Хочу, щоб у моєї доньки було де жити: як Андрій Любка залишив письменництво заради допомоги ЗСУ

Закарпатський письменник, поет, перекладач, есеїст Андрій Любка з початку повномасштабної війни на внески купив для фронту уже 59 машин – позашляховиків, мікроавтобусів і пікапів.

Він полишив творчість і вже восьмий місяць нічого не пише та не перекладає.

Використовує свою популярність відомого письменника і активно збирає гроші для підтримки ЗСУ.

Письменник об’єднав навколо себе цілу армію однодумців, які шукають для наших захисників авто за кордоном, переганяють їх на територію України, тут безкоштовно ремонтують та фарбують.

Андрій Любка особисто доправляє машини на передову і разом з друзями передає їх військовим.

Як письменник змінив свою професію – про все це він розповів в ексклюзивному інтерв’ю Фактам ICTV.

– Коли і як почалося ваше велике волонтерство? Який це був день повномасштабної війни?.

– Я почав волонтерити з третього дня війни.

Але тоді займався розселенням людей, котрі втікали із Харкова, із Східної України.

Я їм шукав тут прихисток.

Пізніше займався перевезенням гуманітарних вантажів.

Ми передавали їх на Харків, у лікарні.

До Ужгорода евакуаційні поїзди привозили із Харкова переселенців.

А потім поверталися туди порожніми.

Це було найкраще, що можна уявити.

Бо вони були безплатні, пусті та їхали вчасно.

Це був найшвидший спосіб передати туди якусь допомогу.

Ліки, спальники військовим.

– Як почали купувати автівки і чому саме цей напрям волонтерства обрали?.

– У квітні підрозділ, де служить один із моїх близьких друзів, який до 24 лютого був цивільним, перекинули на Донбас.

Тоді я говорив із ним.

І виявилося, що їхня найбільша проблема – це відсутність надійного та швидкого автомобіля.

У них є форма, автомати, є бронежилети і каски.

Але у них нема машини.

Тому що автомобілі в армії – це переважно якісь ЗІЛи, КРАЗи, техніка, яка не заводиться, їде повільно.

А їм треба було щось мобільне, швидке.

Я тоді не думав, що треба самому купити для них цю машину.

Вважав, що треба знайти когось, хто її для них придбає.

Перед Великоднем ми зібрали святковий вантаж для хлопців на Схід.

Вирішили передати їм із Закарпаття наші традиційні страви, які ми тут готуємо – домашню ковбасу, копчену на фруктових дровах, шовдарь.

Я зателефонував другу і кажу: “Ми купили вам 100 кілограмів ковбаси і шовдаря на всю роту.

Щоб ви мали на Паску все те, що ми маємо вдома”.

А він каже: “Як передати? Тут не їздить Нова пошта.

Нема таксі”.

Тож як відправити це все на передок? Треба машину.

І тоді я зрозумів, що цю машину якраз маємо знайти ми.

Не комусь дзвонити чи писати.

Тоді увечері я зробив на Facebook пост про те, що треба купити пікап для армійського підрозділу, який служить на Донбасі.

Мій телефон почав вібрувати, як божевільний.

Я мусив вимкнути звук.

А ранком, коли взяв його до рук, подивився на свій банківський рахунок.

То виявилося, що там є гроші на дві машини.

– Письменницька популярність тут добре допомогла.

– Я кинув клич, а люди вирішили за мене.

Вони довірилися мені.

І якщо я першу машину, умовно кажучи, купив як у тумані, то другу я вже вибирав.

Думав, для якого підрозділу вона має їхати.

І з того часу я купив уже 59 машин.

– І так закрутилося? Купуючи машину за кордоном треба мати якісь навички, розумітися на цьому.

– Це волонтерство змусило мене організувати цілий процес.

Бо ми не просто купуємо машини.

По-перше, я збираю гроші.

Потім є люди, яку шукають мені машини у різних країнах Європи.

Раніше це були країни-сусіди, зокрема Чехія.

Потім пішли країни Скандинавії.

А зараз машини ми возимо найчастіше з Англії, праворульні.

Бо вони дешевші і в кращому стані.

Це люди, які переганяють їх сюди, до словацького кордону.

Люди, які тут уже їх зустрічають, перевозять через кордон.

У кількох автомайстернях їх ремонтують, фарбують.

Пізніше – це водії, які разом зі мною доставляють ці машини на передок.

Тому що ми їх передаємо не тут, а їздимо на різні ділянки фронту.

Я був на фронті 12 разів.

Від Чернігівщини до Херсонщини, Миколаївщини.

Ми підвозимо їх під частини.

Загалом задіяна величезна армія людей.

Зокрема і ті, що допомагають збирати гроші.

– Як швидко нині вдається зібрати необхідну на машину суму? Хто жертвує гроші?.

– Це звичайні люди.

Не багаті, які хочуть долучитися до доброї справи.

Навесні середні внески були від 500 грн до 2 тис.

Зараз це від 50 до 200 грн.

Найменший внесок – 10 гривень.

Ресурси людей вичерпуються.

Хоча є й такі, що перерахували великі суми.

Є кілька людей, які дали стільки, що від кожного ми купили окреме авто.

Також жертвують зарубіжні письменники, наші митці.

Зокрема, дуже багато волонтерів, які тут, в Ужгороді, організовують різні лотереї, ярмарки, майстер-класи, збираючи гроші.

І так, копійка до копійки, вдається збирати досить велику суму.

От, наприклад, на одну із машин зібрали гроші діти на день Ужгорода.

І це диво, на мій погляд.

Можливо, тому що дітям більше довіряють, дітям хочуть допомогти.

І навіть діти, які, наприклад, продають зібрані яблука.

Пишуть: “На ЗСУ”.

У таких дітей хочеться купити яблука, навіть якщо в тебе яблуневий сад.

– 59 куплених машин – це багато.

Як вдається вам це робити.

У чому таки секрет?.

– Я думаю, що один із секретів, чому так закрутилося і чому я цим займаюся, полягає в тому, що я письменник.

Я не політик, не депутат, не займаюся якимись такими справами.

Люди довіряють і бачать конкретний результат.

Це не фонд.

У мене немає якоїсь благодійної організації.

Це приватна ініціатива.

Ми зібрали людей, які жертвують свій час.

Це нон-стоп, 24/7 є якісь оці активності.

І завдяки цьому ми можемо робити цю роботу.

На рівні країни – вона у невеликих масштабах.

Але на своєму місці ми робимо досить багато.

Досить ефективно.

І воно важливо.

Ми перфекціоністи, хочемо, щоб ця машина їздила, щоб її добре відремонтували, щоб вона не поламалася на передку.

Тому що там немає СТО.

Ми хочемо, щоб вона доїхала саме в той підрозділ, котрий найбільше її потребує.

Щоб вона не застрягла десь у штабі.

У якогось командира.

Усі машини їдуть на передову, і ми їх відповідно готуємо.

– Як обираєте машини? Які вимоги до них? Чи легко знайти потрібне авто у Європі?.

– Це завжди по-різному.

Бо залежить від підрозділу, якому треба купити.

Наприклад, якщо це розвідка сил спеціальних операцій (“спецура” така, найстрашніше, що є у нас в армії), то це може бути багі.

Вона може коштувати, наприклад, €6-7 тис.

Це машина саморобна практично, підлаштована під потреби.

Якщо це машина, яка має евакуйовувати поранених, вона повинна мати довгу базу.

Щоб там могла людина лягти.

Тоді ми шукаємо або великий пікап, або, найчастіше, мікроавтобус: Volkswagen Transporter 4, “течик” називається.

Але тепер найчастіше – це повнопривідні джипи, які досить великі для того, щоб у них сіли принаймні четверо людей у бронежилетах зі зброєю.

Тому, чесно кажучи, українці вже скупили всі машини, які були за кордоном, ми вже по-другому колу обираємо серед гірших і дорожчих.

Зараз наш основний орієнтир – це якість.

Тобто якщо машина жива, нормальна, десь там подерта по кузову, якісь подряпини – це нас не цікавить.

Якщо двигун справний, рама добра, коробка передач працює – то ми таку машину купимо.

А потім вже будемо дивитися на її марку чи форму кузова.

– Як військові замовляють у вас авто?.

– Достатньо просто звернутися, наприклад, написати у Facebook.

От зараз є запит від нашого закарпатського підрозділу, який нині воює на звільнених територіях.

Вони зателефонували і кажуть: “Нам потрібен бус, великий, місткий.

Бо росіяни позалишали після себе море різної техніки, снарядів.

Це наші трофеї, які нам потрібно оперативно збирати і перевозити.

То нам потрібен такий вантажний мікроавтобус”.

І от ми знайшли такий транспортний вантажний автобус в Англії.

Так, він праворульний.

Але вони їздять там, де немає дорожнього руху.

Де немає, в принципі, й доріг.

Тому їм правий руль не заважає.

І от цей бус поїде до них туди, на Харківщину.

– Чи можете писати під час війни?.

– Ні, я нічого не пишу, не перекладаю.

Я це повністю відклав.

Загалом саме автомобілі та фронт забирають у мене 90% мого часу.

Можливо, я буду творити після.

Або, можна сказати, те, що я роблю, це і є певною мірою створення.

Бо я створюю життєве оповідання.

Так, є певний сюжет – як ми шукаємо цю машину, як ми її купуємо, як ми її разом усі ремонтуємо.

Я показую обличчя цих людей, розказую їх історії.

Про тих лікарів, наприклад, які в себе на роботі збирають гроші – віддають частину зарплатні.

Потім у себе на сторінці у Facebook показую, як ми їдемо Україною – веземо цю машину.

І як передаємо її військовим – разом із передачами з дому.

Це теплі речі, їжа.

Тобто це велика історія про людей, які допомагають одне одному.

Тут нема когось, хто керує чи якось визначає цей процес.

Ми всі разом зібралися і одне одному допомагаємо.

Такий калейдоскоп облич.

– Це все матеріал для літератури.

Чи використаєте його у своїй творчості, чи будете з ним працювати? Ці всі історії опишете у книзі?.

– Зараз ні.

Можливо, пізніше.

Але як не парадоксально, австрійці спитали мене – чи міг би я написати великий текст, маленьку книжку про те, що ми робимо, кого я зустрічаю і як це все організувалося.

Якраз із побутовими деталями, не про політику, патріотизм.

Їх цікавить, бо для них це не зрозуміло, як так може бути, що прості люди купують машини для армії.

Вони кажуть: чому Міністерство оборони не забезпечує військових цими автомобілями, чому це робите ви? Чому хтось вночі бере та ремонтує ці машини безкоштовно? Можливо, я і напишу таку книжку.

Але пізніше.

– Я знаю, що за кордоном ви ведете просвітницьку роботу.

А вона зараз не менш важлива.

Бо так само як тут, так і за кордоном, у людей більше довіри до звичайних людей.

До митців, наприклад, ніж до політиків.

Тому для мене як письменника це важлива частина публічної роботи.

– Які думки та мрії зараз у вас?.

– Я хотів би мати трошки більше часу на сім’ю, поза цими поїздками та роботою.

Дружина мені постійно нарікає на це.

І я теж.

У мене росте донька.

І я би хотів приділяти їм трошки більше часу.

Але моя мрія проста – щоб у цієї доньки було місце, де жити.

Щоб вона не жила за кордоном.

Щоб ми не були поколінням еміграції, в екзилі.

Вона має мати свою країну.

І я б хотів, щоб вона була горда з того, що робив її батько під час війни.

Що от наша сім’я прикладалася до спільної перемоги, яка неодмінно буде!.

Цибульська: Коли шоу-бізнес почав масово загортатись у патріотизм, мене штормило.