«"Спалах" — це поле, де тебе наздоганяє вогонь». Чим знакова сучасна воєнна фотографія в Україні

Чи гуманно говорити про війну мовою мистецтва? Колись цей аспект ставили в докір міжнародному конкурсу World Press Photo. Зараз фотографи готові на все, аби не дати світу забути про війну в Україні. Замість дискусій чи теорії на перший план вийшли питання на кшталт «Яке фото може вмістити обстріл дітей у гуманітарній колоні під Запоріжжям»?

Після 24 лютого знімати кинулися всі: з квадрокоптерами, камерами, телефонами... Відбираючи ці роботи, замислився навіть такий досвідчений куратор як Олександр Соловйов. Мистецтвознавець відомий завдяки низці проєктів, як-от перша та друга Київські міжнародні бієнале сучасного мистецтва, виставки Art Kyiv Contemporary,  Мистецького Арсеналу, PinchukArtCentre. До своєї попередньої експозиції «Чутливість. Сучасна українська фотографія» 2021 року за участі сотні авторів Соловйов включив і воєнну, і документальну тематику.

Батон як продовження життя

Ця виставка і про війну, і про переживання довкола неї. І для медійників, і для поціновувачів фотографії виставка є нагодою переосмислити пережите в публічному просторі. До таких аспектів у воєнній тематиці мало хто буде готовий. Харківський документаліст Павло Дорогой замість трагічних фото пропонує постояти біля дитячих малюнків. Володимир Чеппель зняв розбитий літак «Мрія», та більше вражає його робота «Парне молоко» з очима  корів на тлі поля у вогні.

«Парне Молоко» Володимира Чеппеля 

Ліворуч на першому поверсі зала, виходу з якої, здається, не існує. Там знімки Олександра Глядєлова, а ще ж ви почнете читати історії біля портретів із серії Олександра Чекменьова… Поряд  цілу стіну відведено для сюжетів про подорожі Кирила Коваленка, відомого світлинами з Криму. Однак усе одно ви обернетеся — від сюжетів Глядєлова просто так не відійти.

Фото Олександра Глядєлова 

Ірпінь, батон на землі. Мабуть, його впустив волонтер, який утікав від вибуху в укриття. Чи, може, цей хліб випав із рук знесиленого дідуся. Поділитися ним із собакою могла і сім’я, що виїжджала з передмістя після російських обстрілів.

Після 24 лютого хліб став темою номер один для киян із нестабільним доходом. «Хліба нема? Де ж хліба купити?» — питали у крамничках і займали заради цього черги до супермаркетів. Що це було? Колективний прояв паніки? Страх витрачати гроші на щось дороге? Генетична пам’ять про Другу світову і голод у 1933-му? А може, магазин став приводом побачитися з людьми — раптом комусь відомо, коли закінчиться війна?

Мабуть, не випадково Олександр Глядєлов, який документував не одну війну, обрав для зйомки не танк, а батон, який міг врятувати чиєсь життя.

Словом, заплануйте час.  На поверхах «Українського дому» — 50 авторів і пів тисячі робіт, часом дуже несподіваних.

Група сміливців

Цю експозицію ініціювала команда Українського дому, запросивши досвідченого куратора. Керівницею проєкту виступила Аліса Гришанова. До творчої групи увійшли Ірина Кравець та Анастасія Уразбаєва.

«Для нас важливо було в цьому проєкті показати широкий спектр емоцій, і не тільки через воєнну фотографію, а й сучасну українську фотографію загалом — документальну, вуличну, через пейзаж, артпроєкти, — коментує Аліса Гришанова. — Усі всі вони несуть відбиток сьогоднішнього часу. У фокусі виставки багатошаровість нашого життя періоду повномасштабної війни від 24 лютого. Саме ця дата стала точкою відліку для відбору фотографій у проєкт».

Цей проєкт — матеріалізація титанічної роботи фотографів, каже Аліса Гришанова. Це майстри своєї справи — як знані, так і молоді автори, які перебувають на початку свого творчого і професійного шляху. «Для нас важливо було, щоб люди, приходячи на виставку, бачили не тільки різні теми, а й різну індивідуальну оптику бачення фотографа, формальні підходи, тому фотографія представлена в широкому жанровому діапазоні», — додає керівниця проєкту.

Роботи для виставки продивлялися ціле літо. Як переконалися відбірники, війну зараз знімають не лише воєнні фотографи. «Багато хто включився у зйомки цих історичних подій, як кажуть, не завдяки, а всупереч, бо просто не могли інакше», — каже Аліса Гришанова.  

У фокусі авторів поля пшениці, які палять росіяни; українські військові, цивільні після обстрілів і поховань; біженці, Буча, Ірпінь, «Азовсталь».

Фото з фермерської серії Єфрема Лукацького 

«Ми обирали фотографії через точність образу, який зрозуміє кожен українець. Ще в лютому письменник, а зараз ще й волонтер Андрій Любка написав дуже влучний текст про те, як українці проявили себе на початку війни — титанічно, героїчно, незламно, — коментує Аліса Гришанова. — Увесь цей досвід, який несе наша земля, проявився в кожному українцеві, який продовжує робити свою справу. Все це ми бачимо і за цими фотографіями поля: тривога, воронки від обстрілів. А люди працюють, комбайн іде, і ти розумієш, що врожай буде — попри те, що на обрії здіймається дим пожежі…»

Роботи Єфрема Лукацького відображають тренд у висвітленні війни із застосуванням дрона. Свій квадокоптер DJI Mavic Pro 2 він придбав два роки тому, і зараз бере його в поїздки постійно. «Дрон дає зовсім іншу перспективу, — розповідає Єфрем Лукацький. — Це додатковий шанс привернути увагу до тієї ж розбитої техніки чи наслідків бомбардувань, які під час виїзду в поле знімають багато людей. Такі фото швидко розлітаються в медіа». На тлі жорстких воєнних фото поля фермерів, за словами автора, є чи не найм’якшим матеріалом із відзнятого ним на війні.

Дрон коштує в середньому 700 доларів. Найбільший попит серед фотографів на компактні моделі, які можна покласти до кишені. «Процес зйомки з дрона нічим не вирізняється від іншої: обирати фокус можна з екрана телефона», — каже Лукацький.

У випадку з квадрокоптерами чимало нюансів стосовно дозволу на зйомку. Військових квадрокоптером уже не здивуєш. «Для фото- чи відеозйомки достатньо піднятися на 20–30 метрів над об’єктом. Якщо ви не поряд із військовою частиною, у шпигунстві вас не запідозрять: щоби політати для збору даних, знадобиться метрів 500», — розповів Єфрем Лукацький.

«У кожного вже є цілі серії з теми війни»

Чого ще варто очікувати від сучасної воєнної фотографії, розповів Олександр Соловйов. 

Питання куратору виставки можна поставити під час зустрічі з Олександром Соловйовим, що відбудеться 11 жовтня о 18:00

– Зараз у фотографів є і свобода, і значний вибір техніки — від телефона до квадрокоптера. У 1855-му перший воєнкор Роджер Фентон, перш ніж знімати Кримську війну, мусив придумати мобільну фотолабораторію. Витримка фотографії тоді тривала від трьох до восьми секунд, зображення відбивалися на скляних пластинах (він привіз їх понад 700), які треба було обробляти особливою емульсією. Це забирало багато часу. Фентон мав знімати лише «чудову британську армію» та її переможні настрої у Севастополі чи Балаклаві. Фактично це були пропагандистські знімки для The Times, хоча серед них траплялися й документальні роботи, у яких відобразилася тяжка правда війни.

Зараз фотографи можуть не просто показати руйнування: за допомогою дронів вони показують масштаби руйнувань чи втрати на полі бою. Дрон можуть збити під час зйомки, небезпека загрожує й самому репортеру.

Знімок із дрона Максима Дондюка 

Також вони мають рахуватися із законами воєнного часу. Як зазначив учасник виставки, фотограф Сергій Михальчук, який зараз воює на фронті, частина його робіт має дочекатися свого часу.

Фото Сергія Михальчука 

Квінтесенція ролі фотографа в нинішній воєнній ситуації — це поле, де тебе наздоганяє вогонь. Такий сюжет із фоторепортером Євгеном Малолєткою зафіксував його колега Мстислав Чернов. Це не лише репортерське фото: обоє медійників під час великої війни перейшли до розряду фотохудожників. Адже їхні роботи цінні ще й умінням схопити миттєвий образ.

Воєнна фотографія  перестала бути справою тільки професійних воєнкорів. Із початком великої війни багато людей із камерою включилися в документування її перебігу. Зараз для цього інколи достатньо й телефона: на виставці є фото, зроблені за допомогою ґаджетів.

Завдяки соцмережам у нас був дуже великий вибір фотографій. Питання тільки в тому,  чи це просто випадкове вдале фото, чи автор, який веде роботу системно. У кожного професійного фотографа вже є цілі серії з теми війни. 

«Фокус насамперед на тому, що схвилювало»

– Однією з умов цього проєкту є часовий період після 24 лютого. І це фотографії не лише з війни.

Жорсткі знімки в експозиції є, але радикально жорстоких ми не брали. Жорстокості за ці сім місяців було за край, до того ж у соцмережах живе тенденція смакувати смерть, розганяти ненависть, яка,  звичайно ж, сьогодні зрозуміла. Однак якщо зібрати такі знімки на великій площі, вдарити цією «кувалдою» по голові глядача… Дійсність і без того травматична.

Ми представили широкий погляд на цей час. І ці роботи змушують глядачів зупинятися, знову переживати побачене раніше. Щоби вразити своєю роботою, фотографу в Україні навіть не потрібні додаткові прийоми, достатньо просто дістати камеру чи телефон. 

Простір Українського дому дозволяв робити «вузли», вибудовувати драматургію.

Війна все змінила, фокус авторів  фотографій насамперед на тому, що схвилювало.

Стіна зі світлинами Олени Гром 

Дуже багато щоденникових серій, у тому числі невеликого формату. Це стосується і особистих переживань, і урбаністичних сюжетів. У цьому жанрі працює Олена Гром. Фотографині довелося евакуюватися двічі: після  2014-го з Донецька вона переїхала до Ірпеня. Попри те, що сталося в передмістях Києва, авторка знайшла в собі сили зафіксувати історії людей у підкреслено документальній манері. За словами Олени Гром, текст для неї несе навіть більше емоційне навантаження, ніж сама фотографія.

Текстові історії супроводжують і портрети Олександра Чекменьова. І, як ми бачимо, ці описи відвідувачі виставки уважно читають.

Поряд — роботи Олександра Глядєлова. До цього він чимало знімав на Донбасі, а зараз у фокусі документаліста більше Київ і його передмістя кінця лютого та березня.                                                                                   

Також у світлинах чимало прикмет часу — таких як  пам'ятники в Києві, що обкладені мішками,  в кадрах Богдана Гуляя. Це також протитанкові «їжаки» з Харкова,  які в Жені Лаптій завдяки фільтру набули червоного кольору. Частина сюжетів на виставці стосується теми переміщення, евакуації, укриттів.

«Чайки і Караваджо з підземелля “Азовсталі”»

— На центральному місці в найбільшої залі — чорно-біла інсталяція «Чайки» Віри Бланш.

Роботи «Ореста» (Дмитра Козацького)  з «Азовсталі», якого  щойно звільнили з полону,  в чомусь перегукуються з темними полотнами Караваджо, представлені поруч на тій же стіні. По інший бік — червоні «їжаки» і «кривавий водоспад» Жені Лаптій.

Глядач має відчути цей контраст між небом, польотом, земними тривогами, підземеллям «Азовсталі».

Серед незвичайних способів відображення війни серія «Фемінітив» Тані Рудої. Вона знімає класичний жанр ню, лише бачить вона його через негатив, «рентген», через тривожне передчуття.

Фотограф із Миколаєва Сергій Мельниченко представив серію про переселення. Він спостерігає за життям у готелі, нібито пропускаючи деякі свої світлини крізь фільтр чи плівку. Не воєнні, здавалося б, теми й мотиви, та в усьому відчувається, що йдеться про сьогодення війни.

Ігор Чекачков також знімає ніби побутові речі, дії в міських квартирах. Водночас у його роботах відчувається неспокій, хаотичний рух, притаманний воєнному часу. Динаміки  кадрам  додає гостра оптика.  Його камера фіксує ці сцени згори.

Ігор Єфімов із Чернівців представив серію бомбосховищ. Людей на цих знімках немає, однак завдяки пронизливому погляду автора відчувається аура цих місць. 

Уроки Харківської школи фотографії

— На виставці представлене здебільшого молоде покоління фотографів, яких можна віднести до Харкова більше географічно. Поряд зі знаним фотографом Владиславом Краснощоком, який продовжує серію воєнної документальної фотографії, це Ігор Чекачков, Женя Лаптій, Станіслав Остроус, Павло Іткін. Молоді автори відгукнулися на тему війни. Завдяки їхнім документальним і мистецьким роботам можна побачити, як змінила Харків війна.

Після 24 лютого чимало харківських фотографів гуртувалися в «ЄрміловЦентрі». У цьому центрі сучасного мистецтва є нижні приміщення, що можуть слугувати укриттям. Та після обстрілів чимало фотографів залишили місто.

Харківська школа фотографії для сучасних авторів стала прикладом того, як може реалізуватися група авторів, а ми маємо нову спільноту концептуальної фотографії MYPH з Миколаєва. До неї належать, зокрема, Сергій Мельниченко й Артем Гумілевський, які є учасниками «Спалаху». 

Фото та відео надані  творчою командою «Спалаху»