Чи їли п'яні козаки квашену капусту руками?

«Максим Оса» — фільм, на який українська кіноспільнота і всі, хто стежить за українським кінопроцесом, утомилися чекати. Стрічку іменують одним із вітчизняних «довгобудів», і це звучить звинуваченням. При тому, що свого часу одним із таких «довгобудів» був «Поводир» Олеся Саніна. Не бездоганне з різних причин, те кіно вийшло в ідеальний для історичної стрічки на українському матеріалі момент — восени 2014 року, вже після перемоги Майдану й початку війни. Хвиля підвищеного інтересу до тематики й почасти протестні настрої суспільства принесли «Поводирю» суттєвий, як на той період, успіх у прокаті. Стрічка досі репрезентує Україну на різних майданчиках. Тим часом наступний проєкт Саніна — «Довбуш» — створюється і йде до глядача так само поволі. І нічого, жодних закидів у бік проєкту не чути.

Від 13 жовтня «Максим Оса» нарешті на екранах тих кінотеатрів, які працюють і беруть українську стрічку в репертуар. Це четвертий після комедії «Скажені сусіди», гостросюжетної воєнної драми «Снайпер. Білий ворон» і драмеді «Я працюю на цвинтарі» вітчизняний фільм, що ризикнув вийти в нинішніх непростих для прокату умовах. Тому питання про бокс-офіси тут не стоїть аж так гостро. 

Ані автори, ані тим більше дистрибутори повторення успіху «Поводиря», на щастя, не прагнуть. Це радше іміджева історія: раз на місяць випускати українську стрічку на широкий екран. Непоганим вважається будь-який фінансовий результат — важливіший ефект присутності. І я вважаю цю стратегію правильною. Вона окупить себе в довгостроковій перспективі.

Все сказане вище потрібно, аби невтаємничені — та й втаємничені теж — зрозуміли чи бодай спробували зрозуміти особливе ставлення аудиторії до «Максима Оси». Стрічці виставляють окремий, дещо завищений рахунок. І вона приречена на це не лише тому, що знімалася довго. 

На екранах — перша в історії українського жанрового кіно екранізація першого в царині української попкультури (якщо така, звісно, є і може бути описана) коміксу на питомо українському матеріалі. Грубо і дуже умовно кажучи, глядачам пропонується український аналог фільмів Marvel Studios і DC Films.

У Європі теж екранізують комікси, принаймні там, де ця індустрія розвинена. Згадується не новий, та для кіноманів культовий французький «Доберман» Яна Кунена, знятий на основі серії графічних оповідань Жоеля Уассена. Саме у Франції графічний роман Ігоря Баранька «Максим Оса» вийшов спершу французькою 2008 року, а згодом був перекладений українською 2011-го. Нове українське видання побачило світ уже 2016 року, коли однойменний кінопроєкт Івана Сауткіна вже чотири роки як був у замороженому стані.

Фільм, який нарешті вийшов на екрани, продюсер Валерій Боровик наполегливо просить сприймати створеним практично з нуля. З розпочатим іще до війни ця стрічка не має майже нічого спільного. Я маю вдома комікс і двічі його прочитав, а також стежив за процесом зйомки, тому можу це підтвердити. 

Залишилося справді небагато. До назви додано «Максим Оса. Золото песиголовця». Збережені персонажі оригінального коміксу. Оскільки це детектив, головного лиходія теж залишили, проте поміняли інтригу. Єдиний буквальний збіг із твором, давнім трейлером і готовим фільмом — сцена катування Оси, в якій катований посилає своїх катів у сраку. Ну, і підтримка Держкіно: продюсер визнав, що від бюджету десятирічної давнини залишилося небагато, тому готовий матеріал використати не вдалося: надто сильним виходив контраст за картинкою.

Чи стало готове кіно на виході гіршим, ніж первісний задум? Цього не знає ніхто, бо ж порівняти нема з чим. Хіба зі згаданим вище трейлером, кадри якого використано у фіналі з чемним посиланням на джерело. Говорячи про стрічку «Максим Оса. Золото песиголовця» Мирослава Латика, варто зважати не на можливі завищені очікування, а передусім на характер очікувань. Тобто зрозуміти, на який фільм купив квиток український глядач: на екранізований комікс, по суті своїй розважальне кіно, втілену на екрані мальовану казку — чи на історичну стрічку, де всі події мають відповідати реаліям 1636 року.     

Перші враження з’являються в соцмережах. Продюсер Дмитро Майстренко пише: «Фільм Латика дуже стильний та сучасний. Ніякого нафталіну, поетичного українського кіно та совкової шароварщини. Окремі локації мають різну кольорокорекцію, дух та настрій». Сценарій у цьому варіанті перегукується із сюжетом коміксу, але зберіг його дух та атмосферу. Ту саму графічну, чорно-білу, похмуру, максимально наближену до стилістики нуару або неонуару.

«Чорні» історії переживають третю хвилю популярності, й почасти вона торкнулася українського кіно. Нуар багатоликий, багатогранний, і якщо не є чистим стилем, то додає в історію потрібних упізнаваних інгредієнтів. Елементи нуару є в «Приятелі небіжчика» (1997) В'ячеслава Криштофовича, «Правилах бою» (2017) Олексія Шапарєва, «Сторонній» (2019) Дмитра Томашпольського та «Між нами» (2021) Соломії Томащук. Є вони й у попередній роботі Мирослава Латика «Халепа на 5 баксів» (2019).

Від перелічених фільмів його нова стрічка відрізняється незвичним, неприродним для нуару інтер'єром: велика частина дії відбувається в похмурому лісі. Хоча нуар — чи не єдиний стиль масової культури, народжений у великому місті. Палац графа Пшелуцького, другий об'єкт фільму, вкупі з легендою про хижого Песиголовця домішує до нуарної стилістики готичну. 

Загалом сюжет детективний. Козака Максима Осу звинувачують у вбивстві побратимів, які везли золото на Січ. Довівши свою непричетність, Оса береться сам знайти вбивцю і вкрадене ним золото. Коло підозрюваних обмежене: господар маєтку, його молода дружина, ще молодша донька, каштелян замку і відьма-відлюдниця. Окрім ще кількох другорядних персонажів це всі дійові особи фільму. Не люблю хвалитися і вважати себе розумнішим за авторів детективів, проте Песиголовець вираховується з першої появи на екрані персонажа, який ховається за містичною машкарою. Щодо інших злочинців — для читачів коміксу таємниць нема, але автори й тут поміняли деяких лиходіїв місцями. Вочевидь із бажання максимально відійти від оригіналу й створити новий продукт. До всього, історія максимально спрощена, аби глядач не напружувався й на сто хвилин занурився у розважальне видовище.

Саме так — розважальне. Комікс у чистому вигляді нічого іншого не пропонує і теж максимально спрощує історії, зосереджуючись на персонажах. Ось чому в оцінках «Максима Оси» частина глядачів або вже зробила, або ще зробить базову помилку, визначивши стрічку історичною. Це все одно, що назвати історичним твором американський комікс про Капітана Америку (дія відбувається під час Другої світової) або французький — про Тентена в Країні Рад (дія відбувається в СРСР 1930-х). Зрештою, не всякий, хто танцює на сцені гопака в шароварах і розмахує бутафорською шаблюкою, реконструює традиції, побут на звичаї козаків-запорожців.

Вимагати історичної правди від гри в заданих костюмах та декораціях — не поважати себе. Тим більше, якщо вимога правди історичної розбивається об правду жанрову. Я не дарма зупинився на нуарі. Наслідування стилю вимагає наслідувати його в усьому. Не важливо, ким є головний герой — на початку історії це має бути брутальний, цинічний, неполіткоректний, нетолерантний і бажано п'яний або з шаленого перепою чоловік без шеляга за душею. 

Василь Кухарський грає саме такого типа. Його герой поводиться, може, й не дуже культурно щодо історичної пам'яті про благородних запорізьких лицарів, якими козаків багато хто уявляє. Проте його поведінка один в один відповідає стилю героя «чорних» історій. Оса винен гроші корчмареві за випиті кварти, закушує квашеною капустою, нагрібаючи її жменею просто з миски, обзиває Нехмана словами, які сьогодні небезпечно писати й промовляти – знайомтеся, типовий поганий хлопець. Спойлер: це єдина подібна сцена у фільмі. Більше Оса алкоголем не заливатиметься, стандарти жодних спільнот словами не порушує, мовою ворожнечі не користується. Йому ніколи, він перетворюється на детектива. Тут потрібна твереза голова.

Будь-який фільм, і не лише фільм, а загалом будь-який культурний продукт відбувається лише за умови, що споживач (у нашому випадку — глядач) прийме запропоновані творцями правила. Не вимагатиме більше, ніж автори здатні дати. Правильно розуміти контекст. Зокрема, не ставити поруч «Максима Осу» та «Вогнем і мечем» чи щось подібне. Аналоги фільму Єжи Гоффмана знайдуться і в історії українського кіно. Стрічка Мирослава Латика — поки що без аналогів.

Фото: usfa.gov.ua