Нобелівська премія миру: прикрий аспект, на який не звернули уваги

Цьогорічне присудження Нобелівської премії миру було болісно сприйняли в українському суспільстві, і я не став винятком. Так, я переконував себе, що всі троє лауреатів не мають жодного стосунку до імперських ідей, погоджувався з поясненнями виконавчої директорки Центру громадянських свобод Олександри Романцової, Семена Єсилевського та інших, хто вважав вибір лауреатів виправданим.

Так, вони тисячу разів праві — і все ж дуже неприємний осад залишався, ніби Україну обплювали.

Гаразд, усі лауреати — надзвичайно гідні й тим або іншим чином працюють проти путінського режиму в Росії. Але був у такому присудженні Нобелівської премії ще один аспект, окрім «братніх сестер», на якому не акцентували.

Нинішній випадок — лише третій, коли Нобелівську премію присудили «на трьох». Уперше це сталося 1994 року, коли Нобелівську премію отримали разом лідер Руху визволення Палестини Ясір Арафат, прем’єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабин та міністр закордонних справ Ізраїлю Шимон Перес. Премію їм присудили за укладення угоди, яка, з одного боку, проголошувала перемир’я між Ізраїлем та арабською Палестиною, а з іншого — визнавала Палестинську автономію та можливість її незалежності в перспективі.

Удруге, 2011 року, Нобелівську премію отримали Елен Джонсон-Серліф із Ліберії, Лейма Ґбові також із Ліберії та Тавакуль Карман із Ємену — за боротьбу за права й безпеку жінок та їхню ненасильницьку участь у миротворчих процесах.

У першому з цих двох випадків лауреати отримали Нобелівську премію за спільну справу, у другому — за однакові дії в однакових обставинах.

Премію двом різним лауреатам присуджували частіше. Але й тут — та сама закономірність.

Минулого року Нобелівську премію отримали журналістка Марія Ресса із Філіппін та редактор Дмитро Муратов із Росії. Обидва відстоювали демократію та права людини в репресивних державах, працюючи в умовах навислої над ними небезпеки.

2018 року премію отримали Денніс Муквеге з Конго-Кіншаси та Надія Мурад з Іраку — за боротьбу проти сексуального насильства як зброї у воєнних конфліктах.

2001 року Нобелівську премію присудили Організації Об’єднаних Націй та генеральному секретареві ООН на той момент Кофі Аннану з Гани. Тут зрозуміло без пояснень.

1993 року Нобелівську премію отримали багаторічний борець проти апартеїду, щойно звільнений в’язень сумління Нельсон Мандела з Південної Африки й тодішній президент Південної Африки Фредерик де Клерк — за покладення краю апартеїду та угоду про набуття всіма громадянами Південної Африки рівних прав і свобод; останній на сьогодні «білий» президент цієї країни та перший її чорношкірий президент.

Спільно отримували премію або люди та організації, що зробили одну й ту саму справу, або люди та організації, що робили однакові речі в однаково несприятливих або небезпечних умовах.

А тепер погляньмо, як із цим справи нині. Гаразд, роботу українського Центру громадянських свобод, російського «Меморіалу» та білоруса Олеся Бєляцького можна вважати однорідною, хоча вони не працювали разом, і в кожного з них — свої головні цілі й завдання. Боротьба проти Путіна не є їхнім основним профілем, а ситуативною для українців і для росіян та білоруса опосередкованою. А як щодо умов?

Росія та Білорусь (вживатиму їх поруч не в абетковому порядку, а в тому, в якому заведено в обох цих країнах) — тоталітарні й жорстко репресивні держави, що брутально порушують основоположні права та свободи людини, а борці за права людини зазнають жорстоких утисків і працюють у стані навислої над ними загрози. А то й, як Олесь Бєляцький із Білорусі, перебувають за ґратами. «Меморіал» у Росії оголосили незаконним, позбавили офісу та статусу юридичної особи. До того ж, російська пропаганда систематично змальовує правозахисників як буцімто борців за «право» паркувати машини на тротуарах або пиячити й бити дружин та дітей, а на російському телебаченні виступають сумнівні суб’єкти, яких титрують як правозахисників.

А що Україна? Це демократична країна, де реально діють права та свободи. Так, із ними є проблеми — але ж проблеми ці зовсім не того порядку, зовсім не того масштабу, що в Росії та Білорусі. І найбільше, з чим стикаються українські правозахисники, — це ігнорування владою їхніх вимог, та й то не постійне, не системне. Або загрози не з боку державної влади.

Менше з тим, Нобелівський комітет із премії миру, присудивши спільну премію, поставив Україну на одну дошку, запхав в одну компанію з Росією та Білоруссю. І це спільне нагородження читається однозначно: всі три держави — одного поля ягоди. А далі легко зробити й наступний висновок: розв’язана Росією війна проти України — то якийсь малозрозумілий «міжсобойчик» між однаково малосимпатичними державами.

Втім, от слова самої голови Нобелівського комітету з премії миру Беріт Рейсс-Андерсен: представників України, Росії та Білорусі обрали, «щоб підкреслити важливість громадянського суспільства та його роль у будь-якій країні, зокрема у протистоянні авторитарній владі». Тобто «протистояння авторитарні владі» — це й про Україну?

Ще слова Рейсс-Андерсен: «Україна не була повністю розвиненою демократією і потерпала від цього». Чи справді вона потерпіла саме від цього? Чи Росія скоїла вбивства й інші воєнні злочини в покарання за нерозвиненість української демократії — а чи вона в такий спосіб розвиває в нас ту демократію? Якщо вдуматися, жахливі й знущальні слова.

Отут згадується Росія, в уяві якої існує цілісне утворення — «Прибалтика». У Росії не розрізняють і плутають балтійські держави, вважаючи їх за щось однакове. Скажімо, на відміну від Латвії та Естонії, в Литві 1992 року надали громадянство геть усім, хто на той момент жив на її території, — але однаково ще з єльцинських часів російська пропаганда твердила про «дискримінацію російськомовних у Прибалтиці» та «фашизм у Прибалтиці». Отак само й Нобелівський комітет, схоже, сприймає Україну, Росію й Білорусь як територію, де все однакове. І далеко не лише він. Біда в тім, що рішення Нобелівського комітету підживлює такий погляд, актуалізує його. Ця буцімто подібність трьох країн читається із самого факту присудження премії «на трьох».

І було би незрівнянно краще, якби Нобелівський комітет дав цим, безумовно, гідним лауреатам премію в різні роки, розніс би її. Та й, зрештою, й грошей кожен із них би тоді отримав більше.

І про дещо інше. Чимало українців сподівалися, що премію отримає Володимир Зеленський. Але, по-перше, Нобелівська премія — то не інститут висловлення політичної підтримки, вона — із зовсім іншої сфери, до певної міри вона — про вічне. По-друге, Нобелівську премію надають або за доконаний, довершений факт — або за багаторічну роботу такого характеру, що за самою своєю природою не може мати якогось остаточного результату. От після нашої перемоги — тоді інша річ, адже Україна врятує Європу від навали новітніх варварів. Хоча чому саме Зеленський? Чому не Залужний, не Резніков, не Кулеба, не армія, не волонтери, не всі українці? Ми ж не Росія, де країна — це імператор! І майбутню перемогу ми вже точно не приписуватимемо особисто вождеві — бо не маємо вождя, а маємо президента й є його співгромадянами, а не підданцями.