Діти, які граються териконами. Знакові фільми шостого KharkivMeetDocs

Кінофестиваль KharkivMeetDocs, який цього року відбувся в Києві, досі надихає прем’єрами українських фільмів, які на шляху до українського глядача гартувались коронавірусом і великою війною. Тут представили низку фільмів, чимало з яких знімалися як звернення до світу, що почав забувати про війну в Україні. Люди й міста сходу України знову в центрі воєнних подій. Чимало героїв фільмів змушені були замислитися про евакуацію.

До національного конкурсу увійшли роботи, які планувала представити глядачам  команда відбірників кінофестивалю документалістики Docudays UA.  Зокрема, «Плай» режисерки Єви Джишиашвілі, «Між небом та горами» Дмитра Грешка і «Привоз» Єви Нейман. А фільмом відкриття мали стати «Терикони» Тараса Томенка.

Важливою подією фестивалю став показ роботи Володимира Тихого «День українського добровольця». Об'єднання кінематографістів «Вавилон'13» відзначили премію «За внесок у розвиток документалістики». Фільм «Терикони» отримав приз журі Спілки кінокритиків, «Назовні» Ольги Журби став переможцем національного конкурсу, «Плай» — переможцем глядацького голосування. Втім уваги варті не тільки роботи переможців.  Автори фільмів національної конкурсної програми торкнулися світоглядних питань. Лише не всі з них скоро будуть доступні для перегляду в Україні.

Питання Донбасу

Одразу  в кількох фільмах звучить тема дитинства або дорослішання в умовах війни на сході України. Про це йдеться у стрічках «Терикони» і «Будинок зі скалок», знятих, аби привернути увагу світової спільноти до теми війни в Україні. Героями  фільму «Освітяни. Канікули в окупації» Костянтина Кляцкіна є школярі з Бучі, Ворзеля, Ірпеня і Гостомеля, хоч у кадрі їх і нема.

«Терикони» — фільм Тараса Томенка, знятий під час поїздок на схід України. Режисер уже не один рік знімає війну; 2015 року його пограбували, вкравши частину відзнятого матеріалу. Це кіно, — вважайте, європейського ґатунку, — про шахтарське і бите війною містечко Торецьк на Донеччині. Прем’єра стрічки відбулася в кінці лютого на «Берлінале». У фокусі «Териконів» діти, які внаслідок обстрілів росіян і безнадійної бідності живуть фактично в реаліях 1990-х: здають металобрухт, говорять про Леніна і мріють про нормальну їжу.

Тарасу Томенку в тандемі з оператором Михайлом Любарським вдалося розповісти не лише про реалії місця, побитого снарядами від усієї російської душі. «Терикони» — це історія, де діти є насамперед дорослими людьми, типажами з відтінком муратовщини. Наприклад, в одному з епізодів із різдвяними колядками підліток на питання літньої жінки «А звідки ви?» відказує: «Від Бога». Тут ще чимало діалогів, які хочеться цитувати. При цьому в історії йдеться про втрати близьких, про мам, які, чесне слово, як діти; чи про Європу, доступну хіба в назві секонд-хенду.

Що ж із цим усім робити? Здається, відповіддю є особливості фільмування. Адже документалісти пропонують віднаходити щось особливе в руїнах. Слухати, як співає Настя, а тоді вже помічати, що це російська попса. Дивуватися обрисам териконів, перш ніж застерігати про «вулкани Донбасу». Просто любити дітей і всіх безпорадних — навіть якщо немає швидкого способу їм допомогти. Докорів Європі у випадку з «Териконами» ви не почуєте. Це особливий погляд на людяність, кіно, після перегляду якого про покоління воєнного Донбасу й справді несила забути.

Світліша картинка у стрічці «Будинок зі скалок», де також ідеться про Донбас. Її зняв данський кінорежисер Сімон Леренг Вільмонт («Віддалений гавкіт собак»), а другим режисером виступив Азад Сафаров. Документалісти розповідають про невеликий притулок як модель допомоги дітям, про яких, як правило, не хочуть подбати батьки. Дія відбувається майже на лінії фронту.

Вихователі можуть знайти для цих дітей і нову сім’ю, та чи легко в таких обставинах знайти щастя? Як жити, коли на маму можна не сподіватися? Яким чином ці діти так швидко приймають рішення? На ці та інші питання немає відповіді. Натомість автори фільму натякають, що в кожного з нас десь має бути серце.

«Будинок зі скалок» має успіх на міжнародних кінофестивалях. Зокрема на «Санденсі» стрічка здобула приз за найкращу режисуру в категорії «Міжнародне документальне кіно». Також фільм уже потрапив до короткого списку претендентів на «Оскар».

Учасник «Вавилона’13» Костянтин Кляцкін («Крим. Як це було») зняв фільм «Освітяни. Канікули в окупації», вклавши в нього потенціал продакшену DocNoteFilms. Під час перегляду перших епізодів здається, що вийшло стандартне телекіно. Але це фільм, що мав би стати блокбастером для телевізійників. Бо хочеться, щоб не лише глядачі, а й кінорежисери відчували різницю між розмовою й інтерв’ю, відвертістю і синхроном, влучним ракурсом і розкадровочкою.

Героями цього фільму є люди, які після 24 лютого мали подбати про учнів і зберегти для них школи. Тут не такий багатий візуальний матеріал, а основне навантаження — на документальну оповідь учителів і працівників шкіл.

Оператор Денис Токарев у суворій дійсності помічає оптимістичні кольори. Режисер фільму фокусується на громадянській позиції своїх героїв. І завдяки тому, що це саме розмови, а не студійне інтерв’ю, в цьому кіно завгосп пригадує, як 24 лютого діти йшли з рюкзаками до школи. А кухарка одними лише словами показує, як навчити окупантів увічливості та поваги до жінок: «Вони прийшли і вибачилися, і навіть воду без дозволу не брали».

Школи в цьому фільмі заливає дощами, а вчителі не можуть стримати сліз. У передмістях Києва досі збирають свідчення воєнних злочинів росіян. Як каже одна зі вчительок, яка втратила батька, в березні на онлайн-уроках діти вчилися знаходити для неї потрібні слова. Російські окупанти стали карикатурними ілюстраціями для уроків про гуманізм. Українські вчителі під час окупації лишилися на світлому боці історії.

Завдяки вмінню слухати, яке виявили кінематографісти, та антимілітарній музиці композитора Дмитра Данова свідчення освітян не раз надихатимуть їхніх колег і взагалі — навчатимуть.

Питання віри

Робота Марти Смеречинської, хоч і не ввійшла до переліку переможців, звернула на себе увагу всіх, хто чекав на незвичайне кіно. Кінорежисерка представила свій повнометражний дебют — «Щоденник нареченої Христа».

Почнемо зі спойлера. Сестра Марти вирішує піти до жіночого монастиря, обравши згромадження засновниць із Аргентини, що приносить нові традиції для обителі в Україні. Наприклад, до монастиря охоче беруть підлітків.

Цю історію кінорежисерка спочатку представила в короткометражному фільмі під Лабораторії з кіновиробництва для молодих митців Indie Lab-2019. Тоді під керівництвом кураторів Елли Штики й Дмитра Тяжлова з’явився маленький шедевр із безпосередніми оповідачками й ефектними кадрами з монастиря. 

У повнометражній версії стрічки більше уваги до залаштункового життя монашок, психологічних аспектів їхнього життя. У цьому сенсі «Щоденник» віддалено перегукується з реаліті-шоу: героїні фільму живуть у кадрі, не помічаючи присутності глядачів. Якоїсь миті вам хочеться навіть сказати: «Стривайте, це не таке вже й диво, що наречені Христа також перуть свій одяг».

Втім на цьому матеріалі кінорежисерка намагається торкнутися ширших питань: життєвого вибору, стосунків із рідними і попереднім мирським життям, покликання й відданістю своїй справі (зйомки тривали роками). Зрештою цей фільм не лише про спасіння душі, а й про стосунки двох рідних сестер.

Фінал прекрасний: камера фіксує неповторну історію, зберігає героїнь фільму молодими й прекрасними. До речі, в Марти є ще одна сестра, тож, можливо, варто чекати на ще один фільм.

«Щоденник нареченої Христа» слід показати молодій аудиторії. Можливо, фільм замислювався як дискусійний — скажімо, про релігію і права людини, що мало би прозвучати на запланованій цього року прем’єрі кінофестивалю Docudays UA. Та люди зрілі вже точно визначилися, чи треба їм у монастир, аби жити за заповідями Божими. При цьому не лише рідкісна тема й унікальний матеріал, а сам спосіб фільмування Марти Смеречинської свідчать про її потенціал в авторському кіно. За освітою вона акторка, також досліджує акторську складову в природі людини в кіно та театрі. Такої оповідачки в українській документалістиці точно ще не було.

Питання третьої сили

Після пандемії очікувався тренд на фільми медичної тематики. Поки що таких стрічок з України небагато. Один із помітних прикладів – фільм «Між небом та горами». Його автор, Дмитро Грешко, звертався до теми швидкої й раніше. У 2020-му його  документальна короткометражна картина «Врятуйте мене, лікарю» про новорічні пригоди медичної бригади здобула диплом кінофестивалю «Молодість»  і приз національної програми Wiz-Art.

Дмитро Грешко є кіноактивістом і спрівпрацює із Закарпатською кінокомісєю. Він навчався в кіношколі «Скалка 2019» під керівницитвом Любові Дуракової та Аліси Коваленко, а успішний фільм «Врятуйте мене, лікарю» завершував під час занять IndieLab-2020. Кінорежисер випустив кілька короткометражних робіт, перш ніж отримати кошти Держкіно на свій повнометражний дебют.

«Між небом та горами» – фільм і про швидку, і про життя села Колочава, яке нікуди не поспішає. Як слідує зі стрічки, кінорежисер теж там затримався. І на весіллі побував («куми дарують молодятам дві тисячі гривень!»), і бачив вогні язичницького свята (чи не Івана Купала?). Під час періоду пандемії, який зафільмував Дмитро Грешко, теж не сумно. Звучить музика гуртів Hudaki Village Band, «Весільна Деца», а  виклики лікарів супроводжують колоритні історії. І це було б цілком веселе кіно – якби ж не круті дороги і не інсульт у гірському селі в період, коли медична система намагалася здолати коронавірус.

Ще одна складова фільму – велична природа. У цій місцевості люди живуть до ста років, а в 65-річні чоловіки ще хочуть женитися. На чому все це тримається?  Мабуть, вся сила в руках цих людей, які, здається, ніколи не плачуть. Самі собі п’ють літр горілки для настрою,  самі садять смереки. Коли син у Києві, вони викликають швидку. А якщо лікарі відмовляють у допомозі, у Колочаві запрошують до хати священника.

Питання Майдану

Напевне, щоб остаточно позбавити глядачів сну, кінорежисери фільмів «Назовні» і «Плай» запропонували повернутися до теми Революції гідності.

Авторка фільму «Назовні» Ольга Журба досліджує кризові теми, пов’язані з дітьми, і вже не вперше звертає на себе увагу кінофестивальної публіки. Її короткометражний фільм «Папині кросівки» продовжує збирати призи на міжнародних подіях. Ольга працює в документальному кіно давно. Зокрема, виступала редакторкою фільму Аліси Коваленко «Домашні ігри» і стрічки Аліни Горлової «Цей дощ ніколи не скінчиться». Зрештою, Ольга Журба настільки крута дебютантка, що відгук на її фільм «Назовні» дав Джошуа Оппенгеймер («Акт убивства»), який сказав: «Цей фільм виникає майже дивом в ліричному діалозі між режисером і героєм».

Повнометражний дебют Ольги Журби став підсумком тривалого спостереження за героєм. Знімати свій фільм вона почала ще під час подій на Майдані, коли підліток Рома подавав бруківку учасникам революції. Продовжилось спілкування з Ромою і тоді, коли він переїхав до Яготина, де через бідність і відсутність житла змушений виживати в кримінальному світі. Це могло бути просто важке кіно про юнака, якому нема куди йти. Ще один варіант — історія рома в сучасних реаліях і поширеному стереотипному сприйнятті цього народу.

Однак голос Ольги Журби звучить всупереч усім тенденціям і трендам. «Назовні» – це історія людини поза політкою і хайпом. Манеру кінорежисерки можна порівняти із поглядом фотографа-документаліста Олександра Глядєлова, чия серія робіт про березневий період війни збіглася в часі з фестивалем KharkivMeetDocs. Лише фотограф шукає виразні образи, а в документальному фільмі треба все-таки встигнути за життям.

Так чи інакше, «Назовні» — це вихід із зони комфорту, фільм-альтернатива ілюзії, що Революції гідності раптом вдалося змінити все. Крім того, Ольга Журба на прикладі свого героя-сироти вказує на проблеми із соціалізацією вихованців дитбудинків та інтернатів. Це основний меседж, із яким вона представляє свій фільм на кінофестивалях.

Наступний флешбек із зими 2014 року —  «Плай» Єви Джишиашвілі — оповідає, як жити, коли ти віддав революції все. Подружжя з цієї історії ледве не розлучила назавжди війна. Та, попри всі втрати, вони мають повне відчуття, що будують громадянське суспільство і що саме від них так багато залежить.

Додайте до цієї кінематографічної історії тонкі драматичні рішення, далеку від пафосу чи героїзації операторську роботу (Єва Джишиашвілі, Валентин Борщенко), вміння чути в буденних історіях родини з Карпат пророцтва і настанови для майбутніх революцій… Попри всю відображену в цій історії гіркоту життя, «Плай» – це фільм, що дає наснагу випростати плечі й рушити далі.

Куди прямує сучасна документалістика, показав у своєму фільмі один із засновників об’єднання кінематографістів «Вавилон’13» Володимир Тихий. Стрічка «День українського добровольця» стала своєрідним підсумком понад десятиліття життя української спільноти, що постала після Революції гідності. Це не тільки ініціативи активістів і лідерів думок, які вважають справу перемоги України своєю основною роботою. Це також рівень самоорганізації кінематографістів, майстерність у фільмування суспільних явищ і ознак часу. «Вавилон’13» не тільки фіксує хроніку основних подій. Як і під час Майдану, кінематографісти діляться історіям своїх героїв на ютуб-каналі, пропонуючи відстежити події в Україні, вловити їх сутність.

Особливістю фільму «День українського добровольця» є співпраця команди операторів, завдяки чому історії героїв зняли протягом одного дня — 14 березня. У погляді Володимира Тихого на велику війну в Україні ми бачимо, як постає нація, як відбувається єднання. Поступ цей ніби абстрактний, однак він складається з багатьох конкретних вчинків. За сюжетом цей  фільм можна розкласти на героїв і мародерів, але в цілому це потік сили і неподільних суспільних явищ.