Чмобілізація на мільйон: пояс безпеки

Чмобілізація на мільйон: пояс безпеки

Доброго вечора, леді й джентльмени, а також інші ґендери! Пора обговорити російську мобілізацію, тобто чмобілізацію. Тепер ви починаєте розуміти, навіщо Україні так потрібен пояс безпеки?

Зараз до нас не втікають росіяни. Це ясно. Коли війна йде саме з ними, якось не комільфо ховатись у нас від власної могилізації.

За приблизними підрахунками, так Путін мобілізував 260 тисяч громадян як іноземних агентів. Це ми жартуємо. Коротше кажучи, те, що він хотів формально назбирати в армію – втекло. Показники співпадають.

Тому у військо гребуть менш хутких. Переможці мобілізаційного спринту гасають навипередки до інших держав.

Сюди вони не прямують. Поки що. Та нехай це не вводить вас в оману.

Щойно війна завершиться з розгромним для так званої РФ рахунком – бігтимуть вони й сюди. Тупо як таргани. Або радше терміти: ці ще й з’їдають свою нову оселю зсередини. Знямали власну хатку, пора їсти чужу. Ой, добрий українець, впусти до свого дому! Дай води напитися – так їсти хочеться, що аж спати ніде!

Це вже відбувається на кордонах з іншими державами.

Це буде на нашому кордоні, щойно завершиться активна фаза бойових дій.

Думаєте, сюди не попруть? Подивіться, як росіяни ставились до Грузії та Казахстану. Те, що вони поливали ці держави лайном, жодним чином не змінило їхній маршрут у разі втечі.

А буде сто лих. Якщо вони від військкоматів так драпають – наскільки прискоряться після початку громадянської війни? Після перестрілок між бандитськими угрупованнями на вулицях їхніх міст? Після того, як залишки РФ упадуть під тиском узятих на неї обов’язків та видатків? Підкажемо: прискоряться так, що «Формулу-1» випадково виграють гуртом.

Врахуйте, що Україна відновиться за рахунок міжнародних програм. Сюди захочуть тікати. І зараз утікали б, просто страшно по пиці отримати від розлюченого натовпу. Але перебояться.

Ми говоримо вам про біженців, щоб не переходити одразу до армійського втручання.

А воно доволі легко виглядатиме, чи не так? Горді українці не захотіли лізти в «чужі» (насправді свої) землі, і лишили все на своїх позиціях. Тому з Білгорода можна бити по Харкову. Тому в Гомелі зручно перегрупувати армію та доїхати до Чернігівщини хіба не спальним вагоном. Ось добре, що українці такі горді. Агресору добре.

Відкриємо таємницю. Лікувати зуби дорожче, ніж щодня чистити. Воювати та відбудувати потім державу – точно дорожче, ніж унеможливити напад на себе. Фіть-ха!

Отже, нам потрібна буферна зона. Так, як у Європі колись бачили Україну, але вже для нас. Чому вона потрібна? Бо зупинити натовп на кордоні ми не зможемо з допомогою зброї. Жодна держава світу не закриє очі на кулеметні черги по орді біженців, зібраній у найкращих традиціях Путіна чи Лукашенка – але вже без їхньої участі. Проблемка, йой!

І не треба казати, що «не побачать». Побачать.

Оскільки ми не маємо права водночас косити натовп біженців із РСЗВ і лишатись країною із претензією на західну цивілізацію – треба думати наперед, що робити. Так звана РФ не настільки довго встоїть, щоб ми тут лінувались.

Якщо ж ворог заверещить про реваншизм та посуне на нас хоч радянськими танками, ми отримаємо повноцінну проблему. Навіть із новою зброєю. Яка різниця, скільки років твоїй гарматі, якщо наївний українець не зробив буферну зону навколо Харкова? Бий собі на здоров’ячко. Потім обережно відведеш стволи назад і повториш за добу.

Як ви пригадуєте, пояс безпеки – це саме наша зупинка. Буферна зона на базі кількох колишніх областей Росії: Брянськ, Курськ, Білгород.

Прогодувати доволі важко. Ми ж Донбас дотаціями підтримували, результат так собі.

Пропонуємо не годувати зовсім. Це має бути самостійний організм. Сировинна база Курської магнітної аномалії дасть змогу новому утворенню чудово прожити без вливань із нашого бюджету чи особистих переживань.

Гадюкін любить казати про «40% залізної руди РФ» – і знову скаже. Бо це дійсно так. А ще це потужний аграрний сектор. 77% Білгородської народної республіки – суцільний чорнозем. На території потенційної демілітаризованої зони є промисловість: підприємства, що обслуговують ту ж аграрку та забезпечують примітивну металургію.

Ми саме без «Азовсталі» лишились, нагадуємо. Відбудувати її можна, але як данину пам’яті – стосовно виробництва поки що можна забути. І тут маємо натяк на заміну.

Втім, зараз ми чисто про безпеку торочимо, чи не так? Із цієї точки зору все нормально.

Наш живий щит від нових вторгнень. Наш таран на випадок подальшої економічної експансії. Українські етнічні землі. Ні, навіть не так: українські етнічні землі, які ми вирвали з імперії та зробили залежними від себе.

Проксі-держава без армії. За першої ж потреби її захистять ЗСУ, що варто прописати в законодавчій базі. Чия військова база стоїть? От халепа, очі не бачать. Чиясь.

Проксі-держава без особливих амбіцій. Це наша пісочниця для гри в моделювання.

Проксі-держава, що тримає над нами парасольку від міграційної кризи. Список можна продовжувати. Аби вас переконати, додамо – якщо це не зробити, нинішні події переживете і ви в старості, і ваші діти, а згодом онуки. Ну, це якщо вас не переб’ють.

Ми не в кіно, щоб нехтувати безпекою. Будь-який постріл не можна допускати, це ж злочин проти власного майбутнього.

На відміну від сподівань Європи на українську «перехідну» зону коло Росії, наш проект має бути набагато розумнішим. Хоча б тому, що Європа дійсно стоїть за нами. А перед нами – лише степ та орда, яка може налетіти будь-якої миті. У європейців є щит України. В нас – лише свій.

Створюймо щит, а не торочімо про статтю 5 Північноатлантичного договору. Ми не в НАТО, аби так казати.

А як будемо там – щит не завадить усе одно.