Чи зможе наша документалістика про війну потрапити на Netflix?

Часто у розмовах із кінематографістами треба стежити за язиком. І це стосується не лише думок про їхні стрічки – справа ще й у термінології, яка здається зовсім не образливою для людини поза спільнотою. Наприклад, ви можете нарватися на проблеми, назвавши звукорежисера «звукачем» або режисера монтажу — «режмонтом». Тому будьте уважні та обережні. Аж надто пильнуйте у розмові з документалістами, бо якщо вирветься слово «документалка» — храни вас боже. Адже серйозні режисери з амбіціями не хочуть, аби їхні твори називали так зневажливо.

Особисто я вважаю, що це слово не стільки образливе, скільки позначає певний вид контенту. Це ті стрічки, які не мають на меті чогось надзвичайного — ані продемонструвати цікаву форму, ані глибоко відрефлексувати зміст. Часто це фільми-фіксації, зняті дуже швидко. В них зовсім немає нічого поганого, навпаки — це потрібно для документування історії. Разом із тим цей вид контенту кінокритики часто визначають як «не фільм», «не кіно». Як його серйозно аналізувати — не розбереш. І відповідно, перспективи таких робіт є обмеженими та зводяться до безкоштовного показу або в інтернеті, або на телебаченні. Бо їхня аудиторія явно не завсідники фестивалю Docudays UА, які між сеансами розбиваються на групки та влаштовують бурхливі обговорення, використовуючи різні розумні слова.

Прикладом є, скажімо, фільм «Маріуполь. Хроніки пекла» Єлизавети Татарінової, який нині набрав 1,8 мільйонів переглядів на ютубі. Там він з’явився майже чотири місяці тому, тобто його зробили дуже швидко і, відповідно, без особливих витребеньок. Проте очевидно, що це робили люди із досвідом виробництва саме телевізійної документалістики. 

А ось і трохи інша історія. Я подивилася вже другу стрічку із амбітного циклу «А потім прийшли “братья”» і наважуся написати, що поки що не надто зрозуміла ці самі амбіції і як вони пов’язані із самим принципом виробництва. Обидва фільми справляють враження документалок у чистому вигляді, які б мали виходити не зараз, а за гарячими слідами. Фільм «Втрачений дім» розповідає про мешканців Київщини, яких частково чи повністю позбавили житла. Зйомки тривали у квітні-травні, а готову роботу глядачі побачили напередодні Дня незалежності. Знімальна група побувала у Макарові, Андріївці, Бородянці, Ірпені, Бучі, Бабинцях, Дмитрівці та ще у кількох пунктах. Тобто матеріалу вони мали багато. Це чудовий варіант для документалки-фіксації: ти оперативно їдеш знімати актуальні події (у нашому випадку — звільнені території), дуже швидко працюєш, монтуєш, не заморочуєшся над креативом і якомога раніше видаєш результат. У ньому ти показуєш ситуацію нехай і поверхово, але насичено та динамічно. Ось є звільнена Київщина, тисячі людей лишилися без даху над головою, ми вам коротко, але максимально інформативно та емоційно покажемо їхні історії.

Але такий фільм мав би вийти десь у травні і з ним би цілком впорався, за грамотної організації процесу, хороший журналіст-новинник. Який знає, що таке погоня за актуальністю і вміє працювати швидко. Та водночас не знає, як зафільмувати справжню документальну стрічку, бо просто не має такого досвіду і не володіє інструментарієм. У випадку ж із «Втраченим домом», як мені видалося, автори мали дещо іншу мету. Це мала бути саме документальна робота, яка дає глядачам можливість рефлексувати. Робота, яка повинна мати значно більші перспективи з точки зору ринку – надіслати її на міжнародні фестивалі, випустити у прокат чи продати на міжнародні платформи, глядачі яких звикли до значно вибагливіших рішень. Зрештою, стати явищем у вітчизняній індустрії, вразити, продемонструвати цікаву режисуру, показати щось несподіване. Саме це мало б компенсувати дещо втрачену за кілька місяців актуальність.

Наприкінці квітня двоє із сімох продюсерів, які нещодавно створили Об’єднання українських продюсерів, розповіли «Детектору медіа» про свої плани. Власним коштом із перспективою залучення іншого фінансування почали розробку цілої серії фільмів, які б, зокрема, розповіли світові про війну в Україні. І це мав бути рівень, гідний платформи Netflix або близько до того. Такі обіцянки, до слова, українським глядачам давалися вже не раз і, відверто кажучи, не завжди це справджувалося. Натомість аудиторія після перегляду знизувала плечима: навіщо було так завищувати очікування? Так, можливо, у нас усе попереду і подальші стрічки від ОУП таки купить не лише Netflix, а і Amazon, HBO, Apple TV, Hulu і ще не знати хто. Зрештою, ми вже на ютубі можемо подивитися досить обнадійливий трейлер фільму Against All Odds Артема Литвиненка. Його серіал «Нюхач» – справжнє явище на українському телебаченні, до його появи неможливо було уявити, що продукт такої високої якості у нас може відбутися. Це робота, в якій великі бюджети поєдналися із талантами авторів — в принципі, рецепт не такий вже і складний.

Що ж до перших фільмів ОУП, то це геть інша історія. Очевидно, їхні кошториси не можна назвати великими, це 40—50 тисяч доларів за епізод. Давайте вже зовсім чесно: це дуже мало. Тому не варто було сподіватися на неймовірну графіку, візуальні ефекти, багатокамерну зйомку і все таке. Але, з моєї точки зору, продюсери все ж могли суттєво покращити якість цих робіт. Просто запросивши до співпраці справжніх, талановитих документалістів, браку яких у нашій країні немає. Є як телевізійники, так і кінематографісти. Останні, звісно, здатні на більш вибагливі рішення, бо роками шліфували свої вміння, днями і ночами дивилися найкращі фестивальні роботи, формували смак, надивленість, стежили за процесом, тенденціями, новими прийомами. Обговорювали це все з такими ж фанатами справи, сперечалися і намагалися зрозуміти, яким же має бути сучасне українське документальне кіно. У цьому процесі теж не все ідеально: є певна зацикленість на прийомах, але все ж це значно професійніший підхід до справи.

Часто проблемою цих талановитих людей було те, що доля ніяк не могла поєднати їх із такими ж талановитими продюсерами. З тими, хто знає, що таке ринок, де взяти грошей, як зробити промо і як залучати іноземних партнерів. Але вони переважно працювали на телебаченні, робили серіали та шоу і документалістика була поза сферою їхніх інтересів. І ось – шанс. Скільки чудових спеціалістів нині їздять країною, небезпечними територіями і знімають щось за власний кошт. Було б ідеально, якби їх захантили продюсери, це було б неймовірне взаємодоповнення. Одним бракує творців хорошого кіно, а іншим — підтримки фахових, досвідчених менеджерів.

Проте в ОУП, судячи зі всього,  вирішили піти шляхом, яким люблять ходити багато їхніх колег — обрати авторів із-поміж знайомих, з найближчого серіального кола, щоб не паритися.

Назву зворотний приклад. Це вже покійний Юрій Мінзянов, який,  довго працював у компанії Star Media, але водночас дуже любив хороше кіно, розбирався у ньому, мав тонкий смак і головне — напрацював собі імідж відкривача талантів. На різних кінофестивалях він не розважався, а плідно працював, ходячи на покази короткого метру і видивлявся перспективних режисерів. А потім знімав із ними кіно. Смерть Юрія стала не лише бідою для людей, які його любили (а таких багато), а ще й катастрофою для українського кіно.

І ось повертаємося до стрічки «Втрачений дім». Його авторка — Юлія Міщенко, шоуранерка серіалів Film.UA.Group. Зокрема вона працювала над проєктами «Черговий лікар», «Жіночий лікар-3», «Особливий випадок». Усього кілька хвилин перегляду цих серіалів дадуть вам розуміння їхнього рівня. Вона ж виконувала функцію режисерки у цій документалці разом із Павлом Мащенком. Колись він зняв досить непогану ігрову короткометражку «Вчитель німецької», але потім подався у серіали. Знімав, наприклад, кримінальну драму «Відважні» чи медичну драму «Надія». У літературі є такий популярний сюжет: обдарована людина вирішує заробляти трохи більше грошей і обирає хай примітивнішу, але більш оплачувану роботу. І поступово цей талант втрачає. Не хочу виносити жодних вердиктів, бо завжди можна зробити над собою зусилля і знову перейти до складніших занять. Але не варто недооцінювати досвід. Практично неможливо роками фільмувати серіали для умовних «антонін», а потім раптом видати контент для Netflix. У тебе просто занижується планка і ти до неї звикаєш. Зізнаймося, наше телебачення постійно пробиває дно і з нашого «мила» можна робити смішні огляди. Досвід, знання ремесла, нетривіальні ідеї з’являються не на порожньому місці, а через потужну роботу над собою. І це потрібно пам’ятати всім, хто обирає між грошима і саморозвитком.

Ну, приміром, типовий хороший український документаліст чи документалістка не дозволили б собі такого частого використання уповільненої зйомки. Бо кожен із них знає, що слоумо — дуже ризикована штука і легко перетворюється на поганий тон. Занадто сльозлива музика — туди ж. Навіть у трагічних роботах її потрібно використовувати обережно, не передавши куті меду. Те саме із закадровим голосом. Хороший сценарист навіть в обмежений час зможе вигадати цікаві, нелінійні рішення. Скомпонувати інтерв’ю так, щоб вони перекликалися, продовжували одне одного і навіть закільцьовувалися у якусь складну структуру. Хороший сценарист знає, що таке банальні метафори, і намагається їх уникати. Ну а хороший оператор розуміє, що умовна телевізійна зйомка — це не для кіно, він шукає ракурси.

У «Втраченому домі» багато уповільнень, часто наприкінці синхронів, водночас лунає жаліслива музика. Голос за кадром нагадує найкращі традиції «УТ-1». Повернення людей у домівки порівнюється із поверненням лелек. Камера дуже проста, здебільшого репортажна. Ми бачимо поступову розповідь про різні населені пункти: ось кінно-спортивний клуб у Бучі, притулок для тварин, Андріївка і оповіді як росіяни творили навіть у цілих будинках свинство. Священник Борис Ковальчук, який допомагав людям евакуюватися. Водій з Ірпеня показує знищену квартиру, за яку ще чотири роки треба виплачувати кредит. Усе це потрібно фіксувати, це важливі свідчення, але чи можна називати таку стрічку амбітною і знятою на світовому рівні? Та ж навряд. Вона не витримує конкуренції навіть на місцевому ринку. Вже згадана Татарінова зняла стрічку на кілька місяців раніше і зробила це очевидно краще. Що ж до рефлексії над зруйнованим житлом, то скажу з досвіду, що до цього моменту актуалізувалися інші питання. І стосуються вони переважно відбудови, яка лягла на плечі самих мешканців.

Зрештою, можна було б сфокусуватися на якомусь одному аспекті проблеми, аби зробити кіно яскравішим і уникнути певного «розмивання». Наприклад, показати саме безглуздість руйнувань, адже людські будинки постраждали не лише від снарядів, а q від «хазяйнування» окупантів. Вони навмисне трощили меблі та техніку (у фільмі є про це згадки), випивали весь алкоголь, лишали, перепрошую, екскременти на килимах, демонстрували незнання того, як користуватися унітазом. Окремо можна й розібрати численні написи, які вони робили на стінах. Як вони навмисне вбивали хатніх та свійських тварин. Це все є у «Втраченому домі», але проходить пунктиром. Цілком можна було зібрати такі історії і навіть так матеріал вийшов би оригінальнішим. 

Чи можемо ми зняти стрічки на світовому рівні? Поза всяким сумнівом. У вже згаданому інтерв’ю для «Детектора медіа» продюсерка Mamas Film Алла Липовецька говорить: «У нас було багато дискусій щодо того, що всі ми не документалісти». І це, як на мене, були збіса правильні дискусії, бо проблема очевидна. Не чула, щоб до якогось крутого ресторану запрошували кухарів, які раніше працювали у придорожніх закладах для далекобійників. Нині про Україну знімають чи планують знімати багато іноземців. Я вже чую розмови про те, що «ось приїде Шон Пенн, який зробить шедевр, не те що наші». Це неправда. Точніше, Пенн хай собі фільмує і най йому усе вдасться. Але наші — не гірші. Вони не раз довели це участю та перемогами на кінофестивалях. То хіба не варто вийти з серіальної бульбашки і звернути на них, нарешті, увагу?