Кожен солдат має бути відомим

Про невідомих солдатів заговорили в Україні, що воює, несподівано. І, що показово, лише з початком масштабного російського вторгнення. Хоча проблема, проблематика й загалом історія питання для авторів та учасників проєкту «Евакуація 200» гостра й актуальна навіть не від часу Іловайської трагедії, а від першої наглої смерті на Майдані в січні 2014 року. Портрет загиблого Сергія Нігояна з’являється в пролозі нової документальної стрічки Дмитра Глухенького «На щиті». Прем’єра на ютубі анонсована на 22 жовтня, Суспільне ж уже показало стрічку.

Після вступу глядачу розкажуть та покажуть фільм із трьох частин з епілогом. Проте поділ на розділи, як на мене, автори зробили не для тих, хто дивиться, а передусім для себе. Адже «На щиті» сприймається як цілісна історія. Зазвичай коли для документальної стрічки на певну тему добирають героїв, досвідчена команда намагається знайти різних людей із різними поглядами на описані події, з різними долями. Тут інакший підхід. «Переді мною стояв етичний вибір — герої ті, хто шукає загиблих, чи ті, які полягли. Акцент зробили на полеглих воїнах, щоби показати, що не можна чванитися на фоні того, що хтось віддав усе», — пояснює режисер.

Через це майже годинна стрічка може здатися одноманітною за наповненням. У кадрі — робота пошуковців, розкопані поховання, спроби впізнати чергового невідомого воїна, в тому числі методом аналізу ДНК, власне процеси поховань, смиренні цвинтарі, труни, сльози рідних і друзів. Але вже приблизно на двадцятій хвилині приходить розуміння глибинного задуму.

Місія волонтерів озвучена коротко, скупо: «Хтось повинен це робити». І під словом це мається на увазі не лише ексгумація й цивілізоване, гідне поховання, а встановлення особи невідомого солдата. Частково вдається, і глядач бачить фото на надгробках. Здебільшого — ні або ж процес не швидкий. Тому визначення «невідомий» залишається до певного часу. Або ж, на жаль, полеглий залишиться невідомим назавжди.

Сумна й скорботна тематика фільму має насправді ширший контекст. У нинішній час дерадянізація й відмова від радянського погляду на події в Україні відбувається некеровано, спонтанно, емоційно. Тож розмови про невідомих солдатів можуть сприйнятися неоднозначно.

Суть питання й породженої ним проблеми ось у чому. Словосполучення «невідомий солдат» родом із СРСР. Пам’ятник невідомому солдату — він же солдат-визволитель — є в багатьох українських містах і селах. Вигляд таке пошанування має різний: скульптурна композиція, одинокий вояк з автоматом, скромний доглянутий обеліск як пам’ятний знак. Проте бронзові солдати на постаментах — червоноармійці з відповідною символікою. А обеліски увінчані червоними зірками.

Чи підпадають такі знаки під зачистку від радянської окупаційної спадщини? Бо є ж іще одна монументальна традиція, породжена радянсько-афганською війною, — пам’ятники ветеранам афганської війни. Це інший формат, не про невідомого солдата. Хоча та війна, роль українців у ній і ставлення в нашому суспільстві до її учасників досі погано проговорені. На що й звернув увагу нещодавно політолог Максим Розумний.

Ушанування пам’яті полеглих у цій війні з Росією, в тому числі шляхом упізнання невідомих, мимоволі опиняється поруч із пам’яттю про вояків Червоної армії, які вибили з України німців, аби її повторно окупували господарі Кремля. Й заразом — із пошануванням радянських солдатів і офіцерів, яких російська пропаганда назвала «воїнами-інтернаціоналістами» та послала загарбати Афганістан. Часто ці місця пам’яті — або недалеко, або практично на одній території.

Слід віддати радянській пропаганді належне. З невідомого солдата вона десятиліттями формувала медійний та навіть культурно-мистецький культ. Квіти невідомому солдатові носили щонайменше двічі на рік: з нагоди чергової річниці жовтневого перевороту і 9 травня. Але також біля монументів та обелісків могли приймати та благословляти в піонери.

Впізнання невідомого бійця перевиховало алкоголіка, героя Олега Янковського в мелодрамі «Закоханий за власним бажанням». Євген Рисс поклав його в основу героїчної п’єси «Дівчинка шукає батька», що 1959-го лягла в основу однойменної кінострічки і яку автор потім переробив в однойменну підліткову повість. Пошук тіла героя війни — сюжет воєнної драми Юрія Яковлева «Зимородок» та однойменного художнього фільму 1972 року. Вийшов і доволі напружений детектив у повісті Анатолія Рибакова «Невідомий солдат» та однойменному мінісеріалі 1984 року випуску.

За бажанням можна знайти й більше прикладів. Висновок один: донедавна невідомі солдати справді мали небажану російсько-радянську конотацію. Припускаю, це була одна з причин, чому з початком російського вторгнення 2014 року, після масової загибелі наших бійців на Донеччині та появи чималої кількості зниклих безвісти, тема певною мірою замовчувалася в інформаційному просторі. У нас і живих ветеранів та учасників бойових дій щодалі частіше намагалися тримати далі від праймових новин великих медіагруп. Адже доводилося б нагадувати «уставшим от войны» не лише про війну в їхній країні, а й про те, з ким саме війна і хто наш ворог. Не кажучи вже про загиблих: бо ж треба на пальцях пояснювати, за що загинула людина, а до 24.02.2022 це було не на часі.

Тому студія «Мир і Ко Продакшн», команда ветерана, волонтера й актора Мирослава Гая зробила важливу справу, створивши «На щиті» й не злякавшись негласно забороненої донедавна теми мертвих героїв. Так сталося, що після Бучі, Ірпеня й Ізюма серед українців лишилося небагато тих, хто свідомо відгороджується від війни та її наслідків. Масові поховання й жертовний героїзм зайняв місце в інфопросторі. На жаль, подібне вже стало звичним, певною мірою навіть щоденним, побутовим. Проте звикання тут має інший аспект: громадяни звикають до своїх героїв, які воювали й гинули за свою країну. Тому ім’я кожного невідомого солдата має бути відомим. Що робити з радянською воєнною пам’яттю, час сам покаже.