Ніхто не повертається з війни кращим: журналісти, які пішли воювати, розповіли, як змінюються на фронті

У Києві пройшла National Media Talk-2022 — конференція медійників для діалогу щодо контенту, журналістських стандартів, професійних викликів в умовах війни та в епоху постправди.  Перша панель стосувалася теми «Медіа на війні: професія очима журналістів, які воюють». Журналісти, які нині стали комбатантами, відповідали на запитання ведучої Мирослави Барчук. Ось ключове з їхніх розповідей.

Як впливає бойовий досвід на ставлення до професії

Леся Ганжа, «Доступ до правди», «Жінки – це 50% успіху України»:

— З 14-го року по 22-й я працювала як медійниця на війні. Але зараз я працюю солдатом, і це було принципове рішення. Коли ти солдат — тобі не треба писати, це важлива перевага. Писати під час війни — це каторга. Ти не можеш використати оці п'ять W — хто, що, де, коли, чому. Єдина форма писання — це листи до близького друга, де всі імена замінені позивними, а жарти передаються так, як вони звучали. Уявіть цю лексику. Неймовірна купа забобонів, коли тебе ніхто не любить і звідусіль проганяє, бо раз приїхав журналіст, то зараз почнуть стріляти. Навіть якщо ти зовсім трохи щось знімав, то здав позиції, і всі проколи на фронті — твої. Це абсолютно невдячна робота, і я співчуваю всім медійникам на війні.

Максим Скубенко, Суспільне:

— Війна все змінила. Я практично нічого не пишу, а запити на інтерв'ю, виступи відкидаю, бо не маю часу. Це взагалі мій перший виступ за час війни — організатори переконали. Бо для цього довелося виїхати у спокійну Костянтинівку, адже «на нулі» спланувати час нереально. Чому я не писав? Тому що я дуже злий. Це внутрішньо складно. Я перестав бути терпимим. Коли я дивлюся на 90 відсотків колег, які пишуть звичні речі, перекидають свої переживання й погляди на читачів — мене починає ледь не трусити, і хочеться казати неприємні речі. Тому я буду мінімально реагувати на це. У мене гинуть побратими, і мені є чим забивати голову, замість читати черговий «шедевр» від колег. Проблема медійності під час і після війни полягатиме в тому, чи зможе медійна система та медійники пересилити себе і почати нарешті працювати для людей, а не для задоволення свого его, своїх політичних чи фінансових забаганок.

Тетяна Таран, телеканал С4 (Чернівці):

— Я думаю, це не прірва, це інакше життя, інакші вимоги до себе. Якоїсь об'єктивності тут немає і бути не може. Писати я не хочу і не прагну. Я майже не читаю новини, немає такого бажання.

Артем Колосов, радіо «Західний полюс»:

— Я дуже добре розумію, про що говорять колеги. Писати про будь-що складно. Але писати допомагає. Серйозного писати не можу. Якісь мінімальні репортажі, де я перебуваю, без деталей, без імен — допомагає. Я це роблю для себе. Я теж відчуваю злість і це теж трохи заважає. Сподіваюся, що після перемоги буде краще і легше.

Яке ставлення до присутності в телемарафоні людей, які працювали на проросійських каналах?

Денис Бігус, «Bihus.info»:

— Приємно розуміти, що це не я один поплив, а що це системна річ. Щодо питання — з високою вирогідністю так і буде, бо це абсолютно різні функції: вкладатися у воєнну роботу і вкладатися в медійність. Переваги будуть у того, хто світився на екранах, говорив те, що подобається, відповідав контексту — в них цього буде більше, ніж у тих, хто забурився в поле, рік не з'являвся і копає яму. Неприємно, але це соціальна реальність.

Леся Ганжа:

— Це одна з особливостей нашого буття на землі. Завжди чистота намірів не сприятиме просуванню. У мене питання не хто користуватиметься плодами перемоги, а яку лопату краще взяти. Найкращою є лопата з оранжевою ручкою. Про це медіа не пишуть. Я з задоволенням читаю новини — просто я там не знаходжу відповідей на свої питання.

Максим Скубенко:

— На щастя, щоб себе не злити, я менше дивлюся й читаю новин, але я розумію, про кого йдеться. На мою думку, цих персон не те що допускати не можна було, а треба було вигнати з країни, можливо, обміняти на когось. Це радикальна моя сторона, а більш компромісна сторона говорить, що, можливо, окремих із них треба використовувати. Адже вони можуть доносити прості істини до аудиторії. Цієї навички немає, або вона обмежена в проукраїнських журналістів, бо там багато профі, які відточували майстерність і не думали, як заробити на життя. Тому їх (донедавна проросійських. — «ДМ») можна було б використовувати, але по-іншому, не запхати всю проросійську шваль у національний телемарафон.

Чи розглядаєте ви повернення до професії після війни?

Тетяна Таран:

— Я сама про це багато думаю. Робочий чатик я зараз читати не можу і не хочу. Писати я продовжу в будь-якому випадку. Те, що я проживаю ці моменти, — практичний підхід, який мені знадобиться.

Артем Колосов:

— Моя відповідь — так, але не відразу. З часом. Я це люблю робити. Коли тут буде мир, я шукатиму тут роботу. Але я буду інакшим, писатиму інакше, не так, як зараз, я вже бачу, що міняється. Але  цілком можливо повернутися.

Денис Бігус:

— Ніхто з нас не повернеться в точку до 24 лютого. Я не про посаду, а про щось більш комплексне. Війна — дуже проста, вона все спрощує, і ти звикаєш. А все інше починає дратувати. Тому з упевненістю казати не можна, але так, після адаптації до складного.

Леся Ганжа:

— Мені дуже подобалося життя до війни. У мене було два чудових проєкти. Один — доступ до публічної інформації, я обожнюю цю тему. Але зараз це не актуально й нецікаво робити. Поки що ні. Політув'язнені білоруски? Зараз? Не на часі. Ці два мої проєкти мене вже не заводять. Коли приїжджаєш на три дні у відпустку, то почуваєшся, як на гастролях: усім друзям розказуєш якісь жарти чи не жарти, один і той самий спіч хвилин на 40. Але твоя душа по-справжньому розгортається, це коли приїжджає такий же, як і ти, і ви з ним говорите. І от в одній із таких розмов ми з товаришем дійшли висновку, що те, що зараз відбувається — це наша акредитація. Це така форма допуску до точки подій. Ми це маємо на увазі, навіть якщо нічого не публікуємо. Те, що ми робимо на фронті, — це відпрацювання того, щоб мати потім можливість щось сказати саме так, як я це хочу сказати.

Максим Скубенко:

— Моя злість трансформується в певні ідеї. І ці ідеї достатньо злі, вони не озираються на моральні моменти, вони про правду, яка вона є, з усіма її відтінками (на цих словах зв'язок перервався).

Чи корисним буде чорно-біле ставлення до подій, розмежовування добра і зла не на війні?

Артем Колосов:

— Я вважаю, що розмежовувати добро і зло корисно. Але я не впевнений, що для людей у моєму рідному Івано-Франківську ця радикалізація відбувається, і вони в тій же точці, як і я в Костянтинівці. Людина на війні не пише, не знімає тіктоки. Про це, можливо, ми дізнаємося, коли закінчиться війна. Я не можу нормально про щось писати, бо потрібно дати деталі, які не варто називати, — імена, населений пункт. Зараз краще цього не робити. Це добро і зло не стосується людей, які не на війні.

Чи може ваша радикальніша позиція спрацювати в плюс, чи цей морально-етичний компас, яки ви принесете з фронту, може бути позитивним для медіа?

Тетяна Таран:

— Думаю, так. Якщо до цього я була більш-менш лояльна, намагалася зберігати баланс, то тепер ця радикалізація буде позитивною в плані нашої проукраїнської пропаганди.

Денис Бігус:

— Простота війни — це не те, що дає тобі високі моральні орієнтири. Це не здорово. Ніхто не стане здоровішим. Злішим — так, радикальнішим — без сумніву. Але плюси цієї радикалізації трошки менші, ніж мінуси. По-перше, там багато різних радикальніших голосів. І я хочу подивитися на подібне обговорення, коли буде два голоси з однаковою вагою, однаковим бойовим досвідом, але один проти одного. Можливо, і є той кутик, під яким щось стане краще після війни — але ніхто з війни не повертається кращим. На війні бачити чорне і біле — це працює на тонкій смужці. А коли ти відходиш від цієї смужки на кілька кілометрів — і життя вже стає складнішим. Є не дуже чорне, не дуже біле. Війна призводить до великої кількості морально-етичних виборів. Ти звикаєш обирати, не дуже вдумуючись. Це не робить кращим. Бо будь-яка соціальна проблема — складна. Можливо, якісь рішення і прийматимуться простіше, але це не зробить їх кращими.

Леся Ганжа:

— Хоч як би нам хотілося, щоб засяяло світло і ми побачили добро... Я залишаюся при своєму релятивізмі: аби воно було на користь для вирішення локальної задачі... Добро і зло на війні залишається так само нерозділеним, як і було до війни. Мої найкращі побратими зараз — це «беркутівці» з Майдану. Це супервоїни. Коли вони з'явилися в теробороні, то зробили з нас нормальних воїнів. Я весь час обіцяю одній із редакторок написати про них хоча б щось, тому що це хлопці, про яких я хочу, щоб вийшов мультик. Це такі жарти Бога, що ми опинилися в одному підрозділі тероборони. У часи Майдану це було би зло, а зараз це абсолютне добро. Коли ці «беркутівці» створюють маленьку групу, готову підготувати росіянам сюрприз, і знають, на відміну від нас, як це зробити, — це добро! А чим це було кілька років тому? Я не знаю про добро і зло, але знаю, що в найжорсткіших умовах вони залишаються працювати, а багато хто — ні.

Ілюстративне фото: Стас Юрченко / «Ґрати»