Віталій Улибін, «Полтавська хвиля»: «Війну переживуть незалежні ЗМІ, які навчаться керувати проєктами і працювати з грантами»

«Сайт чесних новин без "джинси" і прикрас», — йдеться в описі інтернет-видання «Полтавська хвиля». Відносно молоде регіональне медіа не просто не припинило роботу під час великої війни, а й навіть знаходить можливості для розширення штату та географії авдиторії. Із головним редактором видання Віталієм Улибіним обговорюємо, як вижити невеликому ЗМІ в буремні часи, які ризики несе в собі ухвалення багатостраждального Закону про медіа та чому, на його думку, для телемарафону «Єдині новини» вистачило би двох телеканалів.

«Люди готові читати довгі тексти й не ганяються за "чорнухою"»

— Віталію, як би ти презентував видання «Полтавська хвиля» тим нашим читачам, які почують про нього вперше?

— Напевно, в нинішніх реаліях — це видання альтернативної журналістики. Передусім нам хотілося довести, що «кліпове мислення» більшості людей — це міф. Тому основний упор ми робили на різноманітні довгочити. Аби довести, що люди готові, можуть і хочуть читати довгі тексти. І, як показує статистика через півтора роки роботи, довгочити у нас збирають найбільше переглядів. Ну і «Полтавська хвиля» — це сайт без джинси. Ми беремося тільки за комерційну рекламу і намагаємося не працювати з політиками. Для нас це важливо, хоча пропозиції є.

— Тобто вся реклама на сайті — маркована?

— Уся комерційна реклама — так. Є три рубрики: «Актуально», «Бізнес» і «Промо». Про політичну рекламу не йдеться, адже ми поки що не працювали під час виборчих кампаній.

Головна сторінка видання

— Але пропозиції розмістити джинсу тобі час від часу надходять?

— Надходять. Але були й альтернативні пропозиції. Минулого року, коли почалася справа про хабарі одного з місцевих депутатів, нам кілька разів на пошту надходила пропозиція за певну суму зняти матеріал. Та ми не відповідали. Я навіть не пригадую, про які цифри йшлося.

— Коли була остання на сьогодні пропозиція джинсонути?

— Якщо чесно, давно. Можливо, через війну або через те, що ми від самого початку жорстко позиціонували себе як видання, яке не розміщує немаркованої реклами.

— Згадую слова однієї з полтавських журналісток: «Маркована реклама — це добре. Але прибутки від джинси дозволяють утримувати редакцію у складні часи, сплачувати за комунальні послуги, оренду офісу тощо». Як ти ставишся до такої точки зору?

— Охоче вірю, що це допомагає вирішувати фінансові питання.

Повернімося до історії виникнення «Полтавської хвилі». До цього я працював у пресслужбах Верховної, згодом — Полтавської міської рад. Працюючи в останній, я не раз критикував журналістів за те, що дають багато негативу. Не в тому сенсі, що критикувати владу не потрібно. Я стояв на тому, що треба додавати більше позитивних новин про життя міста.

Тому, коли звільнився з Полтавської міськради, мені почали закидати: «Ти завжди критикував, то покажи, як треба». Отак і виникла ідея створити щось своє і зменшити кількість негативних новин. Як каже одна наша колега: «Чорнуху читають добре, тому будемо про неї писати». Ми керуємось іншими переконаннями: завдання журналіста — не тільки працювати на попит, але і виховувати свого читача.

Ми розуміємо, що на початку роботи через таке позиціонування ми втрачали гроші, бо не брали політичну рекламу, і читачів, бо комусь більше подобається читати про безкінечні ДТП, зґвалтування і смерті. Звісно, якщо це резонансна подія, ти не можеш її оминути, бо це новина, і ми її повідомляємо. Але перевагу все-таки ми намагалися віддавати позитивним новинам. І з часом зрозуміли, що людям це до вподоби більше, ніж читати чорнуху.

Тож якщо людина вважає, що краще писати джинсу і чорнуху, це лише справа її совісті. Ми не можемо нікого засуджувати, бо розуміємо, що нині медіа складно. Не кожен здатен сидіти ночами і писати грантові проєкти. Бо отримати їх нелегко. Тому кожен обирає свій шлях.

Хочеш вижити — оптимізуйся

— Війна змусила піти з ринку або переформатувати роботу чимало ЗМІ, зокрема і локальних. Як вашому колективу вдалося вижити у складний час та що ви робите, аби видання і далі працювало? І скільки ви можете протриматись у теперішньому темпі, якщо ситуація з війною кардинально не змінюватиметься?

— У нас був великий плюс до великої війни: ми змогли налагодити співпрацю з кількома потужними рекламодавцями — великими торговими мережами. За рахунок цього трималася редакція. А з листопада 2021 року, коли з’явилися перші сигнали про майбутній повномасштабний наступ Росії, ми почали оптимізуватися. Змінили дорогий офіс у центрі на приміщення у спальному районі, зробили один день тижня «піжамним», коли всі колеги працюють удома. Здавалося б, це лише один день, але економія на електроенергії і воді була відчутною. Взимку, відповідно, за відсутності в офісі прикручували на мінімум систему опалення. Тому до лютого змогли собі зробити хай невелику, але певну «безпекову подушку».

22 лютого ми зібралися на нараду, щоби проговорити не «якщо», а «коли»: коли станеться вторгнення, що ми робимо, як працюємо? Намагалися охопити всі нюанси: яким буде режим роботи редакції, хто яку зону відповідальності охопить (розуміючи, що працюватимемо цілодобово). Обговорили й те, хто куди планує евакуюватися в разі наближення ворожих військ. Найперше думали про колег-жінок із дітьми. Бо, аналізуючи інформацію з попередніх «військових операцій» Росії, розуміли, що силовики і журналісти першими підуть «під ніж».

Ми заздалегідь зв’язалися з редакторами інших регіональних медіа і домовилися про співпрацю. Тобто якщо десь у когось подія трапляється біля дому, ми передаємо один одному інформацію. Так само домовилися і зі знайомими правоохоронцями.

24 лютого о 4:30 мені зателефонували і попросили ввімкнути телевізор. Я сказав колегам, що ми переходимо на режим воєнного часу. І о 4:52 у нас уже вийшов перший матеріал. Бо в нас із понеділка (21 лютого. — Авт.) була заготовлена «риба».

Згодом системні адміністратори забили на сполох: трафік на сайт був шаленим, сервери не витримували. Тому ми оперативно зв’язалися з Google, і вони майже миттєво надали нам грант на розширення хмарних серверів. Це нас тоді врятувало — сайт не «ліг». За гроші, що ми змогли накопичити до війни, ми жили від лютого до початку квітня.

— Як ви працювали в цей час, із дому?

— Здебільшого. Я виходив у редакцію, бо сидіти вдома на самоті, постійно читаючи новини і генеруючи матеріали, було важко. Хотілося спілкування з людьми. І вже з першого березня команда частково виходила в офіс.

Із грудня ми писали, як зібрати «тривожну» валізу, запастися харчами, ліками. А 28 лютого, коли минув перший кураж, зрозуміли, що ні в кого з колег такого запасу немає. Розповідаючи читачам, виявилися неготовими самі.

І, звісно ж, ми скоротили видатки: зарплатню, інтернет-тариф офісу. Наприклад, зарплатня з лютого по квітень була десь у 2,5 рази менша, ніж у довоєнний період. Всі розуміли, що найближчим часом реклами не буде, і маємо виживати на те, що є.

З квітня почало зменшуватися навантаження, ми перестали працювати цілодобово. До того в нас були зміни по дві години, коли людина працювала на стрічці новин. Ми розбили, хто яким каналом комунікацій влади опікується, при цьому перевіряючи інформацію. Плюс наша мережа позаштатників у регіонах надсилала нам інформацію, яку треба було верифікувати і розмістити.

У квітні ж ми помітили, що інтерес читача до щоденного «простирадла» впав. Ми почали постити менше. Я розвантажив себе, делегувавши контроль за процесами випусковій редакторці. А сам засів писати заявки на гранти. З надією, що десь «вистрілить».

— Вистрілило?

— Перший грант ми отримали від чеської громадської організації на суму 10 тисяч євро. Він закрив нам потреби квітня-травня і навіть початок червня. Грант від них отримала не лише «Полтавська хвиля», а й низка інших регіональних медіа. Через це зарплати в редакції фактично повернулися до довоєнного рівня. Але ми далі економимо на всьому.

Паралельно ми писали й інші заявки і згодом виграли грант від німецького Фонду Маршалла у сумі 25 тисяч доларів. Зараз, за попередніми підрахунками, ми можемо працювати на довоєнному рівні витрат до лютого наступного року.

— Скільки у вас у команді жінок і чи виїхав хтось із них до інших регіонів або країн?

— Троє, одна в декреті. Дехто виїжджав углиб країни, подалі від лінії фронту, та вже в червні повернулися назад. І в нас знову почалися робочі поїздки.

До повномасштабного вторгнення ми теж багато їздили в межах наших фоторепортажних проєктів — наприклад, знімали села, які вимирають. Зараз ми більше орієнтовані на документування воєнних злочинів. Половина редакції живе на колесах, їздимо на фронт, знімаємо документалки, робимо репортажі.

Єдине, чим видання зараз «грішить»: за браком рекламодавців ті, кому ми раніше відмовляли — онлайн-казино, — сьогодні розміщуються в нас на сайті. Хоча з-поміж подібних пропозицій обираємо ті, у яких впевнені, що це — не шахраї. Таку рекламу, звісно, теж маркуємо і ставимо дисклеймер, що азартні ігри можуть нашкодити.

Тим не менше, грант дав нам змогу навіть відкрити три вакансії журналістів. У прифронтову зону їздять «старожили» редакції, акредитовані й ті, які пройшли курси тактичної медицини. Тому шукаємо редакторів стрічки новин, які будуть моніторити події в Полтаві та області.

— Війна навряд чи закінчиться навіть у лютому. Звідки далі плануєте брати гроші на потреби редакції?

— Подання заявок на гранти — це безперервний процес.

— Які поради ти можеш дати регіональним виданням, щоб утриматися на плаву в цей важкий час?

— Не опускати руки, бути ще більш клієнтоорієнтованими, ніж до великої війни. У нас є кейси, коли вдалося повернути кількох рекламодавців, які розміщуватися не планували. І будь-яка грантова допомога. Якщо не хочеш брати політичну рекламу, бруднитися джинсою, гранти допоможуть. Тим більше, у багатьох країнах грантові програми саме зараз відкриваються.

Журналісти на деокупованій території 

«Телеграм-канали не переможуть локальні ЗМІ, бо завжди програватимуть у дотриманні стандартів»

— Велика війна для багатьох ЗМІ виявилася часами клікбейту та намагань заробити перегляди у будь-який спосіб. Як ти до цього ставишся і чи практикуєте ви подібні прийоми у власних матеріалах?

— У «Полтавської хвилі» дуже детально прописана редакційна політика. Аж до того, які коми, лапки і тире ми використовуємо. Але сказати, що ми ніколи не грішили клікбейтом, не можу. Коли сайт тільки запустився, ми тестували різні варіанти заголовків. І дотепер однією з найбільш відвідуваних у нас залишається публікація півторарічної давнини про те, що в Тіни Кароль під час етеру злетіла сукня.

Проте в усьому, що пов’язане із війною, ми не просто уникаємо клікбейту: це заборонено. Це чітка позиція редакції: жодним чином не вводити людей в оману. Ми проти нагнітання. Правда й так доволі жорстока, щоб робити її ще жахливішою. Що ж до місцевих новин, там журналісти можуть дозволити собі погратися із заголовками, зі зворотами.

— З великою війною помітне зростання авдиторії різного штибу телеграм-каналів та ютуб-блогерів. Проте на обох майданчиках можна бачити й шалені потоки дезінформації та маніпуляцій. Як ти підходиш до вибору телеграм- та ютуб-ресурсів? І що порадиш нашим читачам, аби мати змогу отримувати важливу інформацію, але і не втрапити під вплив кремлівської пропаганди?

— Якщо говорити про редакцію «Полтавської хвилі», то для нас телеграм-канали — перш за все «інсайди», які варто перевіряти в офіційних джерелах і потім використовувати в роботі. Я особисто підписаний на чимало подібних ресурсів.

Боротися з навалою телеграм-каналів не вийде, бо люди — трохи вуаєристи, які хочуть підглядати за лаштунки. Плюс — ці ресурси завжди виграють в оперативності. Хоча ми в редакції взяли собі за правило: для нас оперативність — на третьому місці після точності і фактажу. Ми маємо перевіряти дані, аби не нести дезінформацію в маси. Вже не раз траплялося, що національні ЗМІ розганяють меседж, а згодом виявляється, що то була неправда або не зовсім правда. В той час як ми взяли собі паузу на перевірку і не втрапили у хвилю хайпу.

Людям я би радив обмежитись кількома телеграм-каналами, які їм подобаються і яким вони довіряють. Але не забуваємо: більшість із них — анонімні. І навіть публікуючи переважно правдиву інформацію, адміністратори ресурсу, користуючись довірою підписників, можуть закинути нищівну дезінформацію, що вплине на широкі маси. Тому раджу всім ставитися до інформації в телеграм-каналах із великою обережністю.

До повномасштабного вторгнення мав підписку на сотню телеграм-каналів, де бачив прикольні інсайди для роботи. Від більшості з цих ресурсів я відписався 24 лютого, коли в один момент канали різного спрямування почали постити однакову інформацію. І ти розумієш: кількадесят ресурсів адмініструються в одному місці. Тож я відписався від багатьох, що й раджу людям. Оберіть два-три, яким довіряєте, їх і читайте. Не губіться в інформаційному шумі.

Віталій Улибін

Щодо ютуб-блогерів, не маю якихось, кого би дивився регулярно. Хіба що канали цікавих мені репортажників від «Радіо Свободи» і «Громадського», які працюють на фронті та звільнених територіях. Бо і «Полтавська хвиля» займається чимось схожим. Зараз ми всі маємо бути контрпропагандистами: не тільки розвінчувати фейки, а й протиставляти щось тій пропагандистській машині, що працює в Україні.

Одна із засад нашої редполітики після 24 лютого — намагання подавати матеріали так, щоб вони викликали не жалість, а праведний гнів. При цьому тримаючи читача в тонусі і не провокуючи «побєдобєсія» від перемог нашої армії, щоб люди занадто не розслаблялися.

— Чи є телеграм-канали повноцінними конкурентами локальних ЗМІ, і що класичні ЗМІ можуть їм протиставити, щоб не програти? 

— Вони — не конкуренти, адже завжди програють у дотриманні стандартів журналістики. На жаль, наше суспільство не може похвалитися високим рівнем медіаграмотності та інфогігієни, тому є ризик маніпуляцій. Тож вважаю, що телеграм-канали мають бути допоміжними ресурсами як для ЗМІ, так і для представників влади.

— Закон «Про медіа»: одні вважають його кроком у бік Європи, інші — «розмінуванням» культурного і медіапростору. Чи вивчав ти цей документ?

— Закон цей, на мою думку, давно на часі. І це справді крок у бік Європи, у бік унормування роботи журналістів. Бо та ж таки ідея створення єдиної прескарти, хоч і здається мені трохи «стрьомною», бо може дати змогу окремим уповноваженим органам в ручному режимі регулювати професію, з іншого боку, уможливить відсторонення від професії некваліфікованих людей. Або тих, хто прикривається роботою в медіа, отримуючи «корочку».

Так само і щодо реєстрації онлайн-медіа. Хтось може зареєструвати сайт і використовувати його чи то для журналістської роботи, чи то для власної вигоди. Тож має бути адекватне регулювання, і цей закон наближає нас до цього.

Щодо «розмінування» культурного простору: немає там зазору, який би дав можливість сильно маневрувати, обходячи квоти на російськомовний продукт. Це могло би бути спірним напочатку, коли квоти тільки-но запроваджували. Тоді медійники протестували, бо україномовного контенту бракувало. Нині ж бачимо, що і музика, і телебачення українською розвивається стрімко, і контенту вистачає для заповнення етерів.

Звісно, залишається частина людей, яка продовжує споживати російську або «совкову» культуру. Вона буде завжди, і нам просто треба з цим жити. Але говорити, що закон про медіа «розмінує» частину інфополя, не можна.

Ми вивчали цей законопроєкт, хоч і не весь, бо він — дуже об’ємний. До нас зверталися кілька народних обранців, пояснивши, що свої зауваження ми можемо подати їм. Зараз ми над цим працюємо. І мені здається, цей документ набув такого суспільного резонансу, що протягнути якісь «неадекватні» норми не вдасться.

— У разі ухвалення цього документа онлайн-медіа запропонують добровільно зареєструватись як ЗМІ. Чи будете ви це робити? 

— Ми вже шукаємо шляхи для цього. Варіантів небагато: або зробити ТОВ, або зареєструвати інформаційну агенцію. Бо це і твій особистий захист. І для того, щоб називатися журналістом, треба бути журналістом чогось, а не працювати через ФОП, як це у нас є зараз.

Я взагалі зробив би реєстрацію обов’язковою. Бо це приведе нас до можливості створення єдиної прескарти, коли акредитацію отримуватимуть журналісти, а не всілякі блогери, які бігають і знімають на телефон, але гордо кличуть себе журналістами. А потім ми отримуємо упереджене ставлення в суспільстві до представників ЗМІ. І ми всі пам’ятаємо момент із фіксером у Вінниці. Адекватний журналіст не дозволив би собі такої поведінки із жертвою воєнного злочину. Тож реєстрація онлайн-ЗМІ, вважаю, дуже на часі.

— Противники закону, зокрема опозиційні політики, наголошують, що реєстрація онлайн-ЗМІ та отримання єдиної прескарти буде схожим на перепис журналістів. Коли інфополе зачистять від усіх нелояльних і залишаться тільки ті, хто буде обслуговувати владу. Ти погоджуєшся з цим твердженням?

— Це нереально. Бо це публічна площина, і заткнути рота всім не вийде. Зробити інформаційну бульбашку, яка буде лояльною до влади, майже неможливо. Тут, як на мене, більше йдеться про те, щоб у професію потрапляли адекватні люди. Це важливо.

— Яким, на твій погляд, буде медіаринок після закінчення великої війни? І в Україні загалом, і в регіонах. Зокрема в Полтаві. 

— Вочевидь, медіаринок трохи просяде, бо бракує реклами та фінансування. Ті, хто не звик шукати гроші на прожиття, можливо, зникнуть. Зникне і частина політичних видань, бо, вважаю, далеко не всі політики готові інвестувати в медіа на дуже далеку перспективу.

Мені видається, що виживуть саме незалежні ЗМІ, як регіонального, так і національного рівня, які навчилися керувати проєктами і працювати з грантами. Принаймні, для нашого видання іншого шляху існування я не бачу. Ти, як головний редактор, щодня працюєш із журналістами, а щоночі закопуєшся у грантові заявки. Бо інакше зараз не вижити.

«Окремі журналісти деградують від участі у телемарафоні»

— Багато списів зламано довкола телевізійних марафонів. Як україномовних «Єдиних новин», так і російськомовного «FreeДома». Чи дивишся ти цей контент і чи вважаєш його доречним? Як його можна було б змінити? 

— «Єдині новини» я не дивився жодного дня. 24 лютого мій ранок почався з промови президента Росії. Я розумів, що відбувається, ми написали, що Путін розпочав повномасштабну війну. А потім пролунали вибухи у Києві та Харкові, я ввімкнув телевізор. Марафону ще не було, я знайшов місцевий телеканал, прослухав повідомлення, і все. З того часу телевізор я не дивлюся.

Протягом певного періоду я слухав «Єдині новини» за кермом. Але мене теж не вистачило надовго, бо є різні редакції, кожна готує свій блок новин, але новини дублюються. Виходить, ти по колу слухаєш різні варіанти подачі однакової новини. Тиждень-два я послухав це, а потім ми зосередились на фактчекінгу новин, які ми самі писали.

На мій погляд, враховуючи кількість грошей із держбюджету, що витрачаються на обидва марафони, вони втратили актуальність. Люди втомилися від цього формату, та і на редакції телеканалів-учасників така робота, вважаю, впливає негативно. Мені не зрозумілий принцип добору ЗМІ для участі у телемарафоні, як і залучення окремих ведучих.

Давайте говорити відверто: задіяні у виробництві марафону деградують, бо адекватної роботи  у журналістів зараз немає. Натомість представники кожної залученої редакції могли би готувати якісний контент із передової, зі звільнених територій, бо вони це вміють ще від 2014 року. Професійному журналістові важливо постійно працювати в інфополі. І навіть закордонній авдиторії було би корисніше, якби вибір контенту був ширшим, аніж той марафон. У нас є Суспільне і «Рада», утримувані за кошти платників податків, і цих двох каналів для єдиного марафону було би більш ніж достатньо. Інші мають повернутися до звичного режиму роботи.

— Ти з колегами активно займаєшся волонтерством. Які запити від захисників маєш найчастіше? 

— Волонтерство не було для нас самоціллю. Але з початком роботи на фронтах ми зрозуміли, що постійно їздимо далі, ніж окремі волонтери. Хтось боїться, хтось не може доїхати з інших причин. Нам видавалося неправильним — їздити з порожнім багажником, розуміючи, що ми все одно палимо пальне. І ми почали питати у людей: «Що вам треба?». Нам дають список потреб. До речі, волонтерські рухи у Полтаві, на щастя, комунікують і співпрацюють між собою.

— Які потреби зараз актуальні?

— Зимові, що були і на початку великої війни. Каремати, спальні мішки, буржуйки (і не кожна підійде на передовій), обігрівачі, теплий одяг. З їжею великі проблеми, бо йде контрнаступ, наші воїни просуваються вперед, а логістика просто не встигає за цим. Тому є потреба саме у їжі, готовій до споживання. Завжди потрібні авто, дрони, оптика, тактичне спорядження.

Представники редакції під час поїздки на передову

— Ти буваєш на фронті сам і можеш порівняти те, що повідомляють медіа, із тим, що бачиш на власні очі. Наскільки адекватною є картина війни, яку українцям показують у медіа, і про що варто було б говорити більше? 

— Я не стежу за всім воєнним контентом, читаю лише тих, хто сам працює «у полях». І їхня інформація зазвичай відповідає побаченому нами. Що ж до посадовців, то вони часто оприлюднюють певні повідомлення пізніше. Так і ми, їдучи з передової, не можемо відразу опублікувати всі наявні матеріали через безпеку наших захисників.

Є і такий факт: коли військові кажуть, що нам передають якесь озброєння, можна бути певним, що воно вже давно доставлене і працює по русні.

У повідомленнях посадовців про хід війни бачу дисбаланс: говорити про позитив, менше згадуючи про негатив. А це не створює об’єктивного сприйняття у суспільстві. Люди переконані, що ми вже перемагаємо і все добре. Це, зокрема, сильно впливає на волонтерство, а ще в людей немає усвідомлення, якою ціною ці перемоги даються. Наприклад, кількість загиблих і поранених ми, вочевидь, дізнаємося після війни. Але вона — катастрофічна.

«Побєдобєсіє» може зіграти з нами злий жарт. Візьмемо мобілізацію у Росії: поширюється інформація про «могилізацію», численні ролики, де вони всі бідні, п’яні. Але треба розуміти, що це — мільйон живої сили. І це люди, яким нічого втрачати. Вони йтимуть уперед, бо позаду стоятимуть загороджувальні загони. І перемолоти цю силу буде важко. Особливо не раджу насміхатися над цими відео українським чоловікам. Не далі як навесні ми всі там (на фронті. — «ДМ») будемо.

— Можливо, це захисна реакція через гумор?

— Я не проти гумору, я проти спотворення інформації. Є позитив — говоримо про нього, але це не означає, що треба приховувати негативні явища. Бо це — правда життя, яку варто знати.

— Що перше ти хочеш зробити, коли закінчиться війна?

— Якщо чесно, я не думав про це. Ти живеш одним днем і, їдучи кудись, не знаєш, чи повернешся. І розумієш: у тебе є заповіт, є розпорядження родичам, де картка з грошима, де документи.  Сьогодні я працюю заради майбутнього. А коли воно настане… Може, у Єгипет полечу.

Фото надані редакцією «Полтавської хвилі»