намагається зайняти своє місце в регіоні, який перебуває під впливом трансформації сучасної архітектури міжнародних відносин. Тож із якими внутрішніми проблемами сьогодні стикається Монголія та яку зовнішню політику провадить – дізнавайтеся в актуальній статті.

Соціально-політичний розвиток і внутрішні виклики

Сьогодні Монголія – це демократія, яка хоч зараз лише на етапі свого становлення, однак активно розвивається. Згідно з рейтингом Democracy Index 2021, Улан-Батор займає перше місце (62-а позиція в загальносвітовому списку) серед країн Центральної Азії та характеризується як «недосконала демократія» (Україна в рейтингу оцінена як «гібридний режим» та посідає 86-е місце у світі). Тобто Монголія сформувала сталу й ефективну демократичну систему, яка вже існує понад 30 років. Доволі цікаво те, що її громадяни змогли побудувати такий режим в оточенні держав (КНР і росія), які мають авторитарні тенденції.

Упродовж майже всього ХХ ст. Монголія фактично була сателітом Радянського Союзу, який сформував у країні аналогічну для себе однопартійну комуністичну систему керівництва з плановою економікою. Усе змінила мирна демократична революція в березні 1990 року. Спочатку «Монгольський демократичний союз» та інші продемократичні рухи організували на площі Сухе-Батора масові протести й демонстрації проти комуністичної влади. У відповідь уряд пішов на перемовини з лідерами опозиції, і почався рух до демократичних змін (ухвалено нову конституцію, запроваджено багатопартійність та проведені перші вільні вибори).

Монголія – це змішана або напівпрезидентська республіка з багатопартійною системою. Виконавчу владу здійснює уряд і президент. Останній може призначати прем’єр-міністра, видавати укази, має законодавчу ініціативу та право вето. Главу держави обирають прямим всенародним голосуванням на чотирирічний термін. Кабінет Міністрів формує програму внутрішньої політики, займається її реалізацією.

Законодавчу гілку влади представляє Асамблея великого державного хуралу – однопалатний парламент, який складається з 76 депутатів (їх також обирають на чотирирічний термін). Хурал затверджує склад Кабінету Міністрів, може подолати вето президента на законопроєкт та внести зміни до конституції двома третинами (52) голосів. Що ж стосується судової гілки влади, яка складається з Верховного суду, аймаків і столичних судів, апеляційних судів, то вона вважається повністю незалежною від уряду та парламенту.

У країні діють дві основні політичні сили, які борються між собою за владу протягом останніх 30 років. Перша – це соціал-демократична Монгольська народна партія (МНП), фактично найстаріша політична сила в історії країни. Вона була утворена 1920 року як марксистко-ленінський рух, який отримував вказівки з москви, та після захоплення влади в Монголії встановив комуністичний режим. Але після мирної демократичної революції 1990 року МНП провела ребрендинг і змінила ідеологічне забарвлення на соціал-демократичні ідеали. Сьогодні партія контролює виконавчу й законодавчу гілки влади. Президент країни Ухнаагійн Хурелсух і прем’єр Лувсаннамсраїн Оюун-Ердене є представниками МНП, а в парламенті її фракція має конституційну більшість – 62 депутатські мандати.

Друга серйозна сила на монгольській політичній арені – це опозиційна правоцентристська Демократична партія. Вона була створена 2000 року внаслідок об’єднання 5 продемократичних політсил, які були рушієм мирної революції 1990 року. Після останніх парламентських виборів (2020 року) ДП отримала лише 11 місць. Цікаво те, що де-факто в Монголії діє двопартійна система, де за владу борються лише МНП та ДП.

Кандидати від демократів перемагали на президентських виборах у 2009, 2013 та 2017 році. Партія мала також стабільне представництво в парламенті в кількості 30-36 мандатів. Проте з 2016 року, після тріумфальної перемоги МНП, ДП почала втрачати свої позиції (через корупційні скандали, провали в економічній політиці). Схоже, для партійної системи та політичної культури Монголії ці вибори стали переломною подією, і двопартійна система повільно відходить у минуле. Вочевидь, з часом у країні з’явиться третя сила, яка буде протистояти МНП і ДП та запропонує нову альтернативу для виборців.

Незважаючи на те, що весь світ визнає високий рівень народовладдя монгольської держави, яка навіть у 2012-2013 роках очолювала міжнародну організацію «Спільнота демократій», у країні є великі проблеми з корупцією. Хоч рівень свободи слова та демократії в державі високий, проте рівень життя стабільно низький. Згідно з Corruption Perceptions Index 2021 (індекс сприйняття корупції), Улан-Батор посідає низьке 110-е місце, для порівняння Україна – 122-е. Найбільш відомим прикладом корупційних безчинств політичної еліти є «справа про 60 млрд тугриків».

Перед парламентськими виборами 2016 року функціонери МНП обіцяли понад 8 тис. робочих місць в уряді та державних підприємствах країни в разі перемоги на голосуванні. Через певний час з’явилися аудіозаписи, де члени МНП обговорюють те, як заробити 60 млрд тугриків шляхом продажу державної посади. Це кримінальне провадження стало одним із найбільших політичних скандалів із 1990 року. Стало зрозуміло, що джерелом корупції є фінансування передвиборчих кампаній. У січні 2019 року через скандал у відставку пішов спікер парламенту Міегомбин Енхболд за те, що його ім’я фігурує у «справі про 60 млрд тугриків».

Монголія багата на поклади міді, золота, урану, вугілля та інших рідкісноземельних металів. Можна сказати, що фундаментом економічного розвитку держави є гірничодобувна промисловість, а загальна вартість родовищ оцінюється в кілька трильйонів доларів. Проте доходи від розробки копалин непропорційно розподіляються між елітою, а третина населення продовжує залишатися за межею бідності. Також великим тягарем для невеликої монгольської економіки (15,1 млрд дол., що, приміром, у 13 разів менше за ВВП України) є зовнішній борг, який уже перевищив 33 мільярди дол. (тобто 218% ВВП держави) й не перестає зростати. Додайте до цього вже згаданий чинник корупції й отримаєте стагнацію в розвитку країни.

Орієнтована на сировинний експорт економіка, слабка модернізація промислового виробництва, неефективний розподіл бюджетних коштів та корупційний чинник зумовили низький рівень добробуту громадян, який спостерігається останні 30 років. Такий стан справ неодноразово змушував звичайних громадян виходити на протест, як наприклад, під час «Революції юрт» 2008 року або антикорупційних демонстрацій 2018-го. Чинна влада у своїй програмі «Бачення-2050» декларує мету побороти корупцію та нерівність, але чи вдасться це – покаже час.

Також у рамках програми плановано робити ставку не лише на подолання відставання в індустріалізації, а й дати початок давно назрілій диверсифікації економіки за допомогою стратегічних інвестицій в освіту, охорону здоров’я та інфраструктуру. «Бачення-2050» є візитною карткою чинної влади, завдяки якій вона перемогла на останніх президентських і парламентських виборах. У ній поетапно розписано шлях до досягнення лідерства серед країн Азії в соціальному й економічному розвитку та рівні життя населення.

Тож географічне розташування між двома найбільшими авторитарними режимами – КНР і росією – якісно вирізняє демократичну Монголію. Завдяки безкровній революції 1990-х країна сформувала ефективну демократичну систему, яка стала поодиноким успішним кейсом для регіону. Проте корупція й зловживання серед політичної еліти продовжують гальмувати її розвиток.

Вічні партнери

Спадкоємиця імперії Чинґісхана має спільний кордон лише з двома країнами – КНР і рф, що зумовлює особливий підхід із боку Улан-Батора до двосторонніх відносин із Пекіном і москвою. Щодо цих держав Монголія проводить політику «сусіди перш за все», підтримуючи стратегічне партнерство як у торговельно-економічному, так й у військово-політичному аспектах. КНР є найважливішим та найбільшим економічним партнером Улан-Батора. Пекін розглядає Монголію як ключову ланку реалізації інфраструктурної ініціативи «Пояс і шлях», доповнюючи її власний економічний проєкт «Шлях розвитку».

Загальний товарообіг між країнами становить приблизно 7,3 млрд доларів (дані за 2020 рік). Китай – найбільший імпортер монгольської продукції (вугілля, мідь, залізна руда та інші корисні копалини) і зі свого боку експортує до північного сусіда електроніку, автомобільні запчастини та сільськогосподарську техніку. Цікаво те, що КНР має негативний торговельний баланс у рамках економічного співробітництва з Улан-Батором. Пріоритетним напрямом співпраці є кооперація в гірничодобувній галузі, обробній промисловості, реалізації природних ресурсів та будівництві об’єктів інфраструктури. Окрім економічної сфери, монголо-китайські відносини активно розвиваються в інших напрямах. Так, КНР щорічно виділяє тисячі місць у своїх вишах для навчання студентів із країни-сусідки. Величезна кількість монгольських громадян щорічно відвідують Китай із торговельними, освітніми та медичними цілями.

Але у військово-технічній та політичній сферах співпраця між Улан-Батором і Пекіном значно обмежена. Як через історичні причини, так і через теперішні обставини, монгольська влада ставиться до свого південного сусіда з насторогою, побоюючись односторонньої економічної залежності й етнокультурної асиміляції. Вагомою проблемою у двосторонніх відносинах є візити до Монголії голови уряду Тибету у вигнанні Далай-лами XIV, оскільки буддизм – найбільш розповсюджена релігія серед місцевого населення. Пекін болісно реагує на візити буддійського ієрарха до сусідньої країни, вбачаючи в цьому зазіхання на власну територіальну цілісність. Нагадаємо, що КНР анексувала Тибет 1951 року та досі проводить репресії проти прихильників його незалежності. Усе це створює атмосферу недовіри монгольського суспільства до Китаю.

Другий найбільший стратегічний партнер Монголії – російська федерація. Понад 90% нафтопродуктів, що споживають в державі, імпортують із росії. Пріоритетним проєктом двох країн можна назвати спільний трубопровід «Союз – Восток», який є частиною газогону «Сила Сибіру – 2». Хоча для Улан-Батора даний проєкт економічно вигідний, але впродовж останнього року уряд Оюун-Ердене намагається залучити третю сторону до управління газогоном, заради запобігання посиленню впливу москви. Монголія та росія разом із Китаєм мають намір створити транспортні економічні коридори, потенційно здатні в рази збільшити товарообіг між країнами. На високому рівні здійснюється військово-технічна співпраця. Із 2008 року на території обох держав щорічно проводяться військові навчання.

Монголія активно вибудовує добрі відносини з росією. Після початку повномасштабного вторгнення рф на територію України Улан-Батор зберігав мовчання аж до 2 березня, коли місцеве МЗС опублікувало заклик до мирного врегулювання конфлікту. Монголія направила гуманітарну допомогу до нашої держави, але водночас утрималася від підтримки резолюції ООН від 2 березня, що закликала до виведення російських військ з України. Сильна енергетична залежність Улан-Батора від рф не дає змогу критикувати дії москви. І це все детально демонструє причини реалізації політики «сусіди перш за все».

Але не можна назвати Монголію проросійською або прокитайською. Країна намагається дотримуватися багатовекторної зовнішньої політики, балансуючи між впливами КНР і рф. Варто розуміти, що Улан-Батор позиціонує себе як окремого гравця, що зберігає конструктивні й ефективні відносини з усіма глобальними акторами, не зближуючись із кимось одним надто сильно. Статус «стратегічного партнера» Монголії, окрім КНР та росії, мають також Індія, Японія і США.

Третій сусід

Багатовекторна зовнішня політика Монголії в її стратегічних документах має назву «багатоопорної» і доповнена концепцією «третього сусіда». У рамках цієї доктрини встановлено акцент на збільшенні контактів із позарегіональними державами. Найчастіше так званими «третіми сусідами» Монголії є США, Японія, Республіка Корея, країни-члени ЄС, Канада, Австралія, Туреччина, Індія. Як бачимо, під «третім сусідом» мається на увазі не одна конкретна країна, а ціла група держав, які мають тісні зв’язки з Улан-Батором. Найбільше серед перелічених виділяються Індія, Японія та США.

Індія намагається підтримувати продуктивні контакти з Монголією. Багато в чому хорошій співпраці між країнами сприяє спільна релігія – буддизм. Із 1990-х років торговельно-економічні відносини мали тенденцію до зміцнення. Монголія посідає важливе місце в зовнішньополітичній стратегії Нью-Делі під назвою Act East Policy. У її рамках уряд Нарендри Моді посилює свою присутність у Центральній Азії, де Улан-Батор є союзником та адвокатом Індії, виступаючи в такий спосіб противагою китайському впливу в регіоні. Під час свого візиту до Монголії 2015 року прем’єр Моді оголосив про надання країні 1 млрд доларів на розвиток інфраструктури.

Хоча Індії не вдається посунути КНР з економічно-фінансових позицій та забрати статус головного кредитора Улан-Батора, вона повільно збільшує свої інвестиції в монгольську економіку. Нью-Делі виступає за розширення координації дій національних рад безпеки, а також за зміцнення співробітництва у сфері оборони та в атомній галузі. Крім того, було підписано угоди про співпрацю розвідувальних агенцій і поліцейських служб двох держав. Отже, безпекове співробітництво між країнам перебуває на високу рівні. Монголія для Індії – це важлива ланка формування статусу впливового актора в Центральній Азії. А Улан-Батор вбачає в Нью-Делі безпекову й економічну альтернативу Китаю та рф, балансуючи і дотримуючись «багатоопорної» політики.

Незважаючи на відсутність спільного кордону та порівняно велику територіальну віддаленість, Монголія і Японія розглядають один одного як важливих стратегічних партнерів. Вагому роль у формування міцних двосторонніх відносин внесли активні інвестиції Токіо в монгольську державу. Прямі фінансові вливання Японії в спадкоємицю імперії Чинґісхана з 1990 до 2020 року становили майже 1 мільярд доларів, займаючи 9-е місце серед 123-х країн. На Токіо припадає 4,4% прямих інвестицій у Монголію. Понад половину всіх легкових автомобілів у країні імпортовані з країни сонця, що сходить.

Японський напрям для офіційного Улан-Батора виступає важливим вектором диверсифікації інвестиційних потоків та зовнішніх економічних відносин. Лише з Японією Монголія підписала угоду про зону вільної торгівлі. Також важливим фактором розвитку двосторонніх відносин є наукові й культурні контакти. Зокрема, популяризації японської культури в центральноазійській державі багато в чому сприяють успіхи монгольських борців сумо – приміром, монгол Мунхбатин Давааджаргал, відомий під іменем Хакухо Сьо («Білий Фенікс»), є одним із найбільш титулованих сумоїстів у модерній історії.

США не мають таких потужних економічних позицій у Монголії, як, наприклад, КНР, Японія чи Індія. Проте Вашингтон відіграє важливу роль у реалізації концепції «третього сусіда». Американсько-монгольські відносини сьогодні офіційно характеризуються як «всебічне взаємовигідне співробітництво». Сполучені Штати активно сприяють програмам, спрямованим на підтримку демократичних перетворень й економічного зростання Монголії, виявляють велику зацікавленість в освітньому секторі. Обидві країни тісно співпрацюють у військовій галузі. Посилення військово-технічної співпраці відповідає національним інтересам США, які вбачають у потужній монгольській армії противагу можливій збройній експансії КНР.

Останнім часом Улан-Батор виступає в новому реноме. Монголія активно просуває свої послуги посередника або медіатора. Особливе місце в зовнішній політиці країни посідає питання міжкорейського діалогу. Монголія активно пропонує себе як майданчик для перемовин між Республікою Корея та КНДР. Справа в тому, що Улан-Батор вибудував дружні відносини з усіма державами Північно-Східної Азії, зокрема й із двома Кореями. Зі свого боку це дає можливість Монголії пропонувати проведення переговорів із різних аспектів корейської проблеми на своїй території. Так, Улан-Батор висував себе як майданчик для перемовин Кім Чен Ина і Трампа 2018 року, але на даний момент жодна з ініціатив не була реалізована. Незважаючи на це, перспектива формування з Монголії азійського аналогу Швейцарії залишається.

Підсумки

Монголія – це така собі оаза демократій у пустелі автократій. Тобто країна з розвиненою демократичною системою географічно оточена авторитарними режимами – КНР та рф. Таке сусідство не завадило монгольському народу після мирної революції 1990 року збудувати в себе ефективну демократичну державу. Напівпрезидентська або змішана республіка з майже постійною змінністю влади стала своєрідною історією успіху. У Монголії діє фактично двопартійна система, де за керівництво державою весь час змагаються лівоцентрична Монгольська народна партія та правоцентрична Демократична партія. Сьогодні МНП контролює виконавчу й законодавчу гілки влади. Одночасно країна страждає від високого рівня корупції, який гальмує економічний розвиток Монголії. Великі надії на зміну ситуації чинна влада покладає на реалізацію програми розвитку «Бачення-2050».

Географічне розташування зумовило підтримку монгольським керівництвом тісних відносин із КНР та рф, з якими країна має спільний кордон. Улан-Батор класифікує їх як «стратегічних партнерів» та втілює в життя політику «сусіди перш за все». Із Пекіном добре налагоджені торговельно-економічні відносини, проте через загрозу китайської економіко-політичної експансії та контакти монгольського політикуму з Далай-ламою XIV монголо-китайські відносини залишаються доволі напруженими. З іншого боку, москва має невелику економічну присутність у Монголії. Але Улан-Батор сильно залежний від російських енергоресурсів, що не дає змоги відкрито йти проти кремля в різних питаннях. Наприклад, Монголія не засудила повномасштабне вторгнення рф в Україну, але зберігає нейтралітет та офіційно не підтримує дії північного сусіда.

В основі зовнішньої політики спадкоємиці імперії Чинґісхана стоїть «багатоопорна» політика, яка спирається на диверсифікацію військово-політичних і торговельно-економічних зв’язків з іншими державами. Вона доповнена концепцією «третього сусіда». У рамках цієї доктрини встановлено акцент на збільшенні контрактів із позарегіональними державами. Наприклад, статус «стратегічного партнера» Монголії, окрім КНР та росії, має також Індія, Японія та США.

Нью-Делі намагається підтримувати з Улан-Батором продуктивні торговельно-економічні й культурні контракти. Токіо виступає одним із найбільших інвесторів у монгольську економіку та посилює науково-культурну співпрацю. Вашингтон же активно співпрацює у військово-технічній сфері й фінансує програми з розвитку місцевої демократії. Усі вони допомагають Монголії зберігати баланс впливу та проводити незалежну зовнішню політику, виступаючи противагою один до одного. Також Улан-Батор почав позиціонувати себе як посередника в регіональних конфліктах, але поки вагомих успіхів на цьому треку не спостерігається.

Загалом, попереду Монголію очікують важкі роки в умовах протистояння демократії та автократії. Трансформація системи міжнародних відносин, яка пришвидшилася після повномасштабного вторгнення рф в Україну, можливо, змусить Улан-Батор переглянути своє місце на геополітичній шахівниці. Одночасно зберігати хороші відносини з маргіналізованою росією, експансіоністським Китаєм та лідером демократичного світу США надалі буде дуже важко. Хоча Монголія і надалі буде намагатися дотримуватися доктрини «сусіди перш за все» та «багатоопорності» в зовнішній політиці.

Антон Ганоцький, експерт з Азійсько-Тихоокеанського регіону Аналітичного центру ADASTRA