Дорога на Схід Ади Роговцевої

Вона виходить із під’їзду одного з будинків у центрі Києва, йде вулицею. Проходить повз стіну Михайлівського собору, спорудженого на честь архангела Михаїла, який віддавна вважається захисником столиці й одним із символів міста. Та стіна ще порожня, без портретів наших загиблих бійців. Так починається фільм “Вітер зі Сходу”, вона – головна героїня стрічки, відома актриса й улюблениця багатьох глядачів Ада Роговцева.

“У серпні 2014-го Ада не знаходила собі місця. Жила від новин до новин. Мабуть, тоді всі так жили, окрім тих, хто воював. Сидіти літо на дачі, відпочивати видавалося немислимим. Війна була далека і близька водночас. Війна щохвилини збивала з ніг, з думки. Ми шукали можливостей докласти якихось зусиль. Записали ролик «Україна молиться за вас», зіграли благодійну «Варшавську» [йдеться про виставу «Варшавська мелодія»] на користь шпиталю, але в Києві страх і безпомічність не відпускали. Коли укотре заговорили про це з Адою, вона раптом сказала: «Треба їхати до людей. На Схід»”, – це говорить Катерина Степанкова, донька Ади Роговцевої й видатного українського актора Костянтина Степанкова. Катерина, як і її мама, теж є героїнею фільму “Вітер зі Сходу”, дія якого починається у 2014 році.

Росія вже нахабно й підступно анексувала Крим і розпочала вторгнення на Сході України. Ада Роговцева, її донька Катерина Степанкова, актриси театру й кіно Світлана Орліченко та Лариса Руснак вирушають на Схід. Незабаром до них долучаються актор і кінорежисер Ахтем Сеітаблаєв та бард і актор Володимир Маляренко.

Артисти виступали у військових підрозділах, попри небезпеку грали й на “нулі” – у касках і бронежилетах, давали концерти для мешканців прифронтової зони, часто працюючи на просторах, які було вкрай важко адаптувати під сценічну дію. Доводилося використовувати мінімум реквізиту і технічних засобів, а головне – бути завжди напоготові, зважати на напружені обставини. Катерина Степанкова розповідала, як під час одного з концертів у військовій частині командир попросив артистів не співати занадто голосно, бо позиції ворога були на відстані кількох сотень метрів.

Грали у вщерть заповнених залах і в невеликих приміщеннях, які заледве можна було вважати придатними для перетворення на сценічний простір. Допомагав досвід, адже театр – це завжди міра умовності, тож іноді доводилося грати просто неба, на подвір’ї невеликого села поряд із лінією фронту, де глядачами були лише кілька десятків мешканців. Проте завжди це була надзвичайно вдячна публіка, по реакціях і очах людей було видно, яким важливим для них був приїзд артистів.

Вони самі складали репертуар концертів, який містив уривки вистав, віршів і пісень. Виїзди також організовували самостійно, визначалися з маршрутами, погоджуючи їх із військовими та цивільними адміністраціями на Сході України, які допомагали з розв’язанням проблем на місцях.

Актори регулярно їздили із концертами на Схід упродовж п’яти років, із 2014-го до 2019-го. Виступи здебільшого намагалися знімати, друзі допомагали з орендою знімальної техніки, фільмував оператор Олексій Степанков-Ткаченко, син Катерини Степанкової й онук Ади Роговцевої.

Як розповідала Катерина Степанкова, робити фільм не планували, знімали виключно для архіву. Створити на основі цього матеріалу стрічку запропонував директор Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” Олексій Кужельний. Втілити задум вдалося завдяки гранту, який виграли на конкурсі Українського культурного фонду. Крім матеріалів фронтових концертів 2014–2019 років, у драматургії стрічки “Вітер зі Сходу” є ще два не менш важливі складники. Це театральна частина, у якій ті самі актори, що їздили на Схід, репетирують і грають на сцені театру “Сузір’я” виставу, де використані тексти Олександра Довженка, уривок із книжки журналістки й ветеранки війни Валерії Бурлакової “Життя. P.S.”, а також вірші Любові Якимчук і Дмитра Лазуткіна. Ще один складник – хроніки війни, зняті режисером, ветераном і добровольцем-госпітальєром Олексієм Титаренком, який був режисером монтажу картини. Тож за жанром “Вітер зі Сходу” – це публіцистично-художній фільм.

У стрічці звучать пісні Володимира Маляренка на вірші Катерини Бабкіної та Юрія Іздрика. Саме рядок про “теплий вітер зі Сходу” із вірша Юрія Іздрика “Компас” і дав назву картині.

Режисеркою-постановницею фільму є Катерина Степанкова. Вона вже давно не новачок в акторській професії, зіграла чимало ролей на сцені й у кіно, а також поставила багато вистав. Проте “Вітер зі Сходу” – це її режисерський дебют у кіно. Оператор-постановник фільму – її син Олексій Степанков-Ткаченко.

Стрічку завершили наприкінці 2019 року, але презентували глядачам тільки зараз. Прем’єра відбулася у Будинку кіно в Києві та межах Національного туру “Кіно заради Перемоги!”. Плануються й інші покази картини.

На вікі-сторінці фільму йдеться, що стрічка є розповіддю про “власну війну” родини Роговцевої та Степанкових. І це не перебільшення, адже з плином років низка епізодів картини набула іншого виміру. Це не лише щира й емоційна розповідь, а ще й свідчення, документ.

Наприклад, у стрічці є епізод прощання після концерту з радісними і вдячними військовими, один із них навіть підіймає Аду Роговцеву на руки. І щемлива паралель: у початкових кадрах Ада Роговцева йде повз тоді ще порожню стіну Михайлівського собору – нині вона заповнена світлинами полеглих захисників. Серед них є і портрети цих хлопців, які загинули під Іловайськом.

Назавжди живими в стрічці “Вітер зі Сходу” залишилися легендарні військові: командир батальйону 72 ОМБр імені Чорних Запорожців Андрій Верхогляд і боєць ДУК “Правий сектор”, а потім спецпризначенець Роман Косенко, більше відомий під псевдонімом Яшка Циганков. Андрій Верхогляд загинув 22 червня цьогоріч у бою на Світлодарській дузі, а Романа Косенка не стало 9 березня під Ізюмом.

24 лютого цього року розгорнулася нова й ще жорсткіша фаза війни, що почалася у 2014-му. Катерина Степанкова зараз не лише грає на сцені і їздить на гастролі. Вона з мамою та колегами заснувала волонтерський проєкт “Дрібне сузір’ячко”, який допомагає військовим. На війну пішли її чоловік і син, онук Ади Роговцевої.

Після 24 лютого війна зачепила всі без винятку українські родини в усіх містах і селах, навіть якщо ці населені пункти й не перебувають у зоні активних бойових дій чи під ворожими обстрілами. Від війни вже не відмахнешся, мовляв, вона десь там далеко, на Сході. Нині немає Сходу, Півночі, Центру чи Півдня, як у вірші Юрія Іздрика:

теплий вітер торкається тіла мов чиста сорочка

теплий вітер зі сходу от тільки – де є той схід?