Що не так із виданням «Страна.ua» і чому ми не віримо, що воно стало проукраїнським

Онлайн-видання «Страна.ua» вже понад рік під санкціями Ради національної безпеки і оборони. Основний домен strana.ua і кілька дзеркал заблоковані більшістю українських інтернет-провайдерів, але зараз видання доступне за адресою strana.today. За шість років існування проєкт Ігоря Гужви продемонстрував стільки наочних доказів своєї проросійської/антиукраїнської позиції, що багато хто з медійного середовища сприймає це як аксіому. Однак, як свідчить свіжий скандал із номінуванням авторки «Страны» Анастасії Товт на конкурс Thompson Reuters Foundation, не лише міжнародні медійні організації, а й багато українців не в курсі, що таке «Страна». До того ж, після повномасштабного вторгнення російської армії видання відмовилось від проросійської риторики, а його найвідоміші обличчя — зокрема Світлана Крюкова, та й та сама Анастасія Товт — у соцмережах патріотично вболівають за «нашу перемогу». Тож «Детектор медіа» за допомогою колег з Інституту масової інформації зібрав лише деякі приклади того, як «Страна.ua» брала участь у підготовці інформаційного плацдарму для російського вторгнення в Україну. Ми готуємо ще один матеріал — про внутрішню кухню «Страны.ua».

Короткий історичний екскурс

«Страну.ua» заснував на початку 2016 року Ігор Гужва — в минулому головний редактор газет «Сегодня» і «Московские новости», який у 2013—2015 роках очолював медіахолдинг «Вести». Цей холдинг був заснований на гроші оточення Віктора Януковича, і після втечі з України його далі контролював та фінансував колишній міністр доходів і зборів Олександр Клименко. Гужва був співвласником холдингу, але після звільнення нібито продав свою частку.

«Страну» він запустив, як сам запевняв, на свої гроші, забравши частину людей із холдингу «Вести». Заступницею Гужви стала Світлана Крюкова, яка очолювала журнал «Вести. Репортер», а 2016 року керувала виборчою кампанією Геннадія Корбана (Гужва це фактично визнав). Долучився до проєкту й Іскандер Хісамов — російський пропагандист, який багато років працював в Україні.

Своїх проросійських переконань Ігор Гужва ніколи не приховував, у 2014 році балотувався до Верховної Ради від «Опозиційного блоку», а колишній колега, нині російський пропагандист Олександр Чаленко характеризував Гужву як «русского националиста». Свідчення співпраці Гужви з Кремлем є у матеріалах розслідування SurkovLeaks (сам Гужва назвав їх фальшивкою).

«Страна.ua», як і «Вести» часів Гужви, виходила лише російською мовою; українська версія не з’явилась дотепер, попри вимогу закону про мову — можливо, на підсанкційні видання цей закон не поширюється:) Нове видання невдовзі почало публікувати піар Віктора Медведчука, а також узяло участь у кампанії «Мы без России пропадём», у межах якої українські підприємства вимагали від влади «відродити економічні зв’язки з Росією».

Проблеми з законом у Гужви почалися ще за часів роботи у «Вестях». Його звинувачували в ухилянні від сплати податків; сам він, звісно, називав це політичними репресіями. У червні 2017 року проти нього порушили нову справу — за нібито вимагання грошей у політика Дмитра Лінька.  Гужву затримали — нібито з грішми. Знову ж таки, сам Гужва і його видання називали це тиском на «незалежний опозиційний ЗМІ», й на захист «Страны» в той час виступали і провладні політики, і Уповноважена Верховної Ради з прав людини. Формально справи проти Гужви ніяк не стосувались редакційної політики видання. Мотивація санкцій проти нього, внаслідок яких в Україні заборонили «Страну», до речі, не оприлюднена — за неофіційною інформацією, Служба безпеки України має докази фінансування видання з Росії.

У червні 2017 року Гужва провів пару тижнів у СІЗО й вийшов під заставу в пів мільйона гривень, яку внесла Світлана Крюкова. Адвокатка Гужви Олена Лукаш — так-так, та сама колишня регіоналка — заявила, що її підзахисний не тікатиме. У січні 2018 року Гужва втік до Австрії й попросив там притулку. Відтоді він керує «Страной» дистанційно. Його спершу оголосили в розшук, а потім зняли; залагодженням його проблем з українським законом займався колишній заступник глави адміністрації Януковича Андрій Портнов.

Після впровадження санкцій 2021 року «Страну» почали блокувати інтернет-провайдери, сайт не раз міняв доменні ім’я та закликав своїх читачів використовувати VPN. Втім редакція видання не припиняє працювати, кореспонденти їздять зокрема й на прифронтові та визволені території, а представники влади дають «Стране» коментарі.

Проросійська пропаганда чи «незалежна опозиційна журналістика»?

«Страна.ua» досить швидко зібрала велику аудиторію. Ось кілька чинників успіху видання:

— Російська мова та орієнтація на «спільний культурний простір», що приваблювало до видання читачів із інших країн та проросійську публіку в Україні. Сюди ж додамо критику будь-яких проукраїнських ініціатив — декомунізації, дерусифікації освіти і медіа і тому подібних; дискредитацію правих і націоналістичних політсил і організацій, зокрема звинувачення в неонацизмі, антисемітизмі; історичні фейки про українських націоналістів; атаки на Православну церкву України; розпалювання ненависті проти «соросят» і взагалі організацій громадянського суспільства, агресивна антизахідна риторика, а також всі інші складові джентльменського набору реакційних проросійських медіа.

— Галаслива таблоїдна стилістика, клікбейтні заголовки, «скандали-інтриги-розслідування».

— Нехтування журналістськими стандартами. У моніторингу дотримання журналістських стандартів в онлайн-медіа «Страна.ua» традиційно посідала останні місця серед найпопулярніших видань — від половини до двох третин її матеріалів містили порушення. В антирейтингу новинних медіа від ІМІ «Страна» — в п’ятірці.

— «Інсайди», чутки та інші повідомлення без посилання на надійні джерела. Фактично «Страна» була передвісницею популярних в останні кілька років анонімних телеграм-каналів, які заманюють читачів ілюзією альтернативної «прихованої правди» і «обізнаних джерел». Не обтяжена стандартами професії, «Страна» часто публікувала неперевірену інформацію, яка згодом виявлялась фейком, але аудиторія сприймала такі новини як ексклюзив.

— Жорстка критика влади. За часів президентства Петра Порошенка «Страна» вловила суспільний запит на опозиційний порядок денний, який не могли задовольнити олігархічні медіа. Насправді опозиційна лінія «Страны» коливалась разом із риторикою «Опозиційної платформи — За життя»: відчайдушна боротьба проти Порошенка, кілька місяців поміркованого ставлення до новообраного Володимира Зеленського, а з осені 2019 року — повномасштабна атака на нову владу.

— Інтенсивна й дуже скандальна робота в полі. Кореспонденти «Страны» багато разів потрапляли в конфліктні ситуації, наприклад, знімали кортеж президента або були виштовхані з судової зали під час справи Шеремета. Втім їм слід віддати належне — вони таки часто добували ексклюзив, хоч яким «смаженим» чи «перченим» він був.

— Власна ботоферма, яка використовувалась як для захисту Гужви від «репресій», так і для просування матеріалів «Страны» й меседжів, вигідних замовникам.

Згідно з дослідженням «Детектора медіа», восени 2020 року — під час місцевої виборчої кампанії — 19% проросійських пропагандистських повідомлень в українському медіапросторі припадали на «Страну.ua». Видання поширювало всі ключові наративи кремлівської пропаганди, які крутилися в інфопросторі тієї осені. Втім це не значить, що «Страна.ua» вихваляла Путіна чи дослівно відтворювала промови Соловйова і Кисельова. Пропаганда тут часто була і є тоншою, завуальованою (на цьому наголошували й інші дослідники дезінформації, зокрема Центр стратегічних комунікацій при Раді національної безпеки і оборони.)

Промовистий приклад — регулярні спроби дискредитувати Революцію гідності, спростувавши чи підваживши його головні символи: «Детектор медіа» присвятив цьому окреме дослідження. Автори «Страны» поєднували зусилля в цьому напрямку з іншими проросійськими політично-медійними діячами — Анатолієм Шарієм, Оленою Лукаш, Андрієм Портновим, Оленою Бондаренко. Матеріали зі спробами дискредитувати Майдан подавали або як «розслідування» (насправді — тенденційний добір фактів із наперед відомими висновками), або як авторські дописи цих персонажів у соцмережах (нібито знімаючи в такий спосіб відповідальність із редакції за маніпулятивні твердження). Власне, у розділі «Лента соцсетей» «Страны» дивним чином зібрались проросійські політики, політкоментатори та журналісти, прибічники компромісних домовленостей із Росією та українофоби — вся та публіка, яку в той самий час можна було побачити в ефірах каналів Медведчука.

Опублікувавши протягом кількох років достатньо велику кількість подібного контенту, видання оголосило про «десакралізацію» Майдану. А ось як описують у цьому матеріалі події 2014 року: «После бегства Януковича в городах юго-востока продолжался Антимайдан. Который закончился уходом Крыма под Россию и войной на Донбассе – между сторонниками и противниками новой киевской власти. Последних поддержала Москва, снабдив оружием и военными специалистами. По сути это было продолжение Майдана другими средствами. Противостояние перенеслось из Киева на Донбасс и приобрело еще более кровавый характер». Напевно, наші читачі зможуть самі порівняти цю версію з реальними фактами.

Важливою частиною пропагандистських зусиль «Страны» стали телеграм-канал «Политика Страны» з іще більшою, ніж на сайті, кількістю «інсайдів і розкладів», та відеоблог «Ясно. Понятно»: ось досьє його авторки Олесі Медведєвої. До речі, один з улюблених прийомів редакції — опублікувати непевну інформацію чи скандальну оцінку в телеграм-каналі чи блозі, а потім зробити на сайті новину, пославшись на свій же канал або відеоблог як на надійне джерело.

За роки такого життя «Страна.ua» виробила потужні захисні реакції. На будь-які звинувачення у проросійськості працівники редакції «Страны» відповідали дзеркальними звинуваченнями у роботі на «Банкову», а на будь-яку спробу привернути увагу органів правопорядку до їхнього контенту реагувала бурхливими закидами: «доносы», «тридцать седьмой год», «притеснения свободы слова» і так далі. Оборонцем «Страны» не раз виступав голова Національної спілки журналістів України й приятель проросійської медіатусовки Сергій Томіленко. Іноді працівники видання ходили у своєрідні контратаки — писали заяви через «розпалювання ворожнечі» в соцмережах і медіа, наприклад, на відеографа «Громадського» Богдана Кутєпова чи ведучого 4 каналу Остапа Дроздова.

Оскільки енциклопедичного визначення «проросійської пропаганди» не існує, а самі пропагандисти зазвичай називають себе опозиціонерами, правдорубами, борцями за мир і носіями «особого мнения», ми виходимо з припущення, що співзвучність наративів українського медіа з типовими наративами Кремля — це саме проросійська пропаганда. І «Страна.ua» у 2016—2021 роках значною мірою складалась саме з неї.

А наприклад — яку ще проросійську пропаганду поширювала «Страна,ua»?

«Страна.ua» регулярно публікувала російські пропагандистські вкиди та дезінформацію синхронно з тамтешніми медіа. StopFake у серпні 2021 року провів дослідження з наочними результатами: подібні новини потрапляли у стрічку «Страны» миттєво без перевірки й додаткового контексту, який міг би допомогти читачам розпізнати ворожу пропаганду. Не кажучи вже про те, що російські можновладці були для видання ньюзмейкерами, безсумнівно вартими уваги.

У 2020 році видання долучилось до скоординованої кампанії поширення фейків про «американські біолабораторії». «Детектор медіа» докладно аналізував цю кампанію, яку поширювали спершу російські, а потім українські проросійські медіа. Брехня про біолабораторії дожила до повномасштабного вторгнення і розвинулась у маячню про «бойових голубів», якою, зокрема, Кремль виправдовує нинішню агресію.

Так само видання долучилось до поширення фейку про загибель дитини на Донеччини від «удару українського безпілотника». «Страна.ua» без перевірки відтворювала версію окупаційної влади Донецька, яка суперечить фактам і здоровому глузду.

Разом з каналами Медведчука та іншими медіа, близькими до «Опозиційної платформи — За життя», «Страна.ua» брала участь у пропагуванні російської вакцини від коронавірусу Sputnik-V та намаганнях дискредитувати перевірені західні вакцини.

Часто «Страна.ua» просто ретранслювала заяви російських політиків, у тому числі пропагандистські та українофобські, не перевіряючи й не балансуючи їх. Ось, наприклад, заголовки новин видання лише на одну тему — проведення «Кримської платформи»:

• «Министр обороны РФ Шойгу ответил на слова Зеленского о Крыме старым одесским анекдотом»;
• «Лавров назвал "Крымскую платформу" шабашем, где Запад будет "пестовать украинский неонацизм"»;
• «"А куда им возвращаться?". Верят ли киевляне, что Крым вновь станет украинским. Опрос "Страны"»;
• «"Цирк с конями". В Крыму прокомментировали приглашение России на "Крымскую платформу"»;
• «Андрей Головачев: Крымские платформы — бессмысленные собрания недругов России»;
• «В Кремле назвали саммит "Крымской платформы" антироссийским мероприятием»;
• «"Фейк какой-то". Аксенов высказался о саммите "Крымской платформы"»;
• «Статусного мероприятия не получилось. Главные выводы после саммита "Крымской платформы"»;
• «Зато Джамала заработала. Чем закончилась "Крымская платформа" Зеленского и какой в ней был смысл»;
• «Даниил Богатырев: Крымская платформа — имитация бурной деятельности для электората»;
•  «Олег Волошин: От Франции и Великобритании на Крымскую платформу приехали второстепенные лица»;
• «В МИД РФ "Крымскую платформу" назвали "мероприятием в честь зарубежного населенного пункта"»;
• «Олег Волошин: Внешняя политика у Зеленского построена на пиаре и ради пиара».

Звісно, існувало й чимало інших думок та оцінок «Кримської платформи», однак «Страна.ua» дібрала саме ці. Поява нардепа Олега Волошина тут не випадкова: «Страна.ua» набагато частіше, ніж представникам будь-яких інших політичних сил, давала слово проросійським політикам — насамперед із «Опозиційної платформи — За життя».

З нагоди тридцятої річниці незалежності України «Страна.ua» підготувала цілий цикл матеріалів, завданням яких було довести, що Україна занепадає через помилковий вибір прозахідного вектору та вплив Сполучених Штатів Америки і Євросоюзу. Докладніше про це тут.

Одна з головних ліній редакційної політики «Страны» — спротив українізації/дерусифікації в усіх її проявах. Це й тенденційно дібрані та подані новини про «утиски російськомовних», і добір дописувачів у розділі «Лента соцсетей» із меседжами на зразок:  «Проблема мовной инквизиции создана абсолютно исскуственно… политики и Зеленский лично сознательно встали на путь раздувания мовной проблематики», «Язык у нас продолжает служить для разделения, а не объединения… Раздора агрессивного, провоцирующего на конфликты, бунты и даже убивства», «Украинизация направлена на то, чтобы сделать народ примитивнее… У украинского общества удаляют одно полушарие мезга», «Мы – часть глобального русского мира. Русский мир – это про 300 миллионов человек на планете Земля, объединённых общим языком», «Украинизация будет продолжена и доведена до конца. Или до конца русского языка в Украине, или до конца Украины». Редакція добирає у розділ саме такі думки, відсіюючи будь-які інші.

Загалом, нібито захищаючи росіян/російськомовних, «Страна» насправді послідовно розпалювала й роздмухувала будь-який натяк на міжнаціональну ворожнечу в Україні. А там, де цих натяків не було, редакція їх вигадувала. «Зеленский поставил русских ниже крымских татар, караимов, крымчаков и белорусов» — маніпулятивний заголовок матеріалу про закон «Про корінні народи», в якому повторена брехня російських медіа: мовляв, українська влада навмисно виключила росіян із переліку корінних народів. «Детектор медіа» докладно пояснював, чому це маніпуляція, розрахована на людей, які не зазирали в текст закону й не розуміють, про що він.

Як і канали Медведчука та «Інтер», восени 2021 року «Страна» педалювала тему «тарифного майдану», який неодмінно розпочнеться найближчим часом і призведе до розпаду України та державного перевороту. Видання опублікувало десятки новин із подібними прогнозами, хоча фактично жодних масштабних протестів не було.  

Коли восени 2021 року українські війська вперше застосували на Донеччині байрактар, аби знищити російську гармату, «Страна.ua» звинуватила їх в агресії та зриві Мінських угод — причому Україна нібито «провокує бойові дії на Донбасі на далеку перспективу». Як ми знаємо, саме з брехні про намір української армії наступати на окуповані території Донеччини й Луганщини почався «стрибок мангуста».

«Страна.ua» не лише докладно висвітлювала «парад перемоги» в Москві, а й принагідно визнала «Донецьку і Луганську народні республіки, повідомивши зокрема таке: «Одновременно парады проходят в "ДНР" и "ЛНР"» і «Среди ветеранов на Красной площади находился житель "ДНР" — участник первого Парада Победы». Хоч у лапках, хоч без лапок, видання говорить про окуповані російською армією частини Донеччини і Луганщини як про «республіки».  Парадам у Донецьку й Луганську «Страна.ua» присвятила окремий матеріал, переказуючи зокрема таке: «Ведущий во время мероприятия рассказывал, что именно эта техника "побеждала в боях с украинской армией"».

Коли Росія проводила свої вибори на окупованих територіях України, «Страна.ua» розповідала, як мешканцям Донеччини і Луганщини з російськими паспортами створюють умови для електронного голосування; як Росія дбає про цих людей, підвищуючи соціальні виплати; і врешті — як донеччани й луганчани організовано й радо їдуть голосувати в Ростов. У процесі цієї кампанії видання стверджувало, що Росія роздала на окупованих територіях 600 тисяч паспортів, хоча пізніше знизило оцінку в чотири рази. До цього з легкої руки редакції «Страны» додався меседж: «Росія забезпечує право вибору для “своїх громадян на Донбасі”, а Україна не дозволяє місцевих виборів на прифронтових територіях».

Загалом зображення України як «агресора» — типовий прийом для «Страны». В кінці 2021 року видання переконувало читачів, що Росія не зацікавлена у війні (це вже кремлівський фрейм, згідно з яким стороною конфлікту на Донеччині й Луганщині в 2014—2022 роках були «республіки», а Росія ні до чого). Проте Україна є інструментом США у змаганні з Росією за лідерство в регіоні. Нарешті, як реальний варіант розвитку подій подавалася підготовка до наступу української армії, через який Росія, мовляв,  буде змушена захищати «народ Донбасу» або «росіян».

В останній день 2021 року Ігор Гужва і Максим Мінін опублікували «прогноз для України на 2022 рік». Україна в ньому виступає не як суб’єкт, а як об’єкт — мовляв, Захід і Росія ведуть переговори про її долю, і якщо домовитись не вийде, то можлива «ескалація», а також «повномасштабна війна і військовий розгром Києва». Автори всіляко натякають, що найкращим виходом для «Києва» було б домовитися з Росією. «Индикатором здесь будет снятие санкций СНБО с украинских граждан, прекращение преследования оппозиции и СМИ в Украине, восстановление торговых отношений с Россией, транспортного сообщения и так далее», — як то кажуть, «у кого що болить».

Зауважимо, що після повномасштабного вторгнення російської армії в Україну Гужва обрав мовчання. Його фейсбук-сторінка видалена, на власному сайті він також більше нічого не публікує, хоча раніше не пропускав важливих тем і дат.

А після 24 лютого?

У перші дні повномасштабного вторгнення Олеся Медведєва встигла потрапити на «Дошку ганьби» «Детектора медіа», закликавши у черговому відео до «поганого миру», а не «хорошої війни». Вона закликала Україну до перемовин, поки Росія дає шанс, й буквально радила не чинити спротиву агресорам. Мовляв, люди, які підтримують мир, не будуть брати зброю, а в людей зі зброєю будуть стріляти. А влада не повинна закликати звичайних людей атакувати російську техніку коктейлями Молотова, бо це ставить мирне населення під загрозу. Подібну риторику в ті дні озвучували чимало проросійських діячів, які були впевнені, що Київ і всю Україну таки здолають на три дні, й прийде їхній час. Зараз це відео Медведєвої видалене, але свій блог вона наповнює досить регулярно — тут можна подивитись і про «махінації Сороса», і про «слухи о конфликте генералов ВСУ», а також як українські чиновники крадуть гуманітарку, а заробітчани готуються бунтувати, бо їх не випускають з країни.

Головне, за відсутності Гужви, обличчя «Страны» — Світлана Крюкова — після вторгнення демонструє неабиякий патріотизм. Вона пише прізвище Путіна з маленької літери, критикує московського патріарха, постить патріотичні меми… Щоправда, подібне з Крюковою траплялось і до великої війни. Влітку 2021 року вона жорстко розкритикувала статтю Путіна, в якій він доводив, що українці — це росіяни. Демарш Крюкової так здивував проросійську публіку, яка вважала Світлану за свою, що Гужві довелося виправдовуватись: «Я лично не готов подписаться ни под одним словом из того, что написала Светлана. Категорически не готов. Но это ее мнение. Единственное, что я попросил ее – убрать абзац там, где было про «победобесие». Это язык ненависти, оскорбление памяти о Великой Победе, что мы права делать не имеем ни при каких обстоятельствах. Света его убрала. Сразу скажу – я не буду увольнять Светлану Крюкову за то, что она критикует статью Путина (кстати, она не «переобувалась» — у нее по Путину была всегда такая точка зрения, так же как не поменялось сейчас ее отношение к Зеленскому, Порошенко, Карасю, Стерненко и прочим подобным персонажам).

Также как я не буду увольнять Антонину Белоглазову за то, что в 2016 году она позитивно комментировала присоединение Крыма к России. У нас работают и будут работать люди с разными политическими взглядами».

Ось і тепер проукраїнське «мнение» Світлани Крюкової легко сусідить на сторінках її видання з проросійськими маніпуляціями, фейками та добірними свідченнями «зради», а також закликами до компромісів із Росією, читай — капітуляції.

Як і раніше, тут панує антизахідна риторика; приводи для неї визбирують буквально по крихтах. Наприклад, «відомий американський економіст Джеффрі Сакс» сказав, що у війні в Україні винні США, бо просували НАТО на схід — «Страна» не могла цього пропустити. Також видання ретранслює будь-які прогнози про можливі кризи, які виникнуть на Заході через війну в Україні та енергетичну блокаду з боку Росії. Раз у раз у різних публікаціях лунає думка, що Україні давно слід було «помиритися» з Росією, однак Захід не дозволяє навіть думати про це. В період, коли загарбники створили загрозливу ситуацію на Запорізькій АЕС, «Страна» звинуватила українську владу в роздмухуванні та нагнітанні. Нарешті, видання поширило фейк, що Пентагон, мовляв, припустив, що українці самі вдарили по колонії в Оленівці, де загинули полонені військові — але ненавмисно. Насправді представник Пентагону, якому приписують ці слова, такого не казав.

«Страна.ua» залишилась вірною собі й на четвертому місяці великої війни всерйоз висвітлювала «парад перемоги» у Москві, цитуючи російських посадовців.

«Лента соцсетей», себто дібрані редакцією дописи з соцмереж, після 24 лютого стала на позір менш проросійською, однак якщо вчитатися, то дискурс той самий. «Неонацизм в Украине есть, и увы, его становится больше», — пише редактор одеського проросійського видання «Таймер» Юрій Ткачов 12 березня (до нього є серйозні питання в українських спецслужб). Він же пропонує Зеленському «не капризничать». Проросійський і прокомуністичний блогер-скандаліст Анатолій Ульянов радить «не сваритися через різне ставлення до війни в Україні». Ще один проросійський активіст Володимир Чемерис стверджує, що за війну несуть відповідальність «Путін і Зеленський». Політкоментатор Андрій Єрмолаєв, близький до ОПЗЖ, пише: «Да, договариваться придется, и лучше раньше, чем позже. Но и "старшего брата" уже не будет. Никогда. Вряд ли Крым и Донбасс вернутся. Они тоже изменились». Якийсь Стас Косаренко стверджує: «Российская армия пришла не для того, чтобы нас освободить. Она пришла, чтобы помочь ЛДНР. Единственный способ помочь - сделать так, чтобы Украина никогда не смогла причинить им вред. Заодно, обеспечить безопасность с нашей стороны, чтобы никто тут не размахивал ядерной бомбой. Всё». Таких прикладів можна навести ще багато, якщо погортати «ленту». Є тут і дописи з критикою Росії або нейтральні, однак тенденційність добору дописувачів — людей, які мали антизахідну та проросійську позицію — дається взнаки. І, звісно, тут дібрані дописи на захист пам’ятників російським діячам, Пушкіна, Булгакова і російської культури в Україні.

Якщо ви зайдете на сайт «Страны» і спробуєте знайти там маніпуляції чи ознаки просування проросійських наративів, для цього може знадобитися чимало часу. Значна частина матеріалів видання — нейтральні, без токсичного підтексту чи перекручень, хіба що в них практично ніколи не буває балансу думок — про такий стандарт у редакції «Страны» не чули. На позір видання може здатися проукраїнським. У червні «Роскомнагляд» заблокував на території Росії «Страну.ua», хоча раніше російська влада і медіа називали блокування цього видання в Україні політичними репресіями та утисками свободи слова. Це стало для команди «Страны» ще одним аргументом у відповідь на звинувачення у проросійськості.

Однак передумов для того, щоб говорити про зміну редакційної політики «Страны» на проукраїнську, немає. Видання, як і раніше, контролює Ігор Гужва — людина з проросійськими поглядами, про зміну яких ми нічого не чули. Редакція добирає новини з інформаційного потоку за допомогою тих самих антизахідних, «зрадофільських», почасти українофобських фільтрів, що й раніше.  Професійні стандарти, як і раніше, не працюють, а новини часто-густо підмінюють чутками, припущеннями чи «інсайдами» з невідомих і невідомо, чи реально існуючих джерел. Тож синьо-жовтий камуфляж частини редакції «Страны» — просто спосіб виживання в Україні під час російської агресії, коли декларувати проросійську позицію небезпечно.

Колаж: Ярослав Зубченко/«Детектор медіа»