«Дождь»: чи достатньо російському медіа бути проти війни, аби вважатися «хорошим»?

Після аналізу онлайн-видання Meduza поговоримо про інше відоме російське ліберальне медіа, яке віднедавна працює за межами Росії, — телеканал «Дождь». Він далі орієнтується на путінську Росію й не шукає жодної альтернативи теперішньому стану Росії. І журналісти, й гості ефірів «Дождя» звинувачують в усьому особисто Путіна та владну верхівку, не визнаючи, що російське суспільство підтримує агресію, а воєнні злочини в Україні чинять тисячі «простих росіян».

За кілька днів до повномасштабного російського вторгнення в мене було заняття про сучасну російську пропаганду. З-поміж матеріалів Russia Today, Sputnik та інших прокремлівських медіа я запропонувала студентам оцінити ефір «Дождя». Вони здивувалися:

— Але ж це опозиційне російське ЗМІ, вони ж проти Путіна, чому це пропаганда?

Що ж, розберімося. Ми переглянули ефір за 19 лютого 2022 року. Тоді всі говорили про можливе вторгнення російської армії в Україну. У програмі «Здесь и сейчас» ми зі студентами побачили приклад типової російської «опозиційної журналістики». «Від самопроголошених республік увесь день приходять повідомлення про обстріли зі сторони України», — повідомив ведучий і перерахував місця, які українські війська нібито обстріляли: Донецьк, Луганськ, Горлівка. Завершувалося це фразою: «В Києві заперечують причетність до ескалації».

«Верифікувати ці повідомлення дуже складно. Надходить дуже багато інформації, різні джерела, різні телеграм-канали. Відрізнити фейки від справжніх, правдивих новин дуже складно. Розібратися в цьому нам ще буде потрібно згодом. Тому давайте по фактах сприймати всю картину дня. Ось такі повідомлення надходять. Ми вам їх показуємо. Ніхто не стверджує, що насправді ці обстріли були. Тому потрібно це все ще перевіряти», — казали в ефірі. Але ж завдання журналістів саме в тому, щоби перевіряти факти й відрізняти фейки від новин! І з’ясувати, що було насправді. Інакше така журналістика не має сенсу.

За два тижні після того «Дождь» припинив мовлення в Росії — його заблокували, як і інші так звані ліберальні російські ЗМІ: «Эхо Москвы», «Новую газету» та інші. Частина журналістів виїхала з Росії, й у липні канал поновив своє мовлення в Ризі, отримавши ліцензію на мовлення. Зараз «Дождь» можна дивитись на ютубі. До речі, в Україні «Дождь» заборонений із 2017 року, коли Національна рада з питань телебачення і радіомовлення виключила канал зі списку адаптованих до українського законодавства. Причина — мапа з «російським Кримом».

Зазвичай на захист російських ліберальних медіа лунає аргумент: вони, мовляв, мусять підлаштовуватись під реалії диктатури, адже їм загрожує ув’язнення чи смерть. Що ж, можливо, переїзд у вільну Латвію дозволив каналу почуватися вільніше й відкрито говорити правду? Або повномасштабне вторгнення російських військ в Україну відкрило журналістам очі на власну державу, країну, націю?

Аби це з’ясувати, я переглянула десять випусків  «вечірнього шоу» «Здесь и сейчас», яке самі журналісти каналу називають «головним новинним шоу дня»: за 22—26 серпня та 5—9 вересня.

Не все в ефірі «Дождя» погано. Якісним було включення з Києва в День незалежності, матеріали про українських біженців у Європі, про дітей-волонтерів тощо. Великий плюс — часте залучення спікерів з України: експертів, журналістів, посадовців. Завдяки цьому ситуація «сторони звинувачують одна одну, а оперативно перевірити інформацію під час війни ми не можемо» складається в ефірі не так часто. Наприклад, розповідаючи про російський ракетний удар по Чаплиному на Дніпропетровщині, в ефір включили українську журналістку, яка була на місці подій і докладно розповіла, що бачила. Журналісти «Дождя» послідовно виступають проти війни, путінської влади, засуджують воєнні злочини російської армії. Але чи це все, що ліберальний російський телеканал може зробити для якісного інформування про події в Україні?

Окремі порушення стандартів, які я побачила, — від дрібних до дуже серйозних — змушують думати, що частина працівників «Дождя» свідомо чи несвідомо залишається адептами «русского мира». Хтось не наважується заперечити гостю, коли той озвучує дезінформацію про російських військових у Бучі; хтось робить сюжет про радісне прийняття окупантів на загарбаних територіях; хтось подає українофобські заяви кремлівських чиновників як норму.

Але почну з двох матеріалів, які, як на мене, перекреслили всі зусилля «Дождя» справляти враження справді незалежного і якісного каналу.

В ефірі від 22 серпня журналісти телеканалу «Дождь» вирішили приділити увагу… святкуванню дня російського прапора на окупованих територіях. Дивний вибір інформаційного приводу, адже канал постійно заявляє, що засуджує російське вторгнення в Україну. Дивним був і відеоряд. Це кадри, запозичені із прокремлівських телеграм-каналів: підняття російського прапору над Херсоном, «святкування» в Запорізькій області, Мелітополі, Маріуполі. Люди з російськими прапорцями, фрагменти концертів, у тому числі й за участі російських артистів. Глядачам розповіли, що на вулицях загарбаних міст роздавали російські прапори. Журналістка за кадром прокоментувала: «Судячи з фото та відео, охочі взяти їх знайшлися, але не дуже багато». Дали також синхрон колаборантки, яка радісно сказала, що цього дня чекали довго, «особливо після перевороту 14-го року», коли «нацисти захопили владу».

Далі показали святкування Дня прапора в Росії, наголосивши, що бюджетників на концерт зігнали примусово. Говорили про затримання активістів, які були проти. Виходить, що в Росії люди таки протестують проти режиму, а ось на окупованих територіях України всі хочуть бути з Росією. Журналісти не замислились про репрезентативність картинки, яку взяли у пропагандистських російських джерелах, і підтвердили своїм матеріалом тезу Кремля, що «Росія тут назавжди».

25 серпня в ефір «Дождя» включили колишнього Олексія Асташова — військового сумнозвісної російської 64-ї бригади з Хабаровського краю, яка брала участь у звірствах у Бучі в березні. Ведучий Тихон Дзядко в підводці сказав: мовляв, іншим російським журналістам чоловік казав, що йому соромно за службу в цій бригаді. Судячи з усього, журналісти сподівалися почути в ефірі каяття, але вийшов конфуз — виявилося, що Асташов не визнає себе ні в чому винним, підтримує Путіна й російську агресію, стверджує, що його слова про сором перекрутили… А ще — заперечує, що в Бучі взагалі були російські війська.

«Мені і досі не зрозуміло, чому війська російські не увійшли разом із Кримом в Україну ще в 2014 році. Можна було б уникнути великих жертв серед мирного населення та військових з обидвох сторін. Це все ж таки люди. Це ж слов’яни, брати. Вісім років люди страждали від несправедливості, беззаконня, які коїлися на Донбасі. Це факт», — сказав Асташов уже на початку інтерв’ю. Тут і неправдиве твердження (Крим — це Україна; до того ж, російські війська вторгалися на територію інших регіонів — Донецької і Луганської області — у 2014 році, є численні свідчення їхньої участі в боях), і повторення пропагандистського штампу про «вісім років». Проте ведучий ніяк не прокоментував і не заперечив, а натомість поставив наступне питання: «Так, і ви, подивившись звернення Путіна, наскільки я розумію, підписали контракт. І вирушили в Україну». Далі гість сказав таке: «Я був упевнений і залишаюсь упевненим у тому, що російських військових у Бучі не було».

Дзядко: Що ж їх, у принципі не було? А хто ж тоді окупував Бучу?

Асташов: В будь-якому випадку я не можу говорити про якісь факти їх присутності в Бучі. Я не знайомий із жодною людиною, яка б там була…

Дзядко: Почекайте, але в інтерв’ю «Новой газете. Европа» є ваша цитата: «Мені соромно, що я військовослужбовець цієї бригади». Ви не говорили такої фрази?

Асташов: Це було сказано мною, я погарячкував після перегляду фільму в головній ролі з Данею Фролкіним [товариш по службі Асташова]. Трохи інакше я сказав: мені інколи буває соромно. Не буду перевзуватися. Сказав, погарячкував. У всякому випадку я пишаюся тим, що я служив у цій бригаді, тільки завдяки тому, що там служили чудові люди, які, на жаль, загинули. І люди, які зараз там служать, я їх дуже поважаю.

Заперечення присутності російських військ у Бучі Тихон Дзядко більше не коментував. А в кінці інтерв’ю вирішив довідатись, що його співрозмовник думає про вбивство мирних мешканців. І таки добився від Асташова зізнання: «Такі випадки трапляються, боюся, вони не одиничні щодо мирних жителів зі сторони ЗСУ (!). Тому боюсь, що в умовах спецоперації, в умовах бойових дій це стається. Воно стається, я думаю, в будь-яких інших конфліктах».

Ведучий пропустив явну маніпуляцію — переведення стрілок на українську армію. Далі розмова пішла так:

Дзядко: Але погодьтесь, якби не було спеціальної військової операції, то і цього не було б, правильно? Ваша 64-та бригада там би не опинилась.

Асташов: Ми виконували спеціальні завдання з денацифікації та демілітаризації України, тому що це було необхідно. Все-таки були утиски російськомовного населення. Їх змушували «размовлять». Нав'язували якісь свої ідеологічні принципи, українство. Все-таки це факт. І з цим треба було покінчити.

Дзядко: Я вас зрозумів. Я в завершенні скажу, що це не факт. От і все.

Отже, так можна було — заперечувати неправдиві твердження гостя. Але чомусь те, що російський військовий озвучував раніше, не викликало у ведучого заперечень! Він лише ставив уточнювальні запитання, залишаючи озвучену дезінформацію без коментарів. І в кінці розмови не було жодного підсумку чи реакції на сказане.

Тож і це інтерв'ю цілком може грати на руку тим, хто хоче сформувати скептичне ставлення, недовіру до фактів воєнних злочинів Росії в аудиторії. І телеканал «Дождь» стає зручним та ефективним інструментом в руках цих людей. Тим більше, що його аудиторія – здебільшого критично налаштовані до нинішнього російського режиму люди.

Новини про українофобські заяви

Сюжет із російським військовим, якому дозволяють говорити все, що він хоче, – не єдиний випадок, коли українофобські заяви лунають в ефірі «Дождя» без жодних коментарів. Декілька таких випадків я знайшла в ефірі від 26 серпня.

В сюжеті про те, що Німеччина буде підтримувати Україну, для чогось наводять цитати Лукашенка та пропагандиста Соловйова. У словах обох — мова ворожнечі на адресу канцлера Олафа Шольца та/або щодо України: «бандерівська сволота», «маленький фюрер». Чомусь журналісти роблять акцент саме на цих заявах. Дають доволі велику вирізку з програми Соловйова, де він вдається до численних образ і закликає завдати удару по Німеччині. Ведуча Анна Монгайт коментує це словами одного з дописувачів: «Цирк у божевільні». Тож виглядає так, що для журналістів «Дождя» українофобство Соловйова — це просто розвага. І засудження або ж будь-якої іншої реакції не вимагає.

Ще одна тема ефіру цього ж дня — висловлювання російського режисера Міхалкова щодо української мови. Дають його синхрон, де він каже, що українська мова є проявом русофобії, що «словосполучення, які ми чуємо в українській вимові… є формулюванням ненависті до Росії». Тому, робить висновок режисер, викладання українською мовою — це «катастрофа». Ведуча знов ніяк не коментує слова Міхалкова. Натомість каже: «Намагання нібито підтримати російськомовних в Україні призвело до свідомої відмови від російської мови навіть у тих областях країни і тими людьми, які завжди до цього говорили російською». Проте Міхалков не підтримував ніяких російськомовних — він прямо висловлював ненависть саме до української мови!

В ефірі від 23 серпня в сюжеті про «трибунал», який окупаційна влада Донецька збиралася організували над бійцями полку «Азов», також знаходимо мову ненависті, яка лунає в ефірі без якоїсь реакції — як норма. Так, азовців називають «нацистським злочинцями» та «нелюдами в людській подобі». Депутат Держдуми Слуцький закликав стратити азовців за «жахливі злочини». Ведучі й журналісти ніяк не прокоментували ці заяви.

Були й інші аналогічні випадки. Очевидно, що редакційна політика «Дождя» не передбачає реакції на мову ворожнечі. Можливо, журналісти вважають, що неадекватність цих заяв самоочевидна для всіх глядачів? На жаль, якби це було так, ми б не бачили зараз у Росії такої масової підтримки Путіна та його рішення загарбати Україну.

«В Пермі, Казані, Криму та інших містах…»

Отже, «Дождь» — проти війни та російської агресії в Україні. Однак на рівні слововжитку трапляються нюанси, які ставлять під сумнів цілісність цієї позиції.

Зазвичай Крим тут визнають загарбаною росіянами частиною України. Проте у випуску від 6 вересня йдеться про обшуки, які Федеральна служба безпеки проводила «по всій Росії». У тексті йдеться: «По всьому світу, в тому числі й в Росії колумбайнерами називали учнів у Пермі, Казані, Криму та інших містах. В Росії рух "Колумбайн" названо терористичним». Так ненав’язливо Крим визнаний частиною Росії.

Коли йдеться про плановані окупантами псевдореферендуми для легітимізації загарбання українських земель, їх називають то «референдумами» в лапках, то без лапок.  Так, у випуску за 7 вересня плашка – без лапок, в описі відео – з лапками.

Плутанина і з так званими республіками, які росіяни та їхні поплічники проголосили на окупованих частинах Луганської і Донецької області. Подекуди їх називають «самопроголошеними республіками», а часом і просто республіками.

В ефірі від 5 вересня журналіст ставить питання Петру Андрющенку, раднику мера Маріуполя, який коментує попередження Верещук щодо кримінальної відповідальності за участь у так званому референдумі. Питання звучить так: «Що робити чоловікам, яких насильно мобілізують, людей відловлюють, як скажених собак?» Андрющенко уточнює, де саме. «В ДНР, ЛНР», –  відповідає Анна Монгайт. Втім і «ДНР», і «ЛНР» — не території, а терористичні організації; говорячи про них як про території, журналісти їх легітимізують. Коли в аналогічний спосіб назви псевдореспублік чи абревіатури «ДНР» і «ЛНР» вживають гості ефіру, їх не уточнюють і не виправляють.

А найбільше проблем виникає з назвами посад самозваних представників окупаційної влади: «мер міста Донецька» (23 серпня), «губернатор Севастополя» (22 серпня), «голова Кіровського району Донецька» (5 вересня). Насправді в Донецьку не було легітимних виборів міського голови з 2010 року, і формально мером залишається Олександр Лук’янченко. Олексій Кулемзін, про якого йдеться, — не обраний, а призначений головою окупаційної адміністрації Донецька, відповідно, жодним «мером» не є. Те саме стосується й інших персонажів з окупаційної влади.

І нарешті — «спецоперація», як називають у Росії агресію проти України. В одному із сюжетів уизакадровому тексті прозвучала фраза: «Війна чи спецоперація, як її не назви, навряд чи сприятиме народжуваності» (7 вересня). Висловлювання ніби антивоєнне, але явно легітимізує маніпулятивний пропагандистський термін. Найчастіше про «спецоперацію» говорять спікери в ефірі, й ведучі не заперечують і не уточнюють. Експерт, якого запросили коментувати військові навчання в Білорусі, вживав вислови «спеціальна військова операція» та «військова операція». У випуску від 9 вересня оглядач, який коментував вибори, також говорив про «спецоперацію». У цьому ж випуску один із російських депутатів, що вимагав відставки Путіна, також вжив термін «спеціальна військова операція». З боку журналістів професійно було б наголосити, що цим пропагандистським терміном російська влада називає справжню повномасштабну загарбницьку війну проти іншої держави.

«Сторони роблять протилежні заяви»

За означений період журналісти «Дождя» декілька разів згадували і про ситуацію на Запорізькій атомній електростанції. Так, у випуску від 6 вересня, посилаючись на звіт МАГАТЕ, розповідають про пошкодження на станції (пошкоджені цистерни, дахи будинків, навчальний комплекс). А далі зазначають, що надходить інформація про обстріли. І вказують, що сторони (представники призначеної Росією адміністрації та українська влада міста) «як зазвичай, звинувачують одна одну». Після цього йде інтерв'ю з мером Енергодара, який просто говорить, що обстріли є і що це є дуже небезпечним, адже ЗАЕС – найбільша атомна станція Європи.

Цікаво, що зі звіту МАГАТЕ журналісти чомусь обирають інформацію про пошкодження. Але не додають, що в тому ж звіті описується присутність на станції російських військ. Або що український персонал станції — під постійним тиском російських військових, що врешті може призвести до помилок під час експлуатації станції. Або що Україна наполягає на демілітаризації території довкола МАГАТЕ. Усе це – важливі факти, про які глядач має знати, щоби зрозуміти, що насправді відбувається на станції. Проте для «Дождя» в цьому випадку важливіше розповідати звичну історію, як сторони звинувачують одна одну, а винного в обстрілах встановити неможливо.

Кращим є сюжет про ситуацію на ЗАЕС від 25 серпня. Там якраз вказано – із посиланням на дані британської розвідки – про присутність російської військової техніки в 60 метрах від станції. А також вказано на протиріччя: росіяни затримали працівників станції, які повідомляли про російську військову техніку. Але перед цим окупанти заперечували її наявність там.

Вбивство «публіцистки» Дугіної

«ФСБ розкрила вбивство Дугіної»  — під такою плашкою інформаційна служба «Дождя» випустила сюжет про цю історію. Підводка до сюжету починалася словами: «Убивство Дарії Дугіної розкрито. Принаймні, ФСБ назвала ім’я підозрюваної, нею виявилася громадянка України». Нагадаємо, за версією російської спецслужби, підозрювана громадянка України стежила за Дугіною, а потім заклала вибухівку в машину російської пропагандистки, підірвала її і втекла до Естонії. У ФСБ до того ж наголошували, що підозрювана ще й служить у полку «Азов», демонструючи підроблене посвідчення.

Сюжет типовий для російської ліберальної журналістики, коли версії, що суперечать одна одній, подаються поряд. І в результаті зрозуміти, що сталося, неможливо. Так, дають слова Дугіна про теракт, «здійснений нацистським українським режимом». Слова Подоляка, який «категорично відкидає звинувачення». Далі — детальний переказ версії ФСБ, їхнє ж відео. Цитати із прокремлівських телеграм-каналів та фото того самого підробленого посвідчення підозрюваної, допис у телеграмі пропагандистки Сімоньян, слова російського сенатора Джабарова: він погрожує Естонії, яка, на його думку, «переховує терористку». Знову Подоляк, який «декілька разів заявляв, що Україна не має стосунку до вбивства Дугіної». І бекґраунд – інформація про те, хто ж така Дугіна: донька «ідеолога русского мира та війни з Україною», послідовниця ідей батька, яка «люто підтримувала війну». Під псевдонімом працювала «журналістом» для провладних ЗМІ. «Робила репортажі з окупованого Маріуполя».

Що тут не так? Є джерело, яке не викликає довіру й часто-густо фальсифікує справи та займається дезінформацією: Федеральна служба безпеки Росії. Це джерело подає абсолютно неправдоподібну версію. Попри це заголовок формулюють так, наче ФСБ справді розкрила вбивство. Вигадці ФСБ приділили багато часу, підкріпивши її низкою цитат кремлівських джерел. Українська сторона – це тільки Подоляк, який усе заперечує (без деталізації й уточнень, чому версія не витримує ніякої критики). У бекґраунді не слова експерта, який би міг вказати на те, що не так із цією версією, а мила довідка про пропагандистку, яку чомусь назвали «журналісткою», що не відповідає дійсності і вводить в оману. Тому в підсумку й виходить, що Дугіна стала невинною жертвою у протистоянні двох сторін. А хто з них справді причетний – сказати складно. Вирішуйте самі.

Після цього сюжету, щоправда, «Дождь» робить включення з головним редактором «Новой газеты. Европа» Кирилом Мартиновим, якого просять оцінити версію ФСБ. Він говорить, що не надто в неї вірить. Проте під час інтерв’ю з ним плашка «ФСБ розкрила вбивство Дугіної» залишається. То це має означати, що «Дождь» вірить?

«Дождь» міг би, принаймні, включити до сюжету якісь із численних коментарів російських лібералів та опозиційних політиків, які говорили, що до вбивства могла бути причетною сама ФСБ. Натомість неправдоподібна версія ФСБ в сюжеті некритично подається як одна з «двох правд». Від подачі кремлівської пропаганди це відрізняється лише формальним «балансом».

«Війна, яку розпочав Путін…»

Антивоєнна риторика домінує в ефірі «Дождя». Деякі випуски завершуються антивоєнними віршами сучасних російських поетів. Проте тлумачення причин цієї війни таке: в усьому винен Путін. Деякі ефіри так і починаються: такий-то день війни, яку «Володимир Путін розв’язав і веде проти України» (6 вересня). Або ж «війна, оголошена та організована Володимиром Путіним» (23 серпня), «Війна, яку розпочав Путін» (25 серпня).

В ефірі від 24 серпня лунає вислів: «Війна – це геополітика, торгівля, інтереси башт і кабінетів, але це все в останню чергу. У першу чергу, війна – це смерть і трагедія». Таким чином знову наголошують на тому, що війну ведуть ті, хто десь далеко від народу, – «в баштах і кабінетах». А прості люди просто страждають і нічого не можуть із цим зробити.

Очевидно, такий підхід відповідає поширеному серед опозиційних російських політиків баченню повномасштабного російського вторгнення. Так, в ефірі «Дождя» прибічники Навального Любов Соболь та Руслан Шаведдінов також кажуть: «страшні путінські злочини», «злочини Путіна», «злочини путінської армії в Бучі».

Як бачимо, у цих випадках і журналісти, і політики «переводять стрілки» на Путіна. І не повідомляють «незручну» правду: російське суспільство підтримує цю війну. І що у злочинах винен не тільки один Путін, а й російські військові, та й цивільні — хоча б ті ж самі вчителі, які приїхали засівати зерна «русского мира» на окупованих територіях. Питання відповідальності всього російського народу або, принаймні, тієї його частини, що підтримала Путіна і агресію проти України, тихенько виносять за дужки.

Колись американський журналіст Волтер Ліппман, лавреат Пулітцерівської премії, говорив: «Якість новин, що стосуються сучасного світу, є показником його соціальної організації. Що кращі інститути, що більше інтересів різних людей формально представлено, то більше запроваджують об’єктивних критеріїв оцінки ситуації, то більш адекватно подібна ситуація представляється у формі новин». Тож яке суспільство – такі й новини. Судячи з усього, «Дождь» орієнтується саме на сучасне путінське суспільство і не бачить для цього суспільства альтернативи. Так, у путінській Росії заведено вважати українців нацистами, лякати пересічного глядача азовцями і не визнавати територіальну цілісність України. Тож час від часу такі прокремлівські наративи трапляються і в ефірах «Дождя».

Однак те, що є нормою в сучасній Росії, є неприйнятним для демократичних країн, де права та свободи людини є недоторканними. Ймовірно, російським журналістам було б легше зрозуміти, чому не варто транслювати в ефірі відверту українофобію та прокремлівські наративи щодо України, якби вони спробували поставити себе на місце людей, над якими насміхаються чи відверто знущаються через їхню національність. Уявімо собі, що в Україні чи ж будь-якій іншій державі вийшла програма, де б ведучий кричав про росіян як про «путінську сволоту» або ж казав, що в жодному разі в Росії не можна видавати підручники російською мовою, бо це – нацизм. Вміння поставити себе на місце іншого, співпереживати — важлива здібність для журналіста.

Крім висвітлення журналістами «Дождя» подій, пов’язаних з Україною, хотілося би звернути увагу на ще одну сумну річ.

У випусках каналу не йдеться про майбутнє Росії, про хоча би мрію побудувати цивілізовану державу, яка зможе жити за нормами міжнародного права, поважаючи права та свободи як своїх громадян, так і громадян інших країн. Цю важливу тему не згадують узагалі. Було б набагато краще, якби журналісти «Дождя» більше зосередилися на цьому, а не на цитуванні українофобських заяв Міхалкова, Соловйова чи новинах на кшталт «Сюткін прибрав слово “Київ” зі своєї пісні». Без якісної журналістики не може бути і якісної демократії. Тож сподіваймося, що журналісти «Дождя» та інших ліберальних ЗМІ нарешті займуться цією важливою справою. Якщо, звісно, вони справді вірять в те, що у Росії є якесь інше – не криваве і не тоталітарне майбутнє.

Наталя Стеблина, аналітикиня Інституту демократії імені Пилипа Орлика