«Запал»: дивитися тим, хто не бачив або забув «Спалах»

«Ще до війни після цих зйомок Євген зміг переосмислити рецепт традиційної чернігівської гартаначки», — звучить на тридцять третій хвилині годинного відео. А починається воно хвилинним прологом, у якому автори нагадують про гарячу фазу війни Росії завдяки відео нічних обстрілів Києва та збереженим від руйнувань пам'ятникам і пам'яткам нашої культури. Ця хвилина в загальному контексті першої серії проєкту «Запал», який стартував 29 вересня, виглядає притягнутою за вуха й водночас потрібною актуалізацією пропонованого продукту. Адже без воєнного контексту сьогодні будь-який проєкт в Україні уявити важко.

Отже, перша серія «Запалу» вводить глядача саме в такий контекст. І якщо не читати анонсу й не бачити трейлера, може скластися враження: зараз автори розкажуть про втрати української автентичної культури під час російських обстрілів та як рятували те, що врятовано. Наприклад, роботи Марії Примаченко з музею в Іванкові. Але наповнення й зміст фільму не лише підтверджує, що знімався він торік, до руйнацій і безповоротних втрат, а й доводить певну штучність актуалізації й прив'язки до часу теперішнього.

Це не звинувачення, не закид, жодним чином не недолік серії й майбутнього проєкту. Просто так склалося, що після перегляду я безвідносно до «Запалу» говорив зі знайомим телевізійником про долю готових до ефіру документальних серіалів, які відзняли восени минулого року. Почув: «Усе, звичайно, буде показано, нічия праця не пропаде. Ось тільки знайдемо відповідний контекст. Треба ж якось до поточного моменту прив'язати».

У відповідь я згадав документальний серіал «Спадок Терещенків», який улітку пройшов на Суспільному успішно й резонансно. Хоча до поточних подій його не адаптували. І почув: «Ніхто не думав, що так вистрелить».

Майданчик ютуба, для якого знімали «Запал», незалежний від Суспільного чи будь-якого іншого каналу чи, точніше, будь-якої медіагрупи та її програмної політики. Це означає, що ютуб не вимагає аж такої актуалізації, якщо основна тематика фільму із сьогоденням жодним чином не пов'язана. Тим більше, що збирання, дослідження й збереження автентичних пісень та музики, рецептів автентичної кухні й автентичних технік створення українського одягу й предметів хатнього побуту — тема вічна, завжди вдячна, займає нішу поза часом і простором. Тож спеціальної прив'язки до поточного моменту не потребує. Хіба, повторюся, оповідь прямо з ним пов'язана. Але ж це не так.

Перша серія «Запалу» досліджує пісні, кухню та одяг півночі України. Тому моє, уродженця Чернігівщини, вухо відразу зачепило слово «гартаначка». Її готувала і їла моя бабуся, на гартаначку приходили її сусідки-подруги, проте мені ця затирка з картоплі зовсім не смакувала. Натомість Євген Клопотенко — ну хто ще відповідає в українському медійному просторі за єдино правильний борщ та іншу єдино правильну харчову спадщину! — готує її, куштує й запевняє, хай не сам, а начитаними закадровим текстом: у містах та містечках по всій Україні треба відкривати ресторани традиційної автентичної регіональної кухні. Це будуть туристично привабливі проєкти.

Спробував уявити, як до Чернігова чи мого рідного Ніжина туристи їздитимуть на гартаначку, — не вийшло. Але відразу згадав свою університетську дипломну роботу. Її темою була екологічна безпека у ЗМІ 1970–1990-х років. Зокрема, в якомусь із українських радянських журналів я знайшов велику публікацію, автор якої не лише доводить необхідність висаджувати кущі й дерева на дахах українських будинків, але й прогнозує скоре втілення цієї ідеї. Або ж, що виглядає правдивіше, мрії. Бачили сади на хрещатицьких дахах? Так отож.

Крім Євгена Клопотенка, в «Запалі» задіяні Наталя Жижченко (ONUKA), як відповідальна за музично-пісенний фольклор, і Леся Патока, дизайнерка та костюмерка, відповідальна за одяг та обереги. Всі герої популярні, медійні, камери не бояться, вміють креативно й жваво, без надмірного пафосу подати матеріал, який вивчають і на якому знаються. Чого не завжди скажеш про їхніх візаві.

Тут Клопотенку щастить найбільше, бо жінки-куховарки теж не бояться камери, підтримують розмову, приймають правила гри й роблять із кожного процесу готування невеличке шоу. Леся Патока запросто спілкується з народними майстрами, натомість майстри часом збиваються на формат лекції чи монологу. Ведуча старається вийти на формат шоу, а виглядає, що пришла в музей на лекцію. Не завжди, але часом.

Наталі Жижченко найважче: літні люди по селах не надто охоче пускають до себе чужих. Тим не менше, така різниця в підходах, зведена докупи в одному фільмі, цілком відповідає заявленому формату тревел-шоу. Адже в мандрівках подорожні зустрічають дуже різних людей, долають різні перешкоди, що й бачимо на екрані.

Але в мене як постійного й системного глядача є інше спостереження. Показане й розказане в «Запалі» — це непряме, та все ж таки своєрідне повторення вже баченого в іншому проєкті від онлайн-медіа «Слух». Йдеться про десятисерійний «Спалах», а зокрема серію про фолк, у якій задіяна Наталя Жижченко, про кухню з незмінним Євгеном Клопотенком і про автентичні мотиви в актуальній моді та дизайнерському одязі. Хоча визначити «Запал» не повтором, а вертикальним розширенням уже заданих раніше тем так само буде правильно.

Через те обидва проєкти «Слуху» придатні для взаємного проникнення й перетину. Той, хто хоче більше загальної інформації після «Запалу», цілком може переглянути відповідну серію «Спалаху». І навпаки: глядачі «Спалаху» задля отримання поглибленої інформації про особливості регіональних фольклору, одягу й кухні дивляться «Запал». Без жодної прив'язки до війни. Відволікаючись від неї на вічне, бо спадщина — вона ж про вічність, а не про мить.