Знайшли у телефоні портрет Бандери: історія тату-майстрині з Донецька, яка ледь не потрапила до в'язниці в РФ

Інтерв'ю з українкою, яка під час повномасштабної війни змогла поїхати до окупованого Донецька та на зворотному шляху застрягла на 8-годинному допиті на КПП із РФ, куди її так і не пустили.

Олена - молода тату-майстриня, яка живе у Києві та бере активну участь у заходах на підтримку ЗСУ. Але киянкою вона була не завжди, бо народилася і прожила 16 років свого життя в нині окупованому Донецьку. Та 2014 року, як і багато інших людей, стала вимушеною переселенкою.

У Донецьку Олена з родиною мала квартиру, але влітку цього року її вдалося продати. Для цього дівчина разом із мамою у розпал повномасштабної війни поїхали до окупованого Донецька, з якого через ескіз татуювання з портретом Степана Бандери Олена вже могла і не повернутися. Або, ще гірше, потрапити до російської в'язниці.

ТСН.ua поспілкувався з дівчиною, яка побувала у лігві ворога, проїхавши пів Європи та саму Росію, пережила так звану фільтрацію, яку не пройшла на російському КПП та змогла повернутися назад до Києва через окуповані вже після 24 лютого території, перед тим проживши тиждень у "ДНР".

Що тебе пов'язує з Донецьком?

- Я народилася в Донецьку, і уся моя родина жила там, аж поки 2014 року туди не прийшла війна. Попри те, що ми не збиралися нікуди виїжджати, у мами знайшлися друзі з Броварів і вони запросили мене на два тижні перечекати війну. Мені тільки виповнилося 16 років, я закінчила 10 клас і тому попросила маму поїхати зі мною хоча б на пару днів, бо я нікого тут не знаю. І так ми з однією сумочкою приїхали до Броварів. А потім потяги Київ - Донецьк припинили курсувати і ми застрягли у Києві.

У нас у Донецьку залишився мій батько, бабусі і дідусь. Потім ми змогли перевезти до столиці бабусю і дідуся. А батько і його мама залишились там, але вони через рік померли. У нас залишилася тільки квартира у Донецьку. Туди ми приїжджали десь раз на рік, бачилися з родичами і взагалі 3-4 роки не планували її продавати, бо це моральна дилема. Тебе гріє думка, що у тебе хоч десь є дім. Коли у Києві я закінчила університет, а мама знайшла роботу, на якій і нині працює, ми ухвалили рішення, що треба продавати квартиру. Але ми з цим не поспішали, бо думали, що гірше вже не буде, але гірше завжди може бути. Довго не було покупців - і ось в середині лютого нам зателефонувала ріелторка і сказала, що у нас є три потенційні покупці, які згодні заплатити нормальну як для Донецька суму. І ми запланували поїздку у березні, але 24 лютого почалося широкомасштабне вторгнення. Ми зрозуміли, що потрапити до Донецька ми не зможемо. А потім з'явилися новини, що від вересня без так званих "документів" "ДНР" люди не матимуть права власності на нерухомість. Бо у Луганську так вже є. І ми розуміємо, або ти ризикуєш і все ж таки продаєш, стресуєш, але у тебе будуть гроші, або ти просто втрачаєш квартиру. Ми вирішили поїхати. 

Як ви діставалися до окупованого Донецька у розпал бойових дій, коли усі КПВВ з тимчасово непідконтрольними територіями не працюють?

- Як їхати, ми знайшли лише один варіант. Вбили у пошуковику Київ - Донецьк і побачили дуже багато пропозицій перевізників. Усі вони були через Європу та Росію. Нас забрали у Києві. Далі кордон із Польщею, де ми пройшли перший кордон. Потім їхали через Литву, Латвію. Коли ми приїхали на кордон з РФ, ми пересіли на інший автобус. Потім ми потрапили на російський КПП, де ми вийшли з автобуса, у нас забрали паспорти. Стюардеса автобуса сказала, що треба давати закордонні паспорти і це була наша помилка, бо можна було і за внутрішнім. Але вона сказала грубо, що треба закордонний і, як наслідок, нам поставили штамп про в'їзд до Росії.

Ми віддали паспорт і чекали від 01:00 до 06:00 чи 07:00 ранку. Там не було, де сісти, не було туалету, було дуже холодно. Взагалі не було жодних умов. Потім вже вранці нас почали по 10 людей пропускати. Працівниці російської митниці дуже грубо спілкувалися, кричали. Коли вони взяли мій закордонний паспорт, запитали, як правильно читається моє ім'я. Я сказала їм так, як написано у паспорті, - Олена. На що вони відповіли: "А че по-русски ничего не найдется?" Я навіть не знала, що і сказати. Потім, коли усих перевірили ми сіли до іншого автобуса і ще більше доби їхали по Росії. Загалом поїздка зайняла 3,5 доби.

Від інших пасажирів я дізналася, що усіх на кордоні під час в'їзду до Росії допитували, окрім нас з мамою. Кожного заводили до кімнати на бесіду, щось запитували і дивилися телефон. Я не знаю, чи можна це вважати фільтрацією, але таке було. Запитання, як мені розповіли, були дуже дивні: "Чи були ви колись свідком у суді?", Де живе ваш батько?" .

Які люди їхали разом із вами до Донецька?

- Нас їхало в автобусі десь 50 людей з дітьми і літніми людьми. Це були дуже різні люди. Серед них і ті, які колись евакуювалися з Маріуполя, а тепер поверталися назад. Також були дуже дивні люди, які їхали з Києва на море до Таганрога. До них у мене багато запитань. Були люди, які виходили у Москві. Поки ми їхали по Росії я майже не виходила і нічого там не купувала, бо не хотіла і копійки там залишити. І коли ми приїхали до кордону РФ з так званою "ДНР" нас майже не перевіряли, лише поверхнево речі. Так ми опинилися у Донецьку. Там наша квартира розташована у Куйбишевському районі, де на той момент було вже небезпечно. Тому ми через мамину подругу знайшли квартиру у центрі міста, де, як нам здавалося, було більш безпечно. Проте, коли ми там були, біля будинку лунали вибухи, бо взагалі "ДНРівці" стріляють просто з дворів, просто з центру Донецька дуже потужними якимось установками і дуже гучно. Звуки прильотів від відльотів дуже добре відрізняються, особливо, коли чуєш 20 залпів поспіль, розумієш, що це точно відльот.

Яка ситуація у Донецьку? Чи змінилося там життя після 24 лютого? Як там живуть люди?

- У Донецьку загалом всі дуже поспішають. Ми їздили лише на таксі. Таксисти ганяють, як навіжені, і стається дуже багато через це ДТП. Люди не гуляють, діти не гуляють. Чоловіків на вулиці немає, в основному літні люди. Води немає взагалі ніякої. Люди її купують або набирають у підвалах. Коли зливи, люди під дощем купаються, набирають воду. Або купують по 6 літрів за 100 рублів. Гривні знову також почали ходити у місті, їх приймають у магазинах. Продуктів у Донецьку дуже багато, є російські, білоруські і навіть українські. Дуже високі ціни, а якість погана, особливо російських продуктів. На вулицях дуже багато військових і техніки з "Z". Місто дуже занедбане, все заросло, будівлі розсипаються.

Після 2014 року ще роки 3-4 мені приємно було повертатися до міста попри те, що, звісно, це було вже не те, але там було якесь життя. Мені було там тепло, бо там дім, там були мої друзі. Але з кожним роком там стає все гірше, все більше бюрократії. І коли минулого року ми поїхали готувати квартиру до продажу, у мене там просто сталася депресія і я хотіла скоріше повернутися до Києва. До Донецька у мене вже не було такого потягу. Ми лише 2013 року зробили ремонт у моїй кімнаті, і я лише пів року там пожила. Було дуже образливо розуміти, що у нас все забрали. Мої батьки усе життя працювали, щоб отримати цю квартиру, зробити цей ремонт, залишити її мені. Але так не сталося, проте я не відчуваю суму за цим. Єдине, що я відчуваю, це те, що я не маю дому. Ми продали квартиру і через три дні на наш поверх прилетіло. 

Як ви виїжджали з Донецька? Скільки взагалі коштує проїзд?

- Нас забрали у Донецьку. Знову їхало 50 людей. Квиток коштує в один бік 250 євро на одну людину. Нас попередили почистити телефони, якщо там є щось провокативне. Я видалила Іnstagram, почистила галерею і частково почистила Telegram за останній місяць. Я думала, що цього буде достатньо, а якщо, я видалю все, то це викличе запитання і буде підозріло. І коли ми під'їхали до кордону з РФ на КПП Матвеев Курган та почали проходити контроль, мою маму пропустили, а мене запитали, чи маю я паспорт "ДНР". Я відповіла, що ні. Тоді вони запитали, чи збираюся я його робити, я знову їм сказала ні. Мені кажуть: "Проходите. С вами побеседуют".

Я чекала на цю бесіду 2 години. Автобус на мене чекав три години і потім висадив мою маму і поїхав без нас. Зі мною в очікуванні на так звану "бесіду" ще сиділи тільки чоловіки з Маріуполя. Коли "бесіда" почалася, мене почали питати, хто я. Я сказала, що журналістка за освітою, але працюю тату-майстринею. Вони питали, чи б'ю я нацистські татуювання і чи мала я якісь контакти з СБУ, "нацистами" і батальйоном "Азов". Потім у мене взяли мій телефон. І у якийсь момент мені показують фото і я розумію, що воно не з галереї, а з переписки. Далі мені починають показувати фото татуювань і питати, що вони означають. Потім у мене знаходять афішу благодійного заходу, який ми вже пів року проводимо у Києві, де ми робимо татуювання за донат на ЗСУ. Звісно, вони почали ґуґлити інформацію про цей благодійний захід, а про "Acupuncture", так він називається, писали ЗМІ, зокрема і західні - The Guardian, CNN, наприклад. Побачили, що там є мої фото. І сказали ще раз: "Подумайте еще раз, были ли у вас контакти с СБУ, националистами и бандеровцами?".

Мій допит тривав 8 годин, бо вони почали читати усі мої переписки від 24 лютого. А я там писала, щоб усі росіяни здохли, що вони дов****би. Коли я була в укритті, малювала ескізи для тату, і серед них портрет Бандери, який скинула у переписці другу. Так от вони це знайшли і запитали у мене, хто це. Я кажу; "Степан Бандера". А вони у мене питають, чи він герой для мене. Я кажу, що це просто мем. Але вони однаково зробили собі помітку, що я "бандерівка".

Усе, що вони бачили у телефоні, фотографували і потім вносили все у мою особисту справу. Мене також запитали, звідки у мене стільки злості. І зауважили, що, якщо я візьму їхній телефон, я там не знайду нічого злісного про українців. Тут я зрозуміла, що вже достатньо себе закопала і відповіла: "Навіщо мені дивитися ваші повідомлення, якщо я бачу ваші ракети у своєму місті". Вони назвали мене жертвою пропаганди і що саме так працює інформаційна війна. І що це не війна, а "спеціальна воєнна операція", що мирні люди не повинні втручатися. Дуже багато ставили особистих запитань.

Потім дістали мій ТікТок, де у мене є відео, на якому я показую свої татуювання  - на одній руці Київ, на іншій Донецьк, де я кажу, що Донецьк був окупований 2014 року. Вони питають: "Ким був окупований"? Хіба ви бачили хоч одного росіянина в Донецьку? Я кажу, що бачила. Вони мені: "Ви брешете. Там не було росіян і навіть зараз їх там немає".

Добре, що я видалила Іnstagram, бо в РФ є стаття за дискредитацію російських військових у публічному просторі. Якщо б вони побачили там щось про Росію і їхніх військових, то вони б запросили слідчого зі слідчого комітету. І коли мені сказали, що СК вони запрошувати не будуть, мені стало трохи спокійніше. Бо я дуже боялася опинитися у російській тюрмі.

Після допиту мені відправили у коридор чекати. Чекала я ще години 4. Поки я чекала, мою справу, яку вони друкували під час допиту, передали начальнику КПП, а далі до ФСБ. І оце я чекала, поки вони ухвалять рішення щодо мене, і чула, як вони казали, що я не заслуговую проїхати, мене взагалі треба посадити. І я зрозуміла, що нічого хорошого мене не очікує. Потім до мене прийшов чоловік у формі, схожій на поліцейську. Він дав аркуш і сказав писати заяву, що я добровільно відмовляюся перетинати кордон з Росією. Я зрозуміла, що до Києва я не повернуся, а у Донецьку мені немає куди повертатися, квартиру ми вже продали.

І я намагалася якось запитати, що мені робити далі. Мені просто відповіли, що з такими настроями, як у мене, на Росію мене не пустять ніколи. Навіть з іншого КПП. Вони покликали мою маму, яка весь час чекала. У мене сталася істерика, я була голодна, втомлена. Мамі сказали, що вона може їхати, а я ні. Коли я була на допиті, російському прикордоннику принесли стос  українських паспортів, на що він поцікавився, що це, а йому відповіли: "А сегодня такой план, 50 человек". Тобто я просто потрапила під план у 50 українців. У них був такий план і вони його дотримались.

Так, ми знову опинилися у Донецьку. Я була шокована, я не знала, що мені робити. Я навіть почала планувати життя в "ДНР".

Як, все ж таки, ти змогла повернутися до Києва? Яким був шлях?

- По поверненню до Донецька я зробила пост в Іnstagram, що зі мною сталося, і це набуло великого розголосу. Мені люди скинули купу волонтерських організацій, і так я дізналася, що можна виїхати через новоокуповані території до Запоріжжя. Швидко знайшовся перевізник. Цього разу я видалила вже все, усі переписки. Ми виїхали з Донецька, далі заїхали до Волновахи. Там я сильно розплакалася, бо ніколи такого не бачила. Я знала там все і воно все було зруйноване, спалене, розбомблене. Єдине, що там залишилося - це пам'ятник танка, який окупанти пофарбували і повісили на нього прапор РФ. Далі ми їхали через Мангуш, це біля Маріуполя. Ми не проїжджали Маріуполь, я  цього дуже боялася, мені Волновахи вистачило. На новоокупованих територіях в автобус підсаджували люди, і вони були усі "русофобами", ненавиділи Росію. Дорогою через кожні 100 метрів висіли плакати "Россия сдесь навсегда", хоча росіян я там мало бачила. В основному там були люди кавказької зовнішності.

І потім ми приїхали на останній на окупованих територіях Запорізької області російський блокпост "Васильівка", де помирають люди. І я думала, що теж там помру. Було 36 градусів спеки, без кінця і краю колона машин і автобусів, сісти нема де, туалетів також немає, на узбіччі стоять намети, де живуть люди. Ми простояли там 7 годин під сонцем. Мені стало зле, у мене піднялася температура. Зле там реально ставало багатьом, особливо літнім людям і дітям. Через 7 годин нас почали пропускати. Ми виставили свої речі на вулиці. Підійшли військові, подивилися речі і документи, пропустили. Я думаю, нам пощастило. Бо говорили, що там чоловіків роздягали, у людей дивилися усі речі. Але, якщо на автобусі, то такого не не було.

Коли я побачила український блокпост і наших військових, мені так тепло стало на душі, я плакала. У Запоріжжі ми приїхали у волонтерський центр, де поліція записала наші дані, а волонтери дали нам талони на їжу і прихисток на три дні. Нас відвезли у дитячий садок, де я поспала, змогла прийняти душ. До нас обережно ставилися. Я була шокована. 2014 року такого не було. Із Запоріжжя я поїхала до Києва, а моя мама, яка увесь час чекала від мене звістки у Донецьку, виїхала звідти через Росію, як ми і в'їжджали.

Що я можу сказати, роблячи висновок? Росія - це таке болото. Поки я їхала до Донецька по їхній території, навіть у вікно не хотіла дивитися. Там просто хащі, дивні назви населених пунктів: Сосункове, Злое, Грязи. Усе убого, занедбано. Я пишаюся тим, що мені заборонили в'їзд до Росії. А до Донецька я не повернуся, поки там не буде українського прапора.