Закон про медіа: в ЄС хочемо, але не чіпайте медійну сферу

30 серпня 2022 року парламент підтримав законопроєкт «Про медіа» в першому повторному читанні, «за» проголосували 233 народні депутати. Над цим проєктом, який іще називають медіакодексом, робоча група працювала з осені 2019 року. Текст законопроєкту двічі перевносили: в липні 2020-го та в серпні 2022-го. Ухвалення цього закону є однією з вимог для вступу України до ЄС. Надаючи Україні статус кандидатки у члени ЄС, Єврокомісія рекомендувала нашій державі «боротися з впливом приватних інтересів шляхом ухвалення закону про медіа, який приводить законодавство України у відповідність до Директиви ЄС про аудіовізуальні медіапослуги та надає повноваження незалежному медіарегулятору». 

Проєкт зазнав критики з боку активістів та представників партії «Європейська солідарність», які зокрема вбачають у ньому загрозу для квот україномовного контенту та небезпеку скасування заборони на в’їзд для російських знаменитостей, які є в Україні персонами нон грата.

«Детектор медіа» запитав експертів та членів робочої групи, яка брала участь у розробці та вдосконаленні законопроєкту «Про медіа», як вони ставляться до поточної редакції проєкту, чи будуть подавати до нього правки і якщо так, то які саме. Раніше законопроєкт прокоментував член Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, медіаюрист Олександр Бурмагін і юристка Центру демократії та верховенства права та членкиня Незалежної медійної ради Тетяна Авдєєва. Сьогодні публікуємо розлого викладену позицію члена робочої групи, заступника директора Центру демократії і верховенства права Ігоря Розкладая. Ми готові опублікувати й інші аргументовані думки.

Законопроєкт «Про медіа» знову збурив медійну спільноту, викликаючи то слова підтримки, то стриману критику, то відверте «ми проти, тому що проти». Така ситуація є більш ніж природною для проекту, який має сильно змінити медійну сферу. Ніхто не любить виходити з зони комфорту. А разом із тим опір змінам мені дещо нагадав.

«Реформи — це важливо, але не чіпайте архівну сферу», — з такої фрази колишньої керівниці Державної архівної служби, комуністки Ольги Ґінзбург почалася нарада в Кабміні після Революції гідності щодо змін в архівній сфері. Зрештою цю людину зняли з посади, але ситуацію це не виправило. Нове призначення нічого не змінило, крім ще більших ідіотичних обмежень у дусі «відрубаймо хвіст удаву». В сукупності через неадекватні кадрові рішення майже декаду сфера, що мала б працювати на посилення ідентичності, розвінчування міфів і боротьбу протидезінформації, у тому числі у сфері медіа, була у стані «пацієнт подає ознаки життя». Лише кілька директорів архівів попри всі перепони намагалися щось робити, щоб бути відкритішими. Зараз ситуація змінилась, і попри такий же древній закон, як і медійне законодавство, процес змін пішов.

«Ваш закон поганий, просто приберіть його» — ця фраза, яку ми чуємо зараз про законопроєкт «Про медіа» від групи ветеранів Національної спілки журналістів України. Але те саме ми вже чули… про закон про доступ до публічної інформації, про закон про Суспільне, про роздержавлення… «Реформи важливі, але не чіпайте медійну сферу» — так можна охарактеризувати нинішній рівень дискусій про законопроект, який вже розміняв десятий рік у процесі розробки. То в чому проблема і чи справа лише в законопроєкті? Спробуймо про це поговорити. Але спробуймо піднятись над бджолами і байрактарами і…

…почнімо з законодавства. Закон, як правило, призначений встановити правила щодо регулювання суспільних відносин у певній сфері. Умовно, якщо для України неймовірно важливо отримати бавовну, то може з'явитися Закон України «Про бавовну» або Закон України «Про засади вирощування мальвових як основу національного спротиву». Ви скажете: «А навіщо закон щоб вирощувати бавовну? Хіба не можна просто взяти і вирощувати?». І це буде правильне запитання. Але тут виникає запитання до тих, хто береться за цю справу. До рівня їх освіти, кваліфікації і відповідального ставлення. Бавовники — примхливі рослини. Їм потрібна температура 21 — 37 ℃ і багато води. Так багато, що це стало приводом для висихання Аральського моря внаслідок неефективного і затратного зрошування.

Уявіть ситуацію: наші фермери збагнули, що в нас вже настільки змінився клімат, що можна зайнятися бавовною, а тут ще такий хайп навколо неї (за гілочку зараз правлять від 150 гривень) і почали б неконтрольований водозабір із Дніпра. Ви можете апелювати: ну, так це бізнес, прибутки державі з податків, чого лізти? Самі розберуться! І певно, якби це була інша сфера, можливо, можна було би погодитися: нема чого лізти державі туди, де все працює саме. За винятком одного «але»: якщо це функціонування не несе шкоди чи збитків іншим сферам. І ні, ми не про конкуренцію, де умовно одна кав’ярня перебиває іншу, бо має якісніший сервіс і кращу каву. Ми говоримо про ситуацію, коли один бізнес несе пряму шкоду іншим бізнесам. Якщо біля гарної кав’ярні з літнім майданчиком вперти автосервіс, вона навряд чи зможе бути гарною кав’ярнею через шум, пил, запаркованість тощо. Якщо повернутися до прикладу бавовни, то це не гіпотетична історія десь там в Азії. Вирощування популярної нині культури лохини всього-навсього поставило під загрозу екосистему Шацьких озер, які почали стрімко міліти через незаконний водозабір. А про вакханалію з видобутком бурштину годі й нагадувати.

«До чого тут медіа до бурштину, що ви нам оце мізки забалакуєте. Ви просто візьміть і відкличте цей негодящий закон», — знову почуєш обурливий голос із залу. Не будемо сперечатися з адептами «не читав, але засуджую». Але ці порівняння дуже важливі: ті сфери, що не дають собі ради з саморегулюванням, потрапляють під регулювання держави. Більш ефективно, менш ефективно, бува, що й неефективно, але саме держава має взяти на себе зобов’язання захищати наші з вами права, саме ті, що виписані в ІІ розділі Конституції та міжнародних актах, де держава є стороною. І часто ці права або є конкуруючими, як от право на інформацію та право на приватність, або обмеженими, коли, приміром, право курця себе труїти закінчується там, де він починає труїти всіх навколо десятиметровим шлейфом диму. І залежно від ступеня небезпеки держава має набір інструментів: це може бути просте обмеження або фінансовий тягар у вигляді акцизів, які примусово піднімають ціну на шкідливий товар, або санкції примусу на кшталт адміністративних штрафів чи навіть ув'язнення.

Але головне — регулювання певної сфери означає, що суб’єкти в цій сфері не спромоглися забезпечити здорового самоврядного середовища. Причини тут можуть бути і об’єктивні, наприклад, значне коло людей, яких не заженеш в умовний професійний цех; але факт є факт.

Закон як текст — це рамка, яка встановлює правила поведінки для певної сфери разом із пирогами і батогами для тих, хто чемний або хто злісно гне свою лінію. В ідеалі закон має бути простим і зрозумілим навіть людям із мінімальним рівнем освіти. Десь за такою формулою: роби що хочеш, але не можеш пропагувати комунізм та поїдання дітей снігурями, рекламувати продукцію інтим-магазинів у випусках новин і перед мультиками та не транслювати в ефірі ворожок і гадалок (окрім хіба тарологині Зіркослави Всесвіт). А якщо порушуєш, то ось тобі штраф або ще якесь покарання. Решта деталей — ось тобі орган, він розжує. В такій системі має працювати здоровий глузд, а також елементарна повага, патріотизм, турбота та інші чесноти, які дозволяють мати здорове середовище, де немає місце крюковим, шаріям, матвєєвим та іншим суб'єктам, яким ця держава до одного місця.

Утім на практиці так «не робе». По-перше, ми давно відійшли від рівня «бери і роби ото як я», а тому термінологія деяких законів потребує мінімальних, а почасти й ґрунтовних знань у тій чи іншій сфері. Недарма серед правників є фахівці, які спеціалізуються на ультравузьких темах, що вимагають знань з інших галузей. По-друге, ще надто мало часу минуло з часів дикого ринку 90-х, і тотальна недовіра з одного боку, а з іншого — культура намахування всіх і вся призводить до системної недовіри в суспільстві, яка, на щастя, зникає на часи майданів і війн, але так само легко повертається, коли загроза минула. Це недовіра учасників ринку до держави, споживача до учасників ринку і держави, держави до учасників ринку. Тому нинішні закони бувають такого величезного обсягу. Спроби вивести бодай частину речей на підзаконний рівень (про саморегуляцію я вже мовчу) зустрічають шалений опір саме через недовіру до регулятора чи органу влади, який має це розробити. А ще фантомні болі від ухваленої в минулому дичини, яка створювала проблеми на роки вперед. У нашій сфері варто згадати «Зеонбуд» і «конкурси» 2010—2012 років.

Деталізація законів створює для зацікавлених сторін бодай якусь гарантію (чи її видимість?), що воно працюватиме, але породжує проблему хронічного відставання законодавства від технологічного прогресу. Вибачте, але написати закон можна за рік. Хіба ви — геній. Автор цих рядків двічі переписував тіло проекту в буття його законопроектом про аудіовізуальні медіапослуги/сервіси у 2017—2019 роках. Але щоразу нова редакція мала зважати на ті виклики, які виникали як гриби після дощу. І цей процес, як і ремонт, закінчити не можна. Його можна лише зупинити: ухвалити редакцію на певний момент, а потім регулярно доповнювати й виправляти.

Чому і як регулюється медіа?

Медіа — це теж правовідносини, хоча наша сфера, певно, найбільш збочена з мені відомих. Чого лише варто те, що споживач є водночас об’єктом продажу. Так-так, уявіть, заходите ви в кондитерську, дивитесь хвилину на макарун і тут касир: «Пан у сірому пальті або пані в кремовій сукні продана панству зі столика №5». Звучить дико, але, коли ви дивитесь телевізор, слухаєте радіо чи гортайте фейсбук, ви продаєте себе рекламодавцю, який платить гроші сервісу, який ви споживаєте нібито «безкоштовно».

До речі, чинне законодавство не оперує словом «медіа», хоча воно є досить вживаним. Чому так? Бо ми досі оперуємо, як на мене, ганебним терміном «засіб масової інформації». Ба більше, деякі науковці пішли далі і вигадали поняття «засіб масової комунікації». Так, для теоретичних розробок у сфері комунікації, коли об’єктом вивчення є власне інформація і її форми у вигляді повідомлення, а медіа виступають як передавачі цього повідомлення, можна вжити поняття ЗМІ. Утім використання цього поняття щодо суб’єктів некоректне. Це десь так само, як назвати водія засобом перевезення пасажира чи касирку — засобом проведення оплати.

Якщо відійти від цього теоретичного спору  щодо назви, виникає інше питання: а що ж з біса таке медіа — суб'єкт чи явище? В чинному регулюванні ЗМІ — це виключно суб'єкт. І весь законодавчий танок базується на регулюванні суб’єктів, які створюють щось у завідомо визначеній технології газет, журналів, телебачення і радіо. До цієї тріади пізніше додалися провайдери програмної послуги та інформаційні агентства, але про них пізніше згадаємо. Тобто на першому плані — це технологія і суб’єкт, який у ній працює, на другому — продукт.

Чому регулюється преса? Закон про пресу, певно, найархаїчніший з усіх медійних. У ньому досі живуть трудові колективи, а також платівки, дискети, магнітофонні та відеокасети. Про пірамідальну конструкцію реєстрації преси, коли реєстрація видання — це реєстрація назви, уже говорено-переговорено. Історичний контекст, у якому ухвалювався цей закон — це перші місяці незалежності, коли депутати намагалися відійти від радянського Закону «О печати и других средствах массовой информации» і ухвалити свій закон про пресу. Утім це й дикий ринок, де друкувалося все, що можливо, а найбільше депутатів до другого читання цікавило питання … дифамації. Саме цей інтерес зрештою призведе до закриття «Сільських вістей», ухвалення обмежень у 2003 році і навіть появи вже класичної справи Європейського суду з прав людини «Українська прес-група проти України».

Але проведімо експеримент. Уявімо, що закон про пресу зараз просто скасують. Що зміниться? Одним з аргументів буде: держава не знатиме, скільки в неї є преси, хто що видає. А ще будуть видаватися газети з однаковими назвами. Або ж будуть писати все, що завгодно, а потім із ким судитися?! Ну і звісно — преса стоїть на сторожі інформаційного простору.

Насправді держава і так не знає, скільки в неї друкованих медій. По-перше, реєстр друкованих ЗМІ передбачений лише підзаконним актом. У законі є слово «реєстрація», але яким має бути реєстр, що  і як туди мало б збиратися і вилучатися,  який порядок доступу до нього — закон про це мовчить. По-друге, на відміну реєстру суб’єктів інформаційної діяльності, який таки згаданий в законі про телебачення і радіомовлення, процедури виходу з реєстру немає. Тому там зафіксовано понад 52 тисячі видань, а фактично з них виходить десь 5%. Що ж до однакових назв, так, така історія траплялася — навіть у столиці була бійня між двома газетам з однаковою назвою. Проте назва газети — це юридична фікція, а не торговельна марка. І виграє той, хто виявиться спритнішим.

Що ж до дифамації, то тут історія проста. Згадаймо вибори і бойові листки, що виникали і так само хутко зникали після голосування. Так, подати в суд на газету ніколи не було проблемою, але це питання регулюється цивільним кодексом і постановою пленуму, яка, щоправда, вже є застарілою. Якщо ж хтось роздає бойовий листок, де написано, що певний політик п’є на ранок кров дітей, а увечері тримає бордель, то впіймати можна хіба розповсюджувача, а от піти далі і знати замовника — це геть непроста справа, якщо взагалі можлива.

Про інформаційний простір і його безпеку. Як закон допоміг припинити вакханалію з роздачею  газетки «Вести», яка мала специфічну редакційну політику після Революції гідності? Аж ніяк.
Держава хотіла регулювати пресу, бо так було зручно її контролювати, судитися з пресою політикам і розповсюджувати через мережу «Союздрук». Монополію розповсюдження преси розбила десь так у 1995 році газета «Факты». Дифамація регулюється статтею 277 Цивільного кодексу в сукупності з моральною шкодою. І в сухому підсумку вийшов пшик. Ба більше, закон про пресу передбачає неефективну систему заснування преси, без розуміння кількості реально діючих гравців, їхньої власності, а головне — відсутність системи регуляції чи саморегуляції, яка б могла реагувати на кричущі випадки порушень законодавства і етики. А інтернет зі свого боку невпинно забирає частку пресового пирога, хоча я певен, що преса існуватиме й надалі. Просто вона буде нішевою або за територіальною ознакою, або за предметом регулювання.

Після преси ми маємо іншого архаїка: закон про телебачення і радіомовлення. Ухвалений наприкінці 1993 року закон був достатньо невеликим, але деякі його статті зараз виглядають дуже наївними, як от стаття про архів телебачення і радіо. 2006 року закон оновили, але це більше нагадує проведення євроремонту в квартирі з радянським плануванням. Вирівняли вічно криві стіни, вирізали арку, але кухня як була 8 квадратів, так і залишилася. Архаїкою в законі є, перш за все, термінологія, бо передача і програма — це терміни, який прийшли до нас із 50-х. Коли була «Перша програма», а в ній були передачі співів хору колгоспу «Молодий ударник». Основними гравцями тут є телерадіоорганізація, провайдер програмної послуги, а по-нашому — кабельники, та регулятор — Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. Так-так, та сама Нацрада, яка є «дуже керована з Банкової» і яка водночас має замочити всіх ворожих елементів у медійній сфері. Є ще там десь у куточку студії-виробники, по-народному — продакшни.

В цій історії маємо просту логіку: всі мають ліцензуватися. Чи ти модна FM-радіостанція, чи ти місцевий телеканал, чи ти супутникове щось або кабельний канал з акваріумом 2/7 — йди, ліцензуйся і все. Чому? Традиційно ліцензування — це процедура, яка запроваджується державою для авторизації компаній, які працюють в особливих сферах. Наприклад, надра. Вони належать народу України. Але корисні копалини треба якось видобувати. Тому держава надає певним суб’єктам право видобувати ці копалини за певну плату і надає ліцензію на видобуток цих надр. Плюс виставляє певні ліцензійні умови, яких видобувач має дотримуватися. Це win-win стратегія, адже держава отримує і збір і податки, компанія має прибуток, а решта має сировину, з якої щось можна далі робити.

Чому ж ліцензується телебачення і радіо?

Радіо і телебачення первинно було ефірним. Якщо ефір, то це частоти, а частотний ресурс є обмеженим. Саме тому держава мала право вирішувати як найкраще використовувати цей ресурс: себто комусь дозволити мовлення, комусь ні. Критеріїв цього відбору є два. Або так звані «конкурси краси», або аукціон. Є ще гібридні варіанти, але це вже деталі. Український досвід, щоправда, відрізняється в цьому плані від інших європейських країн, адже в радянські часи телемовлення входило безпосередньо у виконавчу владу, а досвід 90-х навряд чи можна назвати еволюційним розвитком телебачення. Варто нагадати, що третє речення статті 10 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод передбачає право ліцензувати телерадіомовлення.

У справі Case of Centro Europa 7 S.R.L. and Di Stefano v. Italy Європейський суд з прав людини зауважив, що окрім технологічної потреби, «надання ліцензії також може залежати від інших міркувань, таких як характер і цілі запропонованого каналу, його потенційна аудиторія на національному, регіональному чи місцевому рівні, права та потреби конкретної аудиторії та зобов’язання, що випливають з міжнародних правові інструментів».

А як же ж бути з кабельним, супутниковим, IPTV, OTT? Супутник тут у сірій зоні, бо, з одного боку це радіочастотний ресурс — просто верхніх діапазонів. Вважається, що через кількість доступних місць на супутнику немає потреби в ліцензуванні такого виду мовлення. Навіщо ліцензувати кабель? Здається, просто за звичкою. А як щодо «нових» технологій? Тут усі лінійні послуги запхнули в поняття «багатоканальне мовлення», мовляв, розбирайтесь самі. Автор пам’ятає, що на визнання Нацрадою IPTV пішло кілька років. А якщо ви згадаєте VoD, себто відео на замовлення, — шановний, ви тут для чого оце збурюєте? Ну гарно ж усе працює роками, нащо змінювати?

Окремим гравцем у законі є провайдер програмної послуги — цей суб’єкт, як і соцмережі в інтернеті, намагається себе визначати виключно як посередника, проте сам спосіб формування пакетів телеканалів — це вже вплив на глядача, до того ж, для цих суб’єктів є універсальна програмна послуга як відображення must carry та must offer принципів.

В підсумку: ліцензування телебачення має на меті збалансовано використати частотний ресурс і визначити пріоритети в наповненні каналів, які заходять в ефір. Проте ліцензування неефірного мовлення є надмірним і є показником того, що законодавець не сильно хотів заморочуватися.

Ще одним видом медійних суб’єктів є інформаційні агенції. Якщо зазирнути у статтю 5 закону про інформаційні агентства, то ми побачимо привіт від капітана Очевидності: «Випуск та розповсюдження інформаційними агентствами власної продукції з метою отримання прибутку є підприємницькою діяльністю у цій сфері і здійснюється на основі цього Закону та чинного законодавства України». Як і закон «Про пресу», закон містить прекрасний набір термінів, який не зрозумілий, певно, вже навіть тим, хто народився в доінтернету еру. Чого лише варте «глобальне телебачення» та «термінальне (кінцеве) обладнання електронних комунікацій (телеграф, телефон, телекс, телефакс)».  Хто знає різницю між телексом і телефаксом, або знає, що таке TTy, може оповідати онукам, як у дитинстві випасав динозаврів.

Фактично ж інформаційне агентство — це підвид медіа, адже, як преса і телебачення, воно працює «з метою задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб, держави». А те, що воно щось продає, надає зали для прес-конференцій — це підприємництво.

Окрім цієї тріади, існує законодавство 97 року про порядок висвітлення… та про державну підтримку ЗМІ, яких направду не мало б існувати зовсім, як а) політично інспірованих б) недемократичних. Також є закон про Нацраду і новітні закон про суспільне мовлення та про іномовлення, закон про роздержавлення, про рекламу тощо.

Справедливості заради варто зауважити, що той же закон «Про інформацію» 1992 року, що став основою для інших законів, був досить прогресивним не лише для України. Але тут ключове — «був», бо прогрес не стоїть на місці.

То ми дійдемо до закону про медіа колись?

Ідея, що щось треба робити з законодавством про телебачення, виникла… акурат після оновлення закону «Про телебачення і радіомовлення», тобто у 2006 році. Саме тоді з’явилась на порядку денному Женева-2006 та розуміння: те, що записано в законі, і те, що ухвалено Женевою — несумісні речі. А далі стався вже забутий, але не менш дикий конкурс на ефірне цифрове мовлення, — щоправда ще не Т2, але вже з невідомими компаніями і брендами на кшталт «Котигорошко», «Мама і я» і тому подібними. І все б нічого, але сталася криза 2008 року, а потім президентство Януковича, нова Нацрада, поява «Зеонбуду», кодування ефірних каналів в Irdeto, конкурс 2012 року з компаніями, які років п’ять нахабно ретранслювали канал «112». Нацрада діяла без штафів, вигадуючи покручі «скасування оголошення попередження».

І лише 2012 року ми повернулися до ідеї нової редакції закону, яка з часом стала законопроектом про аудіовізуальні медіапослуги, потім — про медіасервіси, а з 2019 року — просто «Про медіа».

Спочатку задача стояла оновити і осучаснити профільний закон відповідно до вже дещо застарілої конвенції про транскордонне мовлення, яку, ми вірили, мали оновити (забіжу наперед — оновлення зірвали на останній стадії і, судячи зі всього, не без кремлівських вух) і Директиви про аудіовізуальні медіапослуги в редакції 2010 року. У 2018 році Директиву  оновили. У проект уже закладалися ідеї оновленої директиви. До речі, так уже робили в нашому медійному законодавстві. Закон «Про доступ до публічної інформації» писався на основі ще не діючої Тромської конвенції, яку Україна ж і запустила (не без потуг вашого покірного слуги) у 2020 році. І це дозволило його зробити дієвим.

У 2019 році комітет поставив задачу розширити сферу дію закону і інкорпорувати в нього пресу та геть неврегульовані онлайн-ЗМІ. Спочатку ця ідея виглядала дещо дикою, адже регулювання першого не заведене в Європі, а друге взагалі не зрозуміло, як регулювати. Втім подальша робота, результати досліджень споживання контенту, особливо на фоні епідемії коронавірусної хвороби, показали, що роль носія/транспорту інформації втратила ту значущість, яку мала, коли ці технології виникали. Девайс у вашій кишені є універсальним приймачем контенту, ну, крім преси, в яку цей девайс хіба можна загорнути. Телебачення — на тобі m3u8 файл, дивись. Преса — відкривай сайт чи агрегатор, читай, каталог — ось тобі додаток, дивись. А хочеш, ось тобі нарізка в інстаграмі, беззупинна стрічка в телеграмі, а якщо ти пожертвуєш гроші, ось тобі ексклюзивний доступ, а любиш спортивитися, то ось тобі подкаст чи аудіокнига — насолоджуйся. Так, звісно, преса і традиційні ящики і FM-радіо ще будуть довго існувати, але погодьтеся: те, що ми називаємо за звичкою новими медіа, — це вже буденність. А «новими» вже претендують стати сервіси в Метаверсі або подібних віртуальних просторах. Чи вписуються в цей світ наші закони? Ну, десь так, як погляди деяких родичів із глибокої провінції на журналістку, яка приїхала на вакації. «Шо вона ото постійно в тому телефоні грається, давай ми тебе на хвабрику чи касиркою влаштуємо». Ні, родичі не є поганими, просто в їхній світобудові можливість заробити в телефоні в рази більше, ніж вони заробляють на локальних роботах, є чимось незбагненним.

Саме тому оновлення закону — це не примха влади. Законопроект уже переживає третє скликання парламенту. Це просто гіперперезріла необхідність навести лад у медійному просторі. Перш за все — відповідати європейській традиції, термінології і розумінню явища медіа. Медіа — це форма, оболонка, яка під власним брендом постачає людині певний контент: новини, аналітику, мультики, фільми, кліпи, акваріум із рибками, океанський бриз, кросворди, гадання на відео Арестовича та будь-що … Як випливає з назви директиви, медіа — це сервіс. Плати і споживай. Бо Європа перш за все думає про бізнес, доходи, а з ним і добробут.  Регулювання all in one у нашому законі — це запорука справедливої конкуренції, адже не може існувати ринок, на якому половина має дотримуватися купи вимог і обмежень, а половина розповідає про «в нас особливі стандарти».

Друге — це відсування на другий план технологій і виведення на передній план таких тем, як прозорість інформації про того, ХТО вам готує і продає цей сервіс. Це захист бізнес-інтересів європейських виробників фільмів та іншого відеопродукту, в тому числи маленьких. Намагання зберегти європейський культурний простір, забезпечити права людей з інвалідністю, забезпечити права дітей національних спільнот. І звісно, це встановлення мінімальних правил для користувацьких відеоплатформ. Це обмеження, що медіа не мають гратися з вогнем ворожнечі, що призводить до геноциду й війни. І  суто наша мета — обмежити вплив російської військово-пропагандистської інформаційної машини.

Ми це все розуміємо, змінювати законодавство треба, але цей закон треба відкликати!!!

Такі або подібні аргументи робоча група чує вже давно. На чому вони будуються? Якщо відкинути змагання в термінологічній дотепності, на кшталт ідеї, що закон має зватися «Закон про медіа (засоби масової інформації)», то ці аргументи переважно в дусі Ґінзбург. Але було б нечесно не сказати, що робочій групі регулярно прилітає з дуже різних боків. І це свідчить про те, що закон НІКОЛИ не зробить усіх щасливим, але закон має збалансувати інтереси різних груп. Робоча група намагається бути об’єктивною, враховуючи інтереси різних гравців.

По суті, точками супротиву і конфлікту є:

• небажання регулюватися, бо чинне регулювання або дуже формальне (преса), або відсутнє (онлайн-преса)
• небажання мати сильного регулятора (при цьому від Нацради ті самі люди очікували, що вона позакриває всі канали, які хтось вважає проросійськими);
• фантомні болі щодо дій Нацради в минулому;
• бажання зберегти комунальні медіа;
• «чорні списки» та інші обмеження, щодо контенту
• квоти.

Будь-яка сфера проходить етап дикого ринку, коли правила встановлюються навіть кров’ю. З часом, коли вплив сфери стає значним, держава мусить втручатися. Регулювання онлайну попри декади анархії — це вже не лише питання свободи і неймовірних можливостей, але і надто значних ризиків, які несе така анархія для демократії, бізнесів і навіть існування етносів і держав. Скандал з Cambridge Analytica та виборами Трампа змусив серйозно замислитися про захист приватності онлайн і про вплив соцмереж на політику. Відповіддю стали національні закони, які вимагають від соцмереж звітності і реакції. Зрештою, на рівні ЄС Акти про цифрові сервіси і про цифровий маркетинг ось-ось з’являться на світ. А на черзі акти про штучний інтелект, свободу медіа тощо.

Небажання і водночас бажання сильного регулятора — це питання відповідальностісуспільства. Ви можете тисячу разів звинувачувати чи то ринок, чи то Нацраду. Але поки громадянське суспільство і сама медіаспільнота не почне грати активну роль, а не пасивно спостерігати за черговим призначенням, нічого не зміниться. Регулятор має належний інструментарій для того, щоб бути регулятором, а не кіоском на ринку, що роздає ліцензії. Етика і мораль членів — це вже не питання закону.

Бажання зберегти комунальні медіа, як і бажання нічого не міняти в пресі — це, даруйте, страх виходу з зони комфорту. Чи замислювалися ті, хто вимагає «нічого не міняти», про свою місію, роль, про якість матеріалів і якість дискурсу? Якщо громада закрила комунальне медіа — це питання грошей чи свідчення відсутньої цінності цього медіа?

Ну і, звісно, те, за що нам прилітає в останні дні: квоти і списки. Квоти не є предметом дискусії, адже є загальне розуміння, що вони мають зберегтися. Але чи маємо ми продовжувати культуру драконівських методів, проти яких ми часто самі виступаємо? Чи слід карати медіа за помилки в калькуляції чи помилки редакторів? Одна з наскрізних ідей закону — запровадити припис. Механізм, за яким регулятор виконує свою функцію, примушуючи дотримуватися вимог закону, але не тягне відразу рубати кінцівки. Аргументи, які звучать у відповідь — «хай ставлять більше і не помиляються». Тут, окрім відчуття карго-культу і «мы тебя научим родину любить», мені нічого не спадає на думку. Так, квоти зробили те, що мали зробити: змусили ринок таки зайнятися функцією генерації нових талантів. Саме радіо дало старт багатьом хітам. Але при цьому не слід забувати, що крім українського є світовий ринок пісень, і баланс має бути здоровим. І якщо мета — лише прибрати з ефіру російський низькосортний продукт, то це досягається і квотами, і інвестуванням в національний продукт та сприянням його створенню. І це має робитися з прицілом не лише на традиційне радіо, але й на платформи аудіокаталогів, де квоти а) не працюють б) плейлисти і топ-прослуховування ще донедавна мене відверто жахали.

Чорні списки. Дискусія про чорні списки може потягнути на окрему статтю. Якщо коротко: це питання підходів до розв’язання певної проблеми. Є простий і, здається, дієвий підхід: просто заборонити. Є складніший, не такий дієвий, але більш правильний, адже базується на критеріях — коли забороняєш навіть хор бабусь-полоскалок з Великого Устюга, треба пояснити, ЧОМУ ти їх забороняєш. Бо коли ти просто забороняєш, може нічого й не статися… до певного моменту… коли русоблюд із якої-небудь країни Європи візьме та й оскаржить непропорційне обмеження у праві людей отримувати інформацію та ідеї. І лише одне рішення поставить під легітимність усю систему. Тоді і правда може відбутися «розмінування» культурного простору.

Європейські традиції часто здаються бюрократичними, марудними, нелогічними. І так, у часи криз вони дають збої, бо саме ця антикризова частина в них нерозвинута в силу «ніколи знову».  Ми це бачимо і в забороні російських каналів, і у правилах соцмереж, які просто не можуть припасуватися до війни, бо ж «ніколи знову».

Але стандарти, які ми вже увібрали в себе за часи незалежності і які ще маємо увібрати — це і є та Європа, в яку ми прагнемо. Отримуючи плюшки у вигляді безвізу, доступнішої торгівлі тощо, ми отримуємо традиції і правила, які для нас є незвичними, незручними, марудними. Альтернатива, звісно, є: ми кажемо «дякуємо, ми самі». І тоді ми робимо як нам зручно, але не шукаємо допомоги і кращого життя від співпраці з Європою. Інша опція: ми входимо і починаємо грати роль мітли, яка має прибрати наліт, що утворився за часи ситого життя. Але для цього нам треба стати членом ЄС і встигнути виховати армію високоосвічених фахівців, які будуть здатні стати цією мітлою.

Ухвалення закону про медіа — це краштест для всіх. Для ринку, який має створити саморегуляцію, для влади, яка має не спокуситися на втручання в роботу незалежного регулятора та забезпечити його належне фінансування (і Суспільного теж, до речі). Для опозиції, яка має зважувати інтереси власні і інтереси держави і не грати в Дон Кіхота і вітряки, на громадянське суспільство, яке має пильнувати свободу слова і мати лідерську позицію в номінуванні в майбутньому професійних і відповідальних членів регулятора.. Зрештою, це тест на нашу зрілість. На здатність виробляти компроміси та відступати там, де помилився, адже хто не помиляється?! Ми добре вміємо об’єднуватися проти ворогів, саме тому ми вижили зараз. Але історія з нашим проектом показує, що нам ще довго вчитися жити разом. Чи навчимося? Залежить лише від нас.

Фото: Олена Худякова/Укрінформ