Віталій Гордієнко: «У нас є чим замінити російську культуру, питання в тому, як ми шукаємо й популяризуємо український контент»

«Загін Кіноманів» — ютуб-канал про український та світовий кінематограф, на який лише після 24 лютого підписалося понад 300 тисяч нових користувачів. Із початком повномасштабної війни автор каналу Віталій Гордієнко долучився до дерусифікації українського інфопростору, а віднедавна сфокусувався на популяризації української культури. «Детектор медіа» поспілкувався з Віталієм про меседжі, які варто ширити, розповідаючи про українську та ворожу культуру; про загрозу повторної русифікації й україноцентричність культури; а також як правильно продавати свою культуру за кордон та чи можливо в сучасних умовах створити шедевр кіномистецтва в Україні.

— Віталію, нещодавно на вашому каналі вийшло відео про феномен фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», яке набрало вже понад 700 тисяч переглядів. До того ви востаннє поверталися до тематики каналу — кіномистецтва — кілька місяців тому. Решта ваших випусків стосувалася інформаційного спротиву та збору коштів на армію. Наскільки контент про культуру потрібен під час війни?

— Я вирішив зосередитися на чомусь культурному, а не суспільно-політичному, бо зараз є великий інтерес до української культури в самих українців. Я зрозумів, що зациклився на тому, аби всюди помічати лише щось погане; постійно шукаю, як би когось розсекретити. Мої відео про росіян та розвінчання міфів їхньої пропаганди покликані очистити наш інфопростір, але зрештою я відчув, що несу в маси велику кількість негативу. Зараз, користуючись ресурсом, який у мене є, можу передавати людям хорошу енергетику і знання про українську культуру.

До того ж, багато хто вважає, що я задав тренд на відео на кшталт «Що не так із...». Чимало інших блогерів підхопили цю тенденцію, але не всі зрозуміли мою концепцію. Я будував свої відео на аналітиці, фактах, поясненнях, балансі думок, а багато хто, створюючи подібний контент, просто транслює ненависть. Ми небагато насправді знаємо про власні культурні здобутки, зате легко критикуємо кожного, хто перед нами на екрані. Тому я подумав, що було би корисно задати тренд на щось, що би стосувалося нас самих. Я впевнений, що саме коли відбувається своєрідне відродження української культури, нам як ніколи потрібен подібний контент.

— Якою, на вашу думку, має бути культура у воєнний час? На які виклики сучасності мають відповідати митці?

— Я не вважаю, що митець має відстежувати, які зараз виклики та потреби суспільства. Митець має відштовхуватися, в першу чергу, від самого себе. Я спілкувався з одним режисером, і він каже: «Якби я зараз робив якісь постановки, фільми, вони були б дуже тихими, я б максимально тендітно підходив до роботи, бо мені хочеться чогось такого спокійного, теплого, навіть дитячого». Я розумію його позицію, бо він уже достатньо пережив трагічних воєнних подій. Але в той самий час частині суспільства потрібні речі, які їх запалюють, заклики не здаватися, мистецькі проєкти, які змушують боротися далі у важкі часи.

— Якими мають бути розмови про культуру в умовах війни? Які меседжі потрібно транслювати, аналізуючи та популяризуючи культуру?

— Ми повинні наголошувати, що українська культура не меншовартісна. Українці завжди сприймали свою культуру, в тому числі й сучасну, апріорі нижчою, ніж американська чи російська. І зараз нам потрібно позбутися цього стереотипу, адже якщо заглибитися, дізнатися більше про наших митців, то ми зрозуміємо, що вони відповідають світовому рівню. До прикладу, Лесь Курбас свого часу створив інноваційний театр, який був попереду всієї Європи у своїх мистецьких зрушеннях. Радянська влада закрила театр, а його засновника розстріляла (як і сотні інших українських митців), і навіть тепер у нас багато театрів перетворилося на музеї.

Згадати ті ж самі «Тіні забутих предків». Цей фільм визнаний найкращим у нашій історії великою кількістю кінокритиків України, його вивчають у кіношколах, суперпопулярних університетах світу, він здобув купу нагород. Якщо спитати когось із закордонних режисерів про їхніх кумирів, то багато хто назве Сергія Параджанова. Тобто в нас є класний досвід кінематографії світового рівня, геніальний у плані акторської гри, операторської роботи, режисури, монтажу тощо. А ми про це не знаємо; не розвиваємо цей успіх; не фіксуємо, що це наше, українське, тому дехто досі думає, що це російський фільм. А скільки ще таких культурних здобутків, які треба захистити, відвоювати, показати, відкрити для себе, для світу! Бо ми ж не можемо відкривати Україну світу, якщо ми не відкрили її для себе. Це і є ключові меседжі, які б я хотів доносити, коли ми говоримо про українську культуру.

— Як щодо розмов про російську культуру? Чи потрібно нам узагалі говорити про культуру ворога і в якому контексті тоді це робити?

— Тут питання неоднозначне. Мені важко промовляти вислів «російська культура», бо в них її немає зараз, є лише російське безкультур’я. Ми говоримо радше про історію їхньої культури. Чи є в ній відомі, загальновизнані прецеденти, які змінили світ? Є. Чи заслуговують вони на це? Можливо, адже вони справді відповідають високим мистецьким стандартам. З іншого боку, в Україні довго захоплювалися цією культурою, тому що нам її нав’язували. А є ще сотні країн і культур, про які ми не знаємо.

Але попри всю її значущість, я не вважаю, що російська культура настільки хороша, що нам треба детально її вивчати. Вона має бути в нас на рівні з усіма іншими, не будучи виокремленою. Звичайно, українська має бути головною, а далі вже решта культур, і російська поміж них. Як це зробити? Зараз — відмовитися від усього російського. У нас є чим замінити російську культуру, питання в тому, як ми шукаємо й популяризуємо український контент.

До того ж, російська культура зараз не заслуговує бути у світі чимось визначним. Те, що роблять росіяни, перекреслює і знецінює всі здобутки їхніх предків. Ми не можемо споживати їхню культуру, бо її також використовують як метод пропаганди, ще одну зброю проти нас.

— Чи плануєте ви повертатися до теми дерусифікації нашого інфопростору? Можливо, хочете далі розповідати про пропаганду в російському кінематографі?

— Частково. Зараз у планах є відео про Україну в російських серіалах, яке я сподіваюся випустити вже до 5 жовтня, але воно радше про те, як українське телебачення саме ж русифікувало українців. Про ті російські серіали, на яких я ріс, як і решта наших громадян. Я розкажу, як вони вплинули на нас, як нам цього впливу позбутися й куди треба рухатися.

Я розумів, що на початку великої війни справді потрібно було й хотілося розказувати, як нам відділитися від ворога. Але зараз відчуваю, що вже не хочу цього робити. Я кожен день зустрічаю щонайменше одну людину, яка каже, що змінила або мову на українську, або свою думку про Україну, про український ютуб, припинила споживати ворожий контент. І я розумію, що зробив достатньо: ці люди вже відмовилися від російського, тепер треба їх закохати в українське. Ми не можемо будувати свою культуру виключно на ненависті до росіян, тому мені хочеться зараз розповідати про позитивні культурні маркери.

— Ви розповідали, як росіяни у своєму кіно зображують Україну та українців. А як щодо Росії в українських фільмах? Чи розмірковували ви на цю тему?

— Так, я про це думав, навіть хотів зробити подібне відео. Але матеріалу недостатньо, тому що, по-перше, до 2014 року того кінематографа в нас не так багато й було. А по-друге, зараз в українських фільмах Росія не має двох граней, вона однозначна, вона — злодій, вбивця, кат. Чи добре це для кінематографії? Ні, бо в кіно цікаво бачити дві сторони медалі. Чому стрічка «Месники. Війна нескінченності» стала хітом і сподобалася глядачам? Злодій нарешті переміг. Людям набагато цікавіше, коли вони бачать хід мислення та мотивацію негативних персонажів, які до того ж можуть бути харизматичними.

В Україні звикли робити фільми про поганих росіян, які всіх убивають без жодної мотивації. У принципі, в них жодної мотивації й нема, але все одно є передумови, які пояснюють їхні вчинки. І їх треба пояснювати, адже це важливо в мистецтві. До прикладу, це добре зроблено у фільмі «Погані дороги» Наталки Ворожбит. Авторка розкриває, в яких умовах виховувалися російські солдати, пояснює, що вони не можуть чинити інакше, бо вони не бачили іншого життя, а росли у світі безкультур'я, де лише сила й жорстокість мають значення.

В українського кіно попереду довга дорога, але зараз у нас Росія постає абсолютним злом практично у всіх випадках і без жодного пояснення. Попри це, я вважаю, така ситуація нормальна в умовах, коли стоїть питання життя чи смерті. Мине час і ми прийдемо до іншого кінематографу — іншої якості, інших змістів. А поки що нехай буде так, адже це лише один з етапів розвитку.

— Протягом останніх місяців ми спостерігаємо, як вибудовується україноцентричність в контексті культури, як люди тяжіють до всього українського. Як гадаєте, чи був би можливим цей процес без повномасштабного вторгнення? Якщо так, то за яких умов?

— Сказати відверто, я не бачив раніше масштабних передумов для зміни цієї парадигми. Так, були українці, які цікавилися власною культурою, але водночас велика кількість людей не розуміла моєї позиції, що Росія — ворог, що не варто споживати її культуру, що треба розвивати своє. Вони не хотіли цього чути. Я не знав, що має статися, якщо навіть 2014 рік докорінно не змінив наше суспільство. На мою думку, без повномасштабної війни цей процес був би набагато довшим і не факт, що він набрав би таких обертів. Війна дуже змінила Україну та українців у хорошу сторону, якщо ми говоримо про наш світогляд. Це один із небагатьох плюсів цієї війни, хоча мінусів, звісно, більше. Я не знаю, що б ще могло спричинити таку потужну хвилю українізації.

— Що потрібно робити, аби ця україноцентричність залишалася масовою й після війни? Чи загрожує українцям, на вашу думку, повторна русифікація?

— Я про це думав і думаю досі, але відповіді не маю, бо розсудити може лише час. Спершу треба зрозуміти, як закінчиться ця війна. Хоч я і впевнений у нашій перемозі, ми повинні розуміти, що для неї потрібно докласти ще багато зусиль, людських і фінансових ресурсів. Тому не думаю, що зараз коректно говорити про повоєнний час. Але якщо ми перемагаємо Росію, й вона розпадається або стає нежиттєздатною, то я не думаю, що ми повернемося до всього російського. Бо хто захоче споживати культуру того, хто програв? Усі зацікавляться культурою переможців, відповідно, все українське буде цікаве. Є відчуття, що ми пройшли точку неповернення і процес повторної русифікації буде для нас неможливим. Проблема лише в тих, хто досі не відмовився від культури й мови ворога і не планує цього робити. Втім, на мою думку, це можна буде змінити, якщо більшість людей буде підтримувати все українське.

— Що, на вашу думку, нам потрібно робити на суспільному та політичному рівнях, аби українська культура й мова стали брендом номер один у першу чергу для самих українців?

— Я думаю, все просто: по-перше, відомі люди, суспільні діячі мають показувати приклад, популяризувати українське. І тоді їхня аудиторія буде тягнутися за ними. Ми не можемо змусити всіх говорити українською. Тому нам треба закохати людей в український контент, а зробити це можуть лише ті, хто цей контент створює: співаки, блогери та інші.

Зараз великий попит на українську культуру, нам є для кого творити, — люди будуть підхоплювати й поширювати все. Але для цього у споживачів має бути широкий вибір. Тому треба створювати якомога більше україномовного контенту: і якісного, і не дуже. Того, який би цікавив людей. По-друге, ми маємо забезпечити всі умови, щоб українська мова була всюди, зокрема в держустановах і громадських місцях, щоб без володіння українською в цій державі мало що можна було би зробити; запровадити іспит на знання мови й історії при отриманні громадянства. Окрім цього, президент має говорити українською й популяризувати її не тому що так треба, а тому що він сам цього прагне й не може інакше. По-третє, усі люди повинні докладати зусиль, популяризувати українське серед свого оточення. Наприклад, у мене є колега, який україномовним офіціантам залишає чайові, а російськомовним — ні, хоча зауважень нікому не робить.

— Як правильно популяризувати українську культуру за кордоном, щоби при цьому не втратити автентичність? Чи повинні ми фокусуватися на інтеграції у світову культуру?

— Однозначно повинні фокусуватися, це має стати для нас одним із ключових завдань. Подібний досвід є в Південної Кореї. У 90-х вони вклали великі гроші в поширення своєї культури за кордоном, і зараз ми бачимо результати: 2019 року вперше в історії премію «Оскар» за найкращий фільм року виграла не англомовна стрічка, а власне корейський фільм («Паразити»). Це той шлях, на який можна рівнятися. І корейці, як на мене, дуже добре зберігають свою автентичність, свій стиль. Тому нам просто треба переймати найкращі світові практики, бачити, як це роблять інші, та багато вчитися. Як саме ми маємо подавати українське, я не беруся судити. Нам зараз треба зрозуміти, як українців іще більше зацікавити власною культурою, а потім уже будемо думати про світ. Це як у стосунках: коли ти розумієш, чого хочеш, які твої потреби, що ти відчуваєш, тоді можеш уже будувати здорові стосунки з кимось. Так само і з культурою: я думаю, нам треба зрозуміти, чого ми хочемо, що любимо, й тоді ми зможемо показати це світові.

— А що нам узагалі дасть інтеграція у світовий культурний контекст?

— Гроші. Інтеграція у світову культуру допоможе відновити Україну в повоєнний час. Дуже багато хто думає, що культура — це щось високе, що ніяк не допоможе в розбудові країни. Південна Корея отримує великий прибуток з експорту культури за кордон. Ми можемо робити так само, використовуючи отримані гроші на відновлення зруйнованої інфраструктури.

— У випуску про «Тіні забутих предків» ви стверджуєте, що ця кінокартина є шедевральною, й пояснюєте чому. Який сучасний український фільм ви можете назвати феноменальним для своєї епохи? Чи є такий узагалі?

— У нас є достатньо впливові прецеденти, але не скажу, що якийсь із них досягає рівня «Тіней...». Із того, що в нас є зараз, мабуть, оберу «Плем’я» — німий фільм про дітей, які навчаються у школі для глухонімих. Ми знаємо дуже мало про це кіно, але світова кіноспільнота бачила й любить його. Деякі голлівудські режисери навіть називають його одним зі своїх улюблених сучасних фільмів. Це авторське кіно, але воно все одно дуже вагоме. По-перше, «Плем’я» вирізняється якісною операторською роботою, цікавими художніми рішеннями. По-друге, у фільмі показано зріз суспільства, причому без жодного слова. Режисер використовує те, що герої спілкуються виключно мовою жестів, але цього достатньо мені як глядачу, щоби зрозуміти, що це не лише про життя глухонімих людей в Україні, а про все сучасне покоління. Це кіно відкриває ті скриньки Пандори, в які ми не хочемо зазирати.

— Який, на вашу думку, рецепт шедеврального кіно в Україні? Як створити фільм, який би можна було порівняти з кінострічкою «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова?

— Річ у тому, що «Тіні...» були інноваційними в плані кінематографічних прийомів, тобто такого ніхто не робив до нас, а потім усі почали переймати наш досвід. Це був феномен для свого часу, а нині такий фільм не досягнув би шаленого успіху. Зараз уже майже немає інновацій у кінематографі. Їх може дозволити собі хіба що Джеймс Кемерон, бо в нього є на це великі гроші. Тому немає рецепта шедевра. Просто треба вчитися, слухати, дивитися — і тоді, можливо, вийде. А коли шукаєш щось нове, то не можеш дати відповіді, що саме тобі треба, бо ти це зрозумієш, тільки коли знайдеш.

— Ви не раз радили своїй аудиторії подивитися фільм «Елвіс» про Елвіса Преслі. Якби такий фільм знімали в Україні про когось із наших діячів, то кого б мали обрати?

— Цікаве запитання, але мушу підкреслити, що таке кіно неможливо зняти в Україні. Це були зовсім різні світи: у 1933 році в Україні був голод, люди помирали просто на вулицях, а в США в кафешках сиділи. Але якби ми уявили інший світ без росіян, наприклад, то головним героєм став би Володимир Івасюк. Звісно, фільм про нього не був би таким, як «Елвіс»: він не розказував би історію про «золотого хлопця», який отримав усе й потім не міг вистрибнути зі своєї «золотої клітки». Втім, якби не російська влада, Івасюк, я впевнений, збирав би стадіони, і він точно на це заслуговував. Тому можна було би зняти фільм на кшталт «Володимир Івасюк. Альтернативна реальність» про українського артиста, який є попзіркою світового масштабу.