Пережили окупацію та не втратили почуття гумору: як бабусі з Мощуна дулі ворожим дронам крутили

Баба Ніна і баба Аня – дві подружки нерозлийвода.

Кілька десятків років вони живуть у дачній частині села Мощун.

Тій, що від початку війни лишилася без світла та з примарними перспективами його отримати.

Та бабусі уже пройшли значно гірші випробування.

Хата Анни Значківської – просто біля лісу.

Спочатку там стояли українські військові.

У перших числах березня на територію села зайшли росіяни.

Про жахіття, які довелося пережити, Анна Василівна згадує образно.

– Вони куди попало луплять – то туди, то туди.

Мені там – як у пеклі.

Як на сковородку карася покладуть – так я і тріпалася, – згадує баба Аня.

Баба Аня.

Згодом її хату зайняли росіяни.

Тоді жінка від обстрілів втекла на сусідню вулицю, де жила її давня подружка Ніна Чернікова.

Та жартує: у селі лишилася через кота – Мурчика.

Власне, їхати й не було куди.

Син пані Ніни живе у Горенці, і його хату зруйнували росіяни.

Жінки рятувалися спочатку у погребі, а як ракети почали падати зовсім поряд, єдиним сховком став туалет у хаті.

– Одна сідає на туалет (сміється), а друга поряд – на табуретку.

Іще й тримали на руках, – згадує жінка.

– Нінко, як я помру, що ти зі мною робитимеш? А вона каже: закопаю.

А я їй: то дуже велику могилу треба рити! А вона: то треба сидячи! От паразітка, то ж ще глибше треба копати, бо голова стирчатиме.

Фактично, бабусі лишилися на дачній частині самі.

Кажуть, були іще одні сусіди, та про них навіть ніхто не знав.

Ті люди насмілилися вилізти із підвалу не одразу після звільнення.

Подружки харчувалися своїми запасами, а ще спочатку їх підгодовували наші армійці.

Вони ж підзаряджали і мобільні телефони від генераторів.

– На посту були солдати.

Я 10 яєць візьму, бо кури неслись.

Я візьму, зварю їм і пойду.

Кажу, хлопці, зарядіть телефон.

А вони: давайте.

То усім по одному роздам – заплатила, – згадує баба Ніна.

5 березня сюди зайшли росіяни.

Вони нишпорили по хатах і селилися в порожніх.

До Ніни Олексіївни приходили шукати українських солдатів.

Та у хату йти злякалися, почувши байку, ніби вдома старий чоловік лежить із коронавірусом.

А він, за словами бабусі, вже п’ять років як на цвинтарі.

– Два до мене приходило з автоматом.

Питають: гдє солдати, гдє солдати? Я кажу: нема! Вони боялися зайти до хати.

Вони мене боялися! Я не боялася.

Я на своїй землі.

Я у своїй хаті стою.

А вони чужаки щитаються, – каже баба Ніна.

Виходжу до них.

– О, хлопці прийшли.

Ви хто, рускіє чи українскіє?.

– Рускіє, кажуть, рускіє.

– О, – кажу, – Слава Богу, рускіє в гості прийшли!.

– Вони думали, що я рада, а яка я рада? Я що – не знаю, що таке війна?! Ми чули, як вони стріляли!.

Він каже: Ми прийшли вас визволять от націоналістов.

Ви так плохо живьотє.

Я йому кажу: Ми дуже добре живемо, дитинко, але після вас ми навряд чи поживемо добре!.

Баба Ніна.

Жінки бачили, як на аеропорт Гостомеля висаджувався російський десант, а з ворожими дронами баба Ніна навчилася розмовляти зрозумілою їм мовою.

– Я якраз бачила, як горіла Мрія.

Палала, горіла.

Я сиділа на балконі.

Мусила усе бачити.

Якби був фотоапарат, я би кіно зняла – бомбу.

Я телефон до труби притулю – вони одразу починають стріляти.

А як виходжу на вулицю – там дрон літає.

Я коло сарая.

Треба курам їсти дати, треба почистити, а воно літає.

Раз вийшла, другий раз, а потім – на тобі, дулю тобі! Він і улетів, – згадує баба Ніна.

Росіяни їх не чіпали, бо вочевидь, не побачили загрози.

Однак і вціліли жінки ледь-ледь.

У цій частині Мощуна не лишилося жодної цілої будівлі, а на околицях досі стоїть розписаний кимось розбитий російський танк.

Більшість хат ніхто й не починав розбирати.

З-під уламків часто звисають величезні дитячі іграшки, ганчір’я, словом, залишки щасливого і досить заможного дачного життя.

За словами волонтера Руслана Горового, оскільки бабусям їхати нікуди – їм допомагають волонтери.

Сяк-так перекрили дах, завозять продукти, адже жодна крамничка, за відсутності світла, не може тут працювати.

Тому й донині бабусі у дачному кооперативі – серед небагатьох постійних мешканок.

– Люди будуть замерзати, причому це біля Києва.

Ми не беремо місця, де йдуть бойові дії.

Коли йдуть бойові дії, є тільки одна штука: виїжджайте, виїжджайте, виїжджайте, бо ви загинете.

Тут загрози немає.

Але й життя тут немає, – констатує волонтер.

Ніна Олексіївна та Анна Василівна досі дивуються тому, що вижили.

Коли у село зайшли українці, жінки спочатку не повірили, адже ті розмовляли російською.

Потім, осмілівши, баба Ніна таки випросила у хлопців автомат – бодай потримати, адже вона теж була на війні.

Прокопенко, Волина, Пташка: Україна звільнила 215 військових із полону РФ.

Упродовж довгої безкінечної зими, каже, рятувалася іконами.

Із однією ходила навіть виносити сміття і поратись по господарству.

Та нині подружки опановують нову сучасну лексику, і уже знають, що стали зірками інтернету.

За кордоном, після візитів численних журналістів, перегляди відео із їхніми розповідями зашкалюють.

Тільки що ж їм він тих лайків, каже пані Ніна.

– Знаєте, що мені кажуть: у вас 500 тисяч лайфів.

Чи як їх? Лайків! А я кажу, на руках у мене нічого немає.

Ми з іноземцями жартуємо: Хлопців нема нормальних у нас.

Ми вдови, – зауважує жінка.

Та головне, щоби світло повернули і зробили дах.

Бо хоча його і полагодили, та за найменшого вітру хати можуть завалитися.

Фото автора.