Леся Нікітюк: «Думайте не про те, щоб відкладати гроші, а про те, щоб насолоджуватися миттю»

Ексклюзивно для Viva.

ua Леся Нікітюк розповіла про допомогу переселенцям, хейтерів-росіян, реаліті «Пара на мільйон» та зйомки нового сезону «Le Маршрутки».

— Лесю, з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну ви вже стільком людям допомогли, що вас навіть почали називати чарівницею.

Розкажіть, як почали волонтерити, як все «закрутилося»?.

Хмельницький став транзитною зоною для людей, які втікали з гарячих точок.

Близько 140 тисяч осіб проїжджали повз блокпости в нашій області.

Їм потрібно було організувати місця для ночівлі, яких хоч і було облаштовано багато, але спальних місць все одно не вистачало.

Мені у міськраді дали добро на організацію прихистка, я зв’язалася з директором школи, в якій навчалася, і за півдня скупила більшу частину матраців.

Також багато позносили люди з району.

Ми закупили постільну білизну, рушники, засоби гігієни.

Паралельно виносили парти, стелили матраци, звільняли класи, запускали їдальню.

Це було непросто, бо треба і продукти закупити, і одразу почати готувати.

Люди їхали вранці, в обід, ввечері, вночі.

Паралельно я почала займатися гуманітарною допомогою — ми зв’язувалися з волонтерами з інших країн, яким постійно розповідала, що займаюся прихистком, і нам потрібно це, це і це.

Люди почали надсилати гуманітарку тоннами — це і постільна білизна, і засоби гігієни, і памперси.

Треба було займатися логістикою — знайти склад, водія, фуру.

Це такий стан… Ти страждаєш, постійно в шоці, але оскільки допомагаєш людям, тобі воно теж допомагає — є відповідальність за людей, дітей.

Не можна розкиснути і втратити свідомість, щоб тебе відкрапували від нервового зриву.

Ми всі працювали на безкоштовних засадах 24/7.

За 4 місяці поселили приблизно 2670 дорослих, десь 340 дітей та близько 100 тварин.

Останні три тижні прихисток не поповнювався переселенцями.

За законом, у нас можна жити 2-3 дні, тому що немає спеціальних умов — людина не може довго спати на одному матраці… Коли чисельність почала скорочуватися, ми почали класти кілька матраців один на одний, а коли бабці приїжджали, то робили їм ліжко з 8-10 матраців, бо вони не могли нагнутися й лягти на підлогу.

Люди перестали виїжджати, я думала: погано це чи добре? І мені сказали, що, певно, добре — значить, ЗСУ роблять успіхи, нові території росіяни не захоплюють.

Усіх, хто був у прихистку, ми розселили, допомогли знайти житло.

До речі, ми ще й навчилися правильно розподіляти гостей нашого прихистку.

Людей із немовлятами — до тих, хто не проти вночі, можливо, прокидатися від дитячого плачу.

З собаками й котами — теж в окремі кімнати, бо в когось алергія, когось тварини нервують….

— Як підшукували для них житло?.

У нас були дівчата на ресепшині, які чергували по змінам 24/7.

До них зверталися люди з усіх питань, а ті вже передавали їх мені.

Наприклад, приїхали 50 людей, і ми уточнюємо їхні плани — одна сім’я хоче їхати на Закарпаття, десять сімей їдуть за кордон, 2-3 планують лишатися у Хмельницькому.

І ми починаємо «трусити» ріелторів, вони надсилають нам різні варіанти — від безкоштовних до дорогих.

Мені і квартири давали, і величезні знижки робили.

Насправді коли я підняла кіпіш, то до моїх батьків стояла черга з людей, які казали: «Ми там чули, що Леся шукає дім для переселенців, ми готові допомогти».

Це все було під моєю відповідальністю.

Потім у ті хати ми привозили все, що потрібно, — посуд, пральні машини та ін.

Якщо в якійсь хаті не було води, то люди самі купували насос, кидали в криницю і таким чином виходили з ситуації.

Дуже багато було срачів щодо підвищення цін на житло.

Розповім з власного досвіду.

У мене були платоспроможні люди, які звикли жити в дуже хороших умовах, їм потрібен був будинок із гаражем, басейном, щоб діти не відчували перепаду між цим житлом і домом.

Готові 30 тисяч платити? Готові.

Все, будь ласка.

А хтось звертався і просив знайти житло максимум за 5 тисяч.

Ось, будь ласка, вам квартира за п’ять — підходить? Підходить.

Треба знайти безкоштовно? От вам соціальне житло — подобається? В’їжджайте.

Коли почалося обурення, що хтось здає дім за 300 тисяч… Я знайшла той дім за 300 тисяч, там 9 спалень.

Тобто туди може влізти 40 людей, то 300 тисяч поділити на 40 — це менше ніж 10 тисяч гривень на місяць, комусь ця ціна може й підійти.

Я взагалі зараз проти будь-якого срача, в якому сходиться українець і українець.

Роблю все, щоб його завершити, тому що такі моменти зараз грають на руку ворогу.

Я дуже вдячна, що мені довіряють.

На мене почали виходити незнайомі люди, яких навіть ніколи не бачила, але з якими ми вели роботу всі ті місяці.

Дехто з підписників надсилав мені величезні об’єми допомоги зі Швейцарії, Естонії, Іспанії.

Сухофрукти чекала з Туреччини.

Я організовувала машину, на кордоні все перевантажували і привозили мені в Хмельницький на склад.

До речі, самі волонтери теж між собою ділились.

У нас склад на 25 тисяч квадратів.

Мені здавалося, що це дуже багато, але на розподіленні стояло по 30-40 тонн — це гуманітарка для переселенців, військових, продуктові набори.

Мені допомагали це все пакувати та відправляти брат, невістка, друзі.

У мене немає свого фонду, я не збираю грошей — це суто на зв’язках і дружбі.

Вдячна всім, хто допомагав.

Читайте також.

Анджеліна Джолі про українців: «Я бачила на власні очі абсолютну стійкість і силу цих людей».

Дженніфер Еністон розповіла про рису, яку цінує в людях: «Це одна з причин, чому я закохуюсь».

— Окрім цього, вам ще й вдавалось усіх підбадьорювати й підіймати настрій.

Олександр Педан розповідав, що він скоординувався з вами та Дядею Жорою, і ви разом організовували майстер-класи та інші розважальні програми для мам з дітками, аби відволікти їх від страхіть війни.

Які з цих моментів вам найбільше запам'яталися?.

Вдень я займалася гуманітарним складом, логістикою, прихистком, продуктами, людьми, будинками.

А вночі відкривався культурний фронт.

Ми збиралися з друзями та писали пісні, жарти, придумували меми, щоб підтримати людей.

З Дядею Жорою та Педаном їздили по прихистках, які організували місцеві територіальні громади в районах — це Білогір’я, Теофіполь, Шепетівка, Славута, Волочиськ, Кам’янець-Подільський.

Ми приїжджали з дружнім візитом, сходилися сім’ї, діти, місцеві волонтери організовували солодощі, ми фотографувалися, співали «Червону калину» та гімн, обнімалися.

Діти дарували нам листівки, ми також дарували їм листівки з автографами.

І за день отак по 3 прихистки об’їжджали.

— Як дітвора реагувала, коли бачила вас?.

Та це взагалі! Така радість.

Я в ці моменти забувала про все й хотіла просто зробити ще більше, щоб ті діти були щасливі.

Вони зараз дуже швидко подорослішали, не хочеться, щоб у них це дитинство забирали.

Тому ми гралися, обіймалися.

Фото — це взагалі.

Найкращий сюрприз — отримати фотку з Лесею, яку вони бачили по телевізору.

Це дуже класно працює.

А я тішуся, що в мене так склалося життя, що я була в тому телевізорі.

Ну, і ще буду, звісно (усміхається).

— Проєкти з вами вже повернулися в ефір.

Наприклад, «Пара на мільйон», який був знятий в 2021 році.

Це ваше перше реаліті в якості ведучої.

Важко було опанувати нову роль?.

Спочатку вела його, як і решту проєктів, але потім у мені відкрилася інша сторона ведучої — не та, яку всі знали до цього.

Раніше я змагалася з чоловічою командою і боролася за перемогу в «Хто зверху?», відкривала нові країни та локації, розповідала про тревел, була гідом для всієї країни.

А тут зіткнулася з людськими стосунками, і процес мене настільки затягнув, що я перестала говорити звичні фрази, змінилися мої тон та поведінка.

Коли надійшло запрошення вести реаліті «Пара на мільйон», зрозуміла, що це велика відповідальність.

Адже в ньому люди будують стосунки, це вже не «хі-хі-ха-ха», як у «Хто зверху?» Погодилася стати ведучою лише після того, як дізналася, що на проєкті буде психологиня.

Вона дуже допомагала і учасникам, і мені самій.

— Як змінив вас проєкт?.

Хлопців-учасників часто булили, як і мене в дитинстві, коли дражнили через зріст.

Їх — з багатьох причин.

Згадувати про якісь свої дитячі травми були неприємно — тільки забула, тільки стала гарна, тільки зібрала три мільйони підписників… Звісно, не хотілося підіймати неприємні спогади.

Але і хлопцям, і мені проєкт допоміг попрацювати над собою.

Здається, інколи психологиня ходила частіше до мене в гримерку, ніж спілкувалася з учасниками (усміхається).

Читайте також.

«Знайомтеся, це Сергій».

Оля Цибульська вперше показала чоловіка і розповіла свою історію кохання.

«Я плакав на пологах дружини»: перше інтерв'ю зірки Дизель Шоу Олександра Бережка за пів року війни.

— Розкажіть, як так сталося, що ви з паном Степаном Гігою зіспівалися? «Цей сон» став вашим новим хітом.

В одну з творчих ночей прийшла ідея написати «Цей сон».

Мій друг Михайло Мартинюк — один з авторівувсіх моїх пісень — каже, мовляв, давай випускати.

Я відповідаю: «Ти що, треба ж попросити дозволу в маестро!» Моя менеджерка зателефонувала Степану Гізі, а він сказав: «Хочете співати пісні — пишіть свої».

Тоді я подумала, що треба зробити так, аби він цю пісню почув.

Якщо скаже, що дурниця, то вже тоді все.

Але якось ми ту пісню йому пропхали, він почув, зателефонував і каже: «Треба випускати».

І ми випустили пісню, зараз он Гіга з концертами їздить, бачите (сміється).

Наш народ добрий, співучий, гостинний.

У нас так багато талантів.

Згадайте — по 300 сторіз у кожного було, як він їде за кермом і щось співає.

Ми це любимо, у нас і мова така мелодійна та співоча.

Людям треба навіть у такий страшний час виживати, щоб їх щось заряджало.

Подивіться, скільки зараз пишеться українських пісень! У житті ще наша естрада так не функціонувала, як зараз.

Це такий антистрес.

Слухаєш пісню — і просто на хвилину відключаєшся й заряджаєшся.

А якщо вона ще й позитивна, то вдвічі більше заряджаєшся.

— Вірите у віщі сни?.

Вірю! Я взагалі люблю всякі езотеричні штуки.

Люблю молитися — мені дуже допомагає.

Коли починаються тривоги, читаю псалом 90.

Це працює! В будь-якому намоленому місці трапляються дива — виліковуються люди, наприклад.

А зараз вся країна молиться! Це дуже важливо.

— Вам зараз сняться сни? Які?.

Мені не сняться жахи.

За весь цей час у мене був один страшний кошмар.

Що ми з мамою зайшли в торгівельний центр, і раптом хтось каже, що йде наступ, під’їжджають танки.

Я відчула страх.

Почуття, коли тебе зараз можуть вбити, рознести все… Що треба втікати.

Відчула це максимально реально.

Такого не показують у найстрашніших жахіттях….

Ой, мама і троянди — це окрема історія.

Їдемо по вулиці: «Лесю, зупинися! Шо це таке в неї цвіте? А ну, сфотографуй.

Їдемо в «Дачник»!» Приїжджаємо в «Дачник»: «Покажи фотографію, мені треба отаке».

Купуємо, садимо, їдемо далі: «Ой, шо це таке красиве цвіте? Сфотографуй, нам теж треба таке посадити!» Словом, насадили вже стільки, що тут все в квітах, немає як пройти.

Але воно так додає настрою.

Дивишся зараз, як пташки літають, квітки розквітають, і живеш як ніколи.

Коли люди розуміють, що може статися що завгодно, вони живуть як ніколи.

Зараз думайте не про те, щоб відкладати гроші, а про те, щоб насолоджуватися миттям.

Не куштували ті суші — скуштуйте, не ходили на масаж — сходіть.

Не відмовляйте собі, бо треба жити зараз! Не слід цього боятися й соромитися, якщо ви при цьому допомагаєте та донатите.

— Скучаєте за столицею, друзями, улюбленою роботою на телебаченні? Коли плануєте повертатися в Київ?.

Я їжджу в Київ.

Вперше, коли приїхала, побачила руїни на власні очі.

Любила пити каву на заправці в Стоянці — її більше немає.

При в’їзді в Київ відкривається класний вид на столицю біля одного з пологових будинків, і я завжди думаю: «О, вже от-от».

А зараз дивишся не на це, а на розбомблений пологовий.

Там діти мають народжуватися, а не вмирати… У мене залилися очі слізьми, ледь доїхала.

Обіймалася з консьєржкою, сусідами.

Хтось залишився, багато хто виїхав.

Але ми з усіма були на контакті, вони все знімали: як перебігали в інший дім, як повз наш будинок снаряди з «Градів» літали.

Це було постійне онлайн-спостереження.

Дівчата в моїй улюбленій пекарні поруч із домом заливалися слізьми, коли ми зустрілися.

У квартирі все затхнулося… Наче ж чистоту лишала, просто забула про кілька букетів, які за ці місяці згнили, проросли, знову згнили і знову проросли (сміється).

Навела лад, перебрала речі — взяла, щоб роздати людям, з друзями зустрілася.

Зрозуміла, що мені зараз немає що робити в Києві, у Хмельницькому я корисніша.

Моє життя у столиці здебільшого будувалося на роботі, вона займала відсотків 80.

А зараз знімаємо третій сезон «Le Маршрутки», то заїжджаю в Київ.

Перед цим маршрутку поставили на ремонт, бо в ангар, де вона стояла, прилетіло дві ракети.

Одна розірвалася та зробила з нашої маршрутки решето… А один снаряд не здетонував, його знешкодили, і він досі стоїть в ангарі.

Я не хотіла ремонтувати маршрутку.

Хотіла, щоб вона їхала, як є, щоб усі бачили її розтрощеною.

Вона зараз, як українська душа — прострелена, порвана, поранена.

Та в нас, українців, ця душа є.

На відміну від москалів.

Читайте також.